Роберт-Льюіс Стівенсон Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 25 октября 2016



Що то має бути за пробудження! А як це все небезпечно! Бо ж коли цей Гайд знає про існування заповіту, йому може заманутися одержати спадщину якнайшвидше. Так, я мушу підставити своє плече, щоб допомогти Гаррі, - якщо тільки він дасть мені це зробити. Якщо тільки він мені це дозволить”, - і перед його зором знову чітко проступили незвичайні умови, передбачені заповітом.



(1) Непомітно, скрадаючись (латин.).







ДОКТОР ДЖЕКІЛ СТОЇТЬ НА СВОЄМУ

За два тижні трапилася сприятлива нагода, коли після одного з милих обідів, що їх час від часу влаштовував доктор для п’ятьох чи шістьох поважних, шанованих осіб, поціновувачів доброго вина, містер Аттерсон залишився й по тому, як інші гості розійшлися. В цьому не було нічого незвичного - так траплялося й чимало разів до того. Там, де Аттерсон тішився приязню товариства, ця приязнь була тривкою. Господарі незрідка затримували тверезого правника, провівши за поріг гостей веселих і велемовних; приємно було посидіти часину в його необтяжливому товаристві, розкошуючи в неоціненній чоловічій мовчанці після надокучливих жартів та розваг. Доктор Джекіл не являв винятку з цього правила; нині він сидів навпроти правника біля вогню, - гарний, ставний, ретельно виголений чоловік років п’ятдесяти, в обличчі якого, можливо, й було якесь лукавство, але поза тим воно світилося розумом і добротою, - варто було лише завважити, як щиро й приязно дивився він на містера Аттерсона.



- Я хотів би поговорити з вами, Джекіле, - почав правник. - Ви пам’ятаєте про той ваш тестамент?



Уважний спостерігач помітив би, що такий поворот розмови неприємний докторові, однак він не полишив свого жартівливого тону:



- Мій бідолашний Атгерсоне, вам страшенно не пощастило з таким клієнтом, як я. В житті своєму ніколи не бачив нікого нещасливішого від вас - в ту хвилину, коли ви прочитали мій заповіт; за винятком хіба що того невиправного педанта Леньйона, коли він ознайомився з моїми, як він каже, науковими єресями. Я знаю, що він добрий хлопець - не треба насуплюватися - чудовий хлопець, я завше радий його бачити; але ж він - невиправний педант, невчений, вузьколобий педант. Зроду ні в кому я так не розчаровувався, як у цьому Леньйоні.



- Ви знаєте, що той заповіт ніколи мені не подобався, - Аттерсон безжально повертав розмову до попередню! теми.



- Мій заповіт? Певно, що знаю, - у докторовому голосі почулася іронія, - ви ж про це вже повідомляли мене.



- І підтверджую ще раз, - вів далі правник. - Я дещо довідався про вашого юного Гайда.



Відкрите, миле обличчя доктора Джекіла сполотніло до самісіньких вуст, під очима йому лягли чорні плями.



- Я не хотів би далі цього слухати, - промовив він. - Я гадав, що ми погодилися облишити цю тему.



- Те, що я почув, було вельми мерзенне, - промовив Аттерсон.



- Це не має значення. Ви не розумієте мого становища, - відказав доктор трохи незв’язно. - Я потрапив у прикру ситуацію, Аттерсоне. Моє становище делікатне, вельми делікатне. Воно - з тих, яких не виправиш розмовою.



- Джекіле, - наполягав Аттерсон, - ви знаєте мене: я той, на кого можна покластися. Довірте ж мені вашу таємницю, і я певен, що допоможу вам.



- Мій дорогий Аттерсоне, - промовив доктор, - це дуже люб’язно з вашого боку, це страшенно люб’язно, і я не можу знайти слів для подяки. Я цілком довіряю вам, довіряю більше, аніж будь-кому з живих, більше, аніж самому собі, і все розповів би, якби міг. Та насправді все не так, як ви думаєте, - все зовсім не так кепсько. Щоб заспокоїти вас, скажу лише одне: коли я вирішу, то зможу тієї ж хвилини [18] позбутися Гайда. Ручуся вам у тому, і ще раз дуже й дуже дякую. І ще одне тільки слово, Аттерсоне: все це - справа суто приватна, й благаю вас, облишмо її.



Правник хвильку вагався, дивлячись на полум’я.



- Я вірю, що ви маєте підстави так говорити, - промовив він зрештою, підводячись.



- От і добре, та коли ми вже зачепили цю справу, - сподіваюся, що востаннє, - вів далі доктор, - я хотів би, щоб ви зрозуміли одне. Я справді вельми опікуюся бідолахою Гайдом. Я знаю, що ви з ним бачилися, він розповів мені про це, - і, боюся, він був з вами нечемний. Але кажу вам щиро: мені дуже, дуже залежить на тому, що станеться з цим юнаком, і коли мене вже не буде, то пообіцяйте мені, що ви його підтримаєте й допоможете перебрати мою спадщину. Певен, що ви зробили б так, якби про все знали; коли ви не дасте цієї обіцянки - це буде великий тягар мені на серці.



- Я не можу пообіцяти вам, що колись він мені подобатиметься, - мовив правник.



- Про це я й не прошу, - наполягав Джекіл, узявши друга за руку, - прошу лише справедливості, й прошу вас заради мене допомогти йому, коли мене вже тут не буде.



Аттерсон не зміг погамувати тяжкого зітхання.



- Гаразд, я обіцяю.







УБИВСТВО КЕР’Ю

Приблизно через рік, у жовтні 18… року, Лондон вжахнувся небувале жорстокому злочинові, який привернув особливу увагу ще й через високе суспільне становище жертви. Подробиці були скупі й страхітливі. Служниця, що проживала сама в будинку неподалік від річки, близько одинадцятої години піднялася до своєї спальні. Хоча звечора над містом клубочився туман, ніч стояла ясна, й провулок, на який виходило вікно її кімнати, був залитий світлом повного місяця. Схоже, що дівчина мала романтичну вдачу: сівши при вікні, вона поринула в мрії. Ще ніколи до того (так оповідала вона крізь сльози, свідчачи про побачене) світ і люди в ньому не здавалися їй такими добрими й лагідними. Нараз вона помітила ставного сивого джентльмена, що йшов провулком, а потому - дуже куцого чоловічка, який простував йому назустріч і на якого вона спершу не звернула уваги. Cаме перед її вікном вони перестрілися, і старший пан, чемно вклонившись, про щось запитав. З його поводження не видно було, щоб він цікавився чимось істотним, радше він просто [19] вирішив перепитати дорогу, але обличчя його було яскраво освітлене місяцем, і дівчина замилувалася ним, бо воно дихало старосвітською лагідністю, статечністю й доброчестям. Тут її погляд перебіг на другого чоловіка, й вона здивувалася, впізнавши в ньому такого собі містера Гайда, то якось заходив до її господаря, й до якого вона зразу ж відчула неприязнь. У руці в того була важка палиця, якою він вимахував, не кажучи ні слова й слухаючи співрозмовника з виразом неприхованого роздратовання. Раптом його охопив напад нестримної люті: він затупотів ногами, замахнувся палицею і взагалі поводився, за словами служниці, наче божевільний. Літній джентльмен відступив на крок, на його обличчі відбився подив і якась образа, і ось тоді містер Гайд щосили кинувся на нього й повалив на землю. Наступної миті він із мавпячою злістю став топтати жертву ногами, обрушив на неї зливу ударів, від яких тіло нещасного підскакувало на бруківці й чутно було, як тріщать його кістки. Побачене й почуте так нажахало дівчину, що вона зомліла.



Лише через дві години вона очуняла й викликала поліцію. За вбивцею давно пропав і слід, але якраз посередині вулиці лежало спотворене до невпізнання тіло жертви. Знаряддя вбивства - палиця, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, не витримала сили ударів і переламалася посередині надвоє: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, мабуть, убивця забрав із собою. При вбитому знайшли гаманця й золотого годинника, а з паперів - лише заклеєного й запечатаного конверта, якого, певно, той ніс на пошту, і на якому стояло ім’я містера Аттерсона.



Цього конверта й принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг підвестися з ліжка. Поглянувши на нього й почувши обставини злочину, він промовив лишень:



- Нічого не скажу, аж поки не побачу тіла. Але справа може виявитися вельми серйозною. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.



Зі скорботним виразом обличчя він нашвидку поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно ввійшовши до камери, він кивнув.



- Так, я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер’ю.



- Боже правий! - вигукнув офіцер. - Як таке могло статися? - Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом. - Це наробить чимало галасу. Можливо, ви змогли б допомогти нам. - Він коротко переповів розповідь служниці й показав палицю. [20]



Містер Аттерсон здригнувся, почувши ім’я Гайда, а побачивши палицю, він не мав більше жодних сумнівів, бо хоч як було її потрощено й поламано, він одразу ж упізнав у ній саме ту, яку подарував багато років тому Генрі Джекілові.



- Той містер Гайд на зріст маленький? - поцікавився він.



- Дуже маленький, і з дуже лихим обличчям, як сказала про нього та служниця, - відповів офіцер.



Містер Аттерсон хвильку вагався, а прийнявши, нарешті, рішення, промовив:



- Якщо ви поїдете зі мною моїм кебом, то, гадаю, я зможу показати вам, де він живе.



Було близько дев’ятої ранку, стояла пора перших осінніх туманів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций