Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша - Біміні — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 21 октября 2016





- Ану не бризкай на мене кров’ю, сучий сину,- сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув йому обличчя тильним боком руки.- Тепер добувай собі нового носа,- додав він.

- Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! - під’юджував Френк.

- Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? - мовив до нього Фред Вілсон.- Він же вбиває його.

Чоловік з яхти знову навалився на Роджера, і Роджер підхопив його й відштовхнув назад.

- Ти бий,- сказав він.- Ну ж бо. Бий.

Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.

- Як тебе звуть? - запитав він чоловіка.

Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми.

Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.

- Ти дужий, сучий син,- промовив він.-Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?

Чоловік з яхти мляво замахнувся на нього, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув І двічі садонув у вухо правим кулаком.

- Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? - запитав він.

- Погляньте на його вухо,- обізвався Руперт.- Просто-таки виноградне гроно.

Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натискав великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху - тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер його цілком заполонив страх. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, яких ніхто не спиняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер казав йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.

Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася та сама ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в один великий опух, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх його відступив, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.

- Що скажеш? - запитав його Роджер.

- Нікчема,- мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.

- Дивіться всі! - гукнув Руперт.- Зараз буде кіно!

Але ні показного видовища, ані високого класу вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом у причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м’яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.

Матроси з яхти понесли господаря на борт. Вони не втручалися в те, що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло до яхти. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.

- Йому б треба лікаря,- мовив Томас Хадсон.

- Об причал він не дуже забився,- сказав Роджер.- Я не хотів пошкодити поміст.

- Той останній удар у вухо навряд чи пішов йому на користь,- зауважив Джонні Гуднер.

- Ви знівечили йому обличчя,- сказав Френк.- А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.

- Голі руки - то страшна річ,- мовив Роджер.- Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!

- Ну, зате вже тепер як де коли зустрінете, то враз упізнаєте.

- Сподіваюся, він оклигає,- сказав Роджер.

- Бійка була чудова, містере Роджер,- мовив до нього Фред.

- Хай їй чорт, тій бійці,- відказав Роджер.- І на біса все воно мало статися?

- Ну, той пан сам напросився,- сказав Фред.

- Та облиште ви цим перейматися,- мовив Френк до Роджера.- Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.

Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Той білий, коли його несли на яхту, мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.

- Ну, то добраніч, капітане Френку,- сказав Руперт.

- Ідеш, Руперте? - запитав його Френк.

- Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.

- На добраніч, Руперте,- сказав Роджер.- До завтра.

Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, окрім хіба ще роздертого на шиї светра, край якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика ґуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер навіть і не глянув на свої руки.

- Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться,- мовив Френк.

- Та не журіться, Родже,- сказав Фред Вілсон і піднявся на причал.- Журяться тільки шмаркачі.

Забравши свою гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей “Понсе де Леона”.

- Усе-таки Фредді непоганий хлопчина,- сказав Джон Томасові Хадсону.

- І завжди був непоганий,- відказав Хадсон.- Та разом із Френком добра від них не жди.

Роджер нічого не казав, і Томаса Хадсона це непокоїло - і його мовчанка, і всякі інші речі.

- А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? - запитав він Роджера.

- Та от усе караюся через того типа,- відказав Роджер.

Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.

- Нема чого вам каратися,- дуже тихо промовив Джон.- Він уже ходить.

- Справді?

- Онде виліз і рушницю з собою тягне.

- Ну, буде мені лихо,- сказав Роджер. Але голос його знову став веселий. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.

Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця, Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя - обличчя було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдавав нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ані слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так І стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу - так запухли в нього очі. Він стояв не озиваючись, і всі троє теж мовчали.

Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:

- Ідіть повісьте рушницю і лягайте спати.

Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.

- Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма,-дуже спокійно мовив Роджер через плече.- Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.

Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.

- Чи не нагадує вам цей пан леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з’являється із спочивальні? - запитав він тих, що були з ним на катері.

Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, і трохи перегодя той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.

- Ну, тепер мені куди легше,- сказав Роджер.- А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.

- Гаразд, та не дуже,- зауважив Джонні.

- Цілком досить,- сказав Роджер.- І вродиться ж отаке.

- Ходім, Роджере,- озвався Томас Хадсон.- Зайдемо ще до мене.

- Ходім.

Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.

- Чи не хочеш заглянути до “Понсе”? - спитав Томас Хадсон.

- Е ні, к бісу,- відказав Роджер.

- Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.

- Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.

Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в дальшому від дороги кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.

- Спиш? - запитав Томас Хадсон.

- Ні.

- Випити хочеш?

- Мабуть, не треба. Дякую.

- Як рука?

- Просто розпухла й болить. Пусте.

- Ти знову не в гуморі?

- Еге ж. Паскудно на душі.

- Завтра приїдуть хлопці.

- Оце добре.

- Ти так-таки не хочеш випити?

- Ні, друже. А ти пий собі.

- Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций