Роберт Янг Дівчина-кульбабка — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 20 октября 2016





 - До побачення, Джуліє, - сказав він.

 Він дивився, як дівчина легко збігла вниз по схилу пагорба й зникла в кленовому гаю, де через двісті сорок років пройде дві тисячі сорокова вулиця. Він посміхнувся. Яка чарівна дитина, подумав він. Мабуть надзвичайно чудово мати таке невичерпне почуття чудесного і таку життєрадісність. Він особливо цінував ці якості, тому що сам ними не володів. У двадцять років він був серйозним юнаком і старанно навчався в юридичному інституті, в двадцять чотири він мав свою практику, хоча та була й невелика, але повністю забирала весь його час… ні, не повністю. Коли він одружився з Анною, в його житті настав недовгий період, коли робота відступила на другий план. А потім, коли почалася війна, був ще один період, цього разу триваліший, коли прагнення заробити побільше грошей здавалося недоречним і навіть нікчемним заняттям. Однак після повернення до цивільного життя ці нікчемні заняття знову завалили його, тим більше що тепер йому потрібно було утримувати дружину та сина. І з того часу він постійно працював, за винятком тих чотирьох тижнів, що він їх останніми роками дозволяв собі провести у відпустці. Два тижні він проводив з Анною й Джефом на курорті за їхнім смаком, а решту часу, коли Джеф повертався в коледж, вони з Анною жили в цьому будиночку на березі озера. Та цього року він проводив ці два тижні на самоті. Втім, не зовсім на самоті.

 Він навіть не помітив, що його люлька згасла. Змагаючись із вітром, він, глибоко затягуючись, знову розкурив її, потім спустився з пагорба і лісом пішов назад до будиночка. Вже пройшло осіннє рівнодення й дні були значно коротші. Цей день майже закінчився, і густе вечірнє повітря ставало все вологішим.

 Він йшов повільно, і, коли дістався озера, сонце вже зайшло. Озеро було маленьке, але глибоке, а дерева підступали до самої воді. Будинок стояв на деякій відстані від берега серед високих сосен, і від нього до містка вела звивиста стежина. Посипаний гравієм під’їзд позаду будинку вів до ґрунтової дороги, а та - до шосе. Його великий автомобіль стояв біля задніх дверей, готовий у будь-яку мить домчати Марка до цивілізації.

 Марк приготував нехитру вечерю й з’їв її на кухні, потім пішов в вітальню читати. В гаражі тарахкотів генератор, проте без нього вечору бракувало би звичних для сучасної людини звуків. Діставши з добротно наповненої книжкової шафи біля каміну антологію американської поезії, він сів і відшукав вірш “Полудень на пагорбі” [3]. Він перечитав дорогоцінний вірш тричі, і щоразу він бачив її, освітлену сонцем, вітер грається її волоссям, а сукня, немов пухнастий сніг, в’ється її довгими красивими ногами. У горлі став клубок.

 Він поклав книгу на полицю, вийшов на дерев’яний ґанок, набив та запалив люльку. Він змусив себе думати про Анну, згадав її обличчя - ніжне, але рішуче підборіддя, теплий, співчутливий погляд її очей з якимось дивним натяком страху, який він ніколи не міг збагнути; її гладенькі щоки й ласкаву посмішку - кожна риса здалася йому ще привабливішою коли він уявив собі її пухнасте світло-каштанове волосся й високу й граціозну фігуру. Думаючи про неї, він щоразу дивувався, що вона була непідвладна часу, адже залишалася такою ж гарненькою, як того далекого ранку, коли він підняв голову й раптом побачив біля свого столу сором’язливу дівчину. Незбагненно, що він через двадцять років з нетерпінням чекає побачення з іншою дівчиною, в голові у якої одні фантазії і яка годиться йому в дочки. Втім, це не зовсім так. Була якась мить, коли він похитнувся ось і все. Лише на коротку мить він втратив душевний спокій і втратив рівновагу. Тепер його ноги знову впевнено стоять на землі, як воно й має бути, і світ знову повернувся на орбіту здорового глузду.

 Він вибив люльку й повернувся в будинок. У спальні роздягнувся, сковзнув в ліжко й вимкнув світло. Він хотів спати, та сон ніяк не приходив, і ось нарешті він заснув, - час від часу йому снилися сни, які неначе знущалися з нього.

 ”Позавчора я бачила кролика, - говорила дівчина - вчора - оленя, а сьогодні - вас”.



 



 Наступного дня вона вдягла блакитну сукню і перев’язала своє волосся кольору кульбаби такою ж блакитною стрічкою. Марк трохи постояв біля підніжжя пагорба, очікуючи, коли перестане спирати горло. Потім він піднявся на вершину, туди, де гуляв вітер, і став поруч із дівчиною. Він побачив м’яку лінію її шиї й підборіддя, і в нього знову перехопило подих. А коли вона повернулася й сказала: “Привіт, я й не думала, що ви прийдете”, - він довго не міг вимовити жодного слова.

 - Але я прийшов, - сказав він нарешті. - І ви теж прийшли.

 - Так, - сказала Джулія. - Я рада вам.

 Неподалік із гранітних уламків утворилося щось схоже на лавку, вони сіли на ней й дивилися в долину. Він набив люльку, запалив її й випустив дим і його підхопив вітер.

 - Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.

 - Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.

 І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.

 Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев’ятсот шістдесят першому році!

 - Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.

 - Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.

 - Але вам це вдається досить непогано.

 - Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.

 - Отже ви порушуєте закон.

 Вона кивнула.

 - Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.

 Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. - Розкажіть мені про неї, - попросив він.

 - Спочатку я розповім вам про офіційну концепцію. Ті, хто підтримують її, кажуть, що ніхто з майбутнього не повинен брати участь у подіях минулого, бо сама лише його присутність створить парадокс, і, щоб його врівноважити, повинні змінитися події в майбутньому. Тому Відділ подорожей в часі забезпечує допуск до машин часу тільки вповноваженим фахівцям і тримає поліцію часу, щоб не дати втекти в минуле тим, хто мріє про простіше життя й маскується під історика, щоб мати змогу постійно повертатися в якусь іншу епоху.

 Але згідно з концепцією мого тата книга часу вже написана. З макрокосмічної точки зору, говорить мій тато, все, що має статися, вже сталося. Таким чином, якщо людина з майбутнього бере участь в події в минулому, то вона стає частиною цієї події з тієї простої причини, що вона була її частиною з самого початку, і парадокс не може виникнути.

 Марк глибоко затягнувся люлькою. Йому це було необхідно.

 - Схоже, ваш батько - це видатна особа, - сказав він.

 - О, так! - Від захвату рум’янець на її щоках став іще густішим, підкреслюючи блакить її очей. - Ви не уявляєте, містере Рендольф, скільки книг він прочитав. Наша квартира повнісінька ними! Геґель, Кант і Хьюм; Айнштайн, Ньютон і Вайцзекер. Я… я навіть сама читала деякі з них.

 - У мене теж багато книг. Насправді, я теж багато читаю.

 Вона захоплено подивилася на нього.

 - Як це чудово, містере Рендольф! - сказала вона. - Я впевнена, що в нас дуже багато спільних інтересів.

 Далі, у розмові з’ясувалося, що в них і справді багато спільних інтересів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций