Поль Верлен ІЗ ПІЗНІХ ЗБІРОК

Розміщено Шкільні твори в 25 октября 2016

Поль Верлен

Із пізніх збірок



Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990









АЛЕГОРІЯ



Цей Серпень, цей тиран, що звик палить, сліпить,

Душить і мордувать - і назирати страти,

Розлігся й позіха: кого б іще скарати?

А жнець знеможений на суголовку спить.



Все висохло, спеклось, земля волає: “Пить!”

I птаство мусило води у рот набрати,

А небо голубе, розплавлене стократи,

У нерухомооті безмовній аж кипить.



Не строчать коники, завмерли всі комашки,

Струмки покинули шумкі свої замашки,

Не грають, не дзюрчать - заїла мілкота;



Лиш світляні по них перебігають брижі,

Та поміж бляклих трав, що й вітер не хита,

Ще шершні де-не-де літають чорно-рижі.









ВИНОБРАННЯ



Щось у голові у нас шумує,

Коли пам’ять вимкнеться, буває…

Слухайте! То наша кров співає,

Спотайна радіє і сумує.



Слухайте! То наша кров так плаче,

Як душа на час кудись відлине:

Тої невимовної хвилини

Ми ждемо на диво нетерпляче.



Наша кров - покревниця винові,

А вино крові свояк по крові…

Плачте ж і співайте, любі, рідні,



Душу й пам’ять нам паралізуйте,

А хребці і крижі наші бідні

До нічної тьми магнетизуйте!









ЧУДАЦЬКА РАДА



Спалюйся жінками,

Серце ж замикай

I чимдуж тікай

Від епіталами.



Щоб забути - пий!

Завжди при горілці

Знайдеш на тарілці

Місяць золотий.



Хай нас кривдять люди

Та й по всій журбі?

Ціну ми собі

Знаєм без облуди.



Хто ми є такі -

Власна кров співає!

Що? Будяк шпиняє

В ноги колючки?



Б’є тебе в ланити

Вітер, той гультяй?

Ти ж іди, співай,

Рви рожеві квіти.



Все на краще йде

В світі цім найгіршім!

Тільки твердо вирішім

Не двоїть ніде.



По закону злоби

Судить тебе хам -

А благим богам

Гріх твій до вподоби.



Знов, душе, цвісти

Будеш в емпіреї,

Гордою зорею

Сяять з висоти!



Ти ж у цій юдолі

Не із тих бідах,

Що в один лиш мах

Дробить молот Долі.



Добрий твій метал,

Литий, битий, кутий,

Вийде із покути

Вище всіх похвал.



Мов жадана гостя,

Благісним мечем

Блиснеш над плечем

У Побідоносця.



I Архістратиг

Радо тебе прийме,

Як замаєш крильми

На вітрах святих.



Це ж у катастрофі

Усміх серед сліз,

Це ж мов крин, що зріс

На гіркій Голгофі…



Трохи ще поспи,

Мов огонь в кресиві,

В тихім надпориві

Трохи потерпи.









УДОВЕЦЬ МОВИТЬ



Я бачу двох плавців у морі,

У морі сліз моїх гірких,

Тривога й сум у мене в зорі,

I очі звернені до них,

Мов дві зорі в нічному морі.



У човні жінка молода

I син її, дитина-мила;

Кругом розгукана вода,

А в них ні весел, ні вітрила…

Із хлопцем жінка молода.



Реве борвій, бушують хвилі,

До неньки горнеться синок,

Вона ж немов у божевіллі

На дикий дивиться танок

I вірить у ревучі хвилі.



В Отця благого вір, малий,

Безумна, уповай на Бога!

Я чую, втихне вихор злий,

Ущухне смертна ця тривога,-

Кріпись, безумна, й ти, малий!



Мир вам, плавці мої у морі,

У морі світлих сліз моїх!

Блаженство й рай у мене в зорі,

I очі, звернені до них,-

Два добрі янголи на морі.









I ЩЕ МОВИТЬ



Ні тобі пощади, ні вільготи,

I ніяких парламентарів!

Бачать, що твій гнів перегорів,

Добре знають, як ти і чого ти

Серцем і душею присмирів,

Та війни скінчити неспромога:

Хай вже смерть, коли не перемога.



От твоє бажання і збулось -

Ти ж любив на релях колихання…

Вільний ти для іншого кохання,

Раз того вернути не вдалось.

Як наказ звучить твоє прохання;

Відповіді краще не чекай

I деінде втіхи пошукай.



Так мені велять Пиха і Хіть,

Давнішні лихі мої дорадці.

Як їм опираться? Шкода праці!

Все глушить дует старих страхіть

Тут, на тлі знайомих декорацій,

В місті, де минувшина брудна

З горя допивається до дна,



В цім Парижі, що змарнів і зблід

Після учорашнього весілля

I курника щось собі з похмілля,

Як на лаві п’яний інвалід.

Хіть єхидно каже із підпілля:

“Ти, старий, дістав уже своє!”

I Пиха безмовною стає.



Стукав я - мені не відчинили

Тих дверей, сам бачиш ти, Христе,

I стіна відчуження росте,

I любов не встане із могили…

Хоч моє ж ягнятко золоте

Напаси, дай корму запашного

I від вовка вборони страшного!



А іще, мій пастирю благий,

Серце упаси моє самотнє,

Щоб воно, відчайне і скорботне,

Зваблене блудним вогнем надій,

Не зійшло на поле соромотне,

Не буяло в дикому степу…

Наверни на праведну тропу!













Багато я страждав, повір…

Тепер, зацькований, мов звір,

У різні боки я мечуся:

Нема рятунку, хоч умри,

Ніде ні схрону, ні нори,

Я від хортів не відкручуся.



Ненависть, Зависть і Нужда -

Всі добрі гончі! Мов орда

На мене суне… Це триває

Не день, не місяць і не рік.

На згубу хтось мене прирік -

П’ю горе, лихом запиваю.



Що вип’ю, знов наллють ущерть,

I вже мені Хортиця-Смерть,

Кусюща, злюща, мов чортиця,

На груди лапою стає,

I кров із серця хтиво п’є,

Й ніяк не може насититься.



Ледь волочусь, вмирущий, я

По пущі, ген до ручая,

Лісні кривавлячи стежинки…

Миліш од вас, брати Вовки,

Роздертим бути на шматки,

Ніж гинуть од сестри - од жінки.









МАНА



 Тиша… Сіра миша

На вечірнім чорнім тлі.

 Прошмигнула миша

 Й щезла десь в імлі.



 Ось і час відбою,

Дзвоник в’язням дзеленчить.

 Ось і час відбою,

 Можна відпочить.



 Спіте, арештанти,

Хай вам сняться гарні сни,

 Сніте, арештанти,

 Чарами весни!



 Розсвітився місяць,

Щось ізбоку захропло…

 Розсвітився місяць,

 Ллє живе сріблo.



 Заступила хмара,

Знов настала темнота…

 Одступила хмара,

 Гульк - уже й світа!



 Знов майнула миша,

Вже рожева - ну й мана!

 Промайнула миша:

 Уставай, шпана!









ІЩЕ ОДНА



В дворі болиголов достиг,

 I голова

 Болить у тих,

 Що колива-

Ючись бредуть, немов сліпі,

 Худі, бліді,

 Якісь тупі

 В нужді й біді.



Крутіть, Самсони без Даліл,

 Без боротьби,

 Як кінь чи віл,

 Топчак судьби!

Коли закон тебе зборов,

 Мели без дум

 Свою любов,

 I серце, й ум…



Все човг і човг, ідуть кружка,

 Люльки в зубах.

 Яка важка

 Спекота - жах!

За слово - карцер, тож мовчок!

 Сумні й нудні

 Без балачок

 Тюремні дні!



I я в цій купі, звик до них,

 До топчака…

 Ще скільки лих

 Мене чека?

Коли зламав людський звичай,

 То вже сиди

 I - вибачай -

 Утіх не жди.



Ну що ж, злодюги дорогі

 I шахраї,

 Не вороги -

 Брати мої!

Курім, гуляймо, ще Дідро

 Любив казать:

 Яке добро -

 Байдикувать!









ПІДСПІВ ПІД ПОЛЯ ВЕРЛЕНА



В місячнім сяйві, хисткім промінні,

Ношу я маску нічну похмурну,

Як у Сатурна, що клонить урну

В плинних сузір’їв зміннім струмінні.



Оті романси мої без слів,

Незвично звучні, як дивна вість,

Бентежать серця навмисну млість

Тремтливим тливом химерних снів.



Ви всі, напевно, колись простили -

Кому образу, кому злочинство,

А я прощаю нині дитинству,

Що знов вертає, рум’яне й миле.



А я прощаю оцій брехні

Заради надто банальних втіх,

Що їх безжально, немов на сміх,

Хвиля дозвілля дає мені.













Ох і зимно, й гаряче,

I знобить мене, й пече!



Крихнуть, трухнуть мої кості,

Рани ниють аж до млості,



Горе крижам і ногам,

Щастя й радість ворогам!



Серце, голова, нутроба -

Все суціль одна хвороба…



Що це тут? Чистилище?

В пекло нє вмістили ще?



Ні, мабуть-таки, вже пекло,

Бо мордує так запекло…



- Ти караєшся в біді

З волі вишнього Судді;



Той Суддя нелицемірний,

Не такий, як ти, невірний,



Він, суворий і благий,

Хрест послав тобі важкий.



Щоб ти духом просвітився

I стражданням присвятився.



Всі твої приниження -

До Христа наближення,



А тяжка твоя знемога -

То небес пересторога:



Не впадай же у відчай,

Ці ознаки помічай.



Ворогів не зви лихими,

То насправді серафими,



Адже їх у всіх ділах

Направляє той, хто благ.



Возлюби свій хрест і язви -

Це здоров’я інші назви,



Не стогни і не ридай,

А хвалу за гнів воздай:



Маєш тіло, в біль закуте,

Для спасіння, для покути,



У вогні й морозі ти

Бога мусиш віднайти.









СЕГІДИЛЬЯ



Смаглявко непочата,

Палка над всі дівчата!

Дарма часу не гай,


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций