Карл-Гайнц Тушель Непримітний містер Макгайн — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 17 октября 2016





- Справді, - підтвердив уже другий затриманий,- це було на Чікаго-стріт, двадцять.

Лейтенант нашорошив вуха, проте не виказав свого зацікавлення й удавано байдуже запитав:

- І ви, звісно, маєте алібі?

- Де ви були позавчора двадцять п’ять хвилин на одинадцяту? - офіційним тоном запитав сержант

По обличчю одного із сміттярів майнув радісний промінчик:

- Ми саме розвантажувалися, це навіть у нашій путівці записано,- відповів він.

- Вивести їх! - наказав лейтенант.

- Ну, що ти про це думаєш, Неде? - запитав він свого колегу, коли вони залишилися самі.

- Експертиза виявила на банківській торбинці сліди покидьків, але вони можуть бути й від рук сміттярів. Та хоч би там що - не ці хлопці доклали до діла рук. Такі обличчя не сховаються за непримітністю. До того ж - хіба, вчинивши таке пограбування, побіжить хтось наступного дня з усіма грішми в кишенях по пивницях? А якщо вони були помічниками чи співучасниками цього діла, то чого тоді в них опинилися всі гроші? І навіщо ця потолоч була потрібна бандитові?

- Я теж не знаю, - позіхнувши, сказав лейтенант. Оскільки гроші знайшлися, дальше розслідування його не цікавило.- Візьми-но тямущих хлопців і поїдь подивися на той будинок на Чікаго-стріт, двадцять!



Бандита, що пограбував банк, у будинку на Чікаго-стріт, звичайно, не виявилося, натомість привезено свідчення, навіть подвійне свідчення, що його Сем Меттісон з огляду на весь свій професійний досвід міг би кваліфікувати як брехливе, та воно виявилося, на жаль, цілком незаперечним.

На першому поверсі мешкали дві сестри, вже підстаркуваті жінки, і вони бачили все: як невідомий зайшов у двір - їхній словесний портрет невідомого був такий же невиразний, як і в касира,- і кинув щось у бак із сміттям, і як десь за годину по тому приїхали сміттярі, як вони перекинули ненароком один з баків, і як на асфальт упало раптом щось сіре, і як усі троє понахилялися до цього предмета і, зрештою, не викинули його знову до сміття, а забрали з собою.

- Це ще щастя,- сказав сержант Нед Пінкертон, - що в цьому районі стоять старі баки, а то всі грошики могли б зникнути в сміттєпроводі!

- Я не раз бачив, - роздратовано мовив лейтенант,- як факти начебто самі собою складалися в струнку й безперечну версію, а насправді все було не так. Проте мені ніколи ще не доводилося бачити, щоб хтось крав двадцять тисяч доларів, аби викинути їх у сміття. Такого не зробить навіть божевільний. Та хай там як - банк має свої гроші, а преса свою сенсацію: “Грабіжник банку кидає гроші в бак для сміття”, “Божевільний краде 20 000″, “Чи злодій з американців?”

Останнє запитання аж ніяк не було вигадкою репортерів, воно справді хвилювало багатьох. Отак з доброго дива викинути гроші? Такого не вчинить жоден американець, навіть більше, можна сказати - це не по-американському… Ні, коли б злочинця схопили, він не міг би розраховувати на співчуття судових присяжних.

Лейтенантові було байдуже до преси, тим більше, що цього разу вона не могла дорікнути поліції за бездіяльність: гроші знайдено. Отже, він не побоювався, що дістане прочухана за цю справу, але й не сподівався на якусь винагороду, а тому був дуже-таки здивований, коли дістав запрошення завітати увечері до господи Гарріса Флетчера - директора банківського філіалу.

- Може, ви йому потрібні як принада на вечірньому прийомі? - висловив припущення сержант. - Або ж він запропонує вам бути його приватним детективом.

- Дурниці,- буркнув лейтенант,- тоді він запросив би мене до себе в контору. А щодо цих вечірніх прийомів, то я ж не якась там кінозірка!

- А може, він побоюється за долю валюти,- й далі іронізував сержант,- якщо викидання грошей на смітники стане модою?

Сем Меттісон, прибираючи на своєму письмовому столі, бурчав:

- Принаймні доведеться піти туди, а там буде видно. Це не з доброго дива, бо, як правило, такі особи уникають спілкування з нашим братом!

Перша несподіванка чатувала на Сема Меттісона на порозі флетчерівської вілли, коли директор сам відчинив йому двері, друга - як зауважив лейтенант,- він був єдиним гостем директора, і третя - господар признався, що родина його поїхала відпочивати, а прислугу він на сьогодні відпустив.

Таким чином Сем Меттісон дійшов висновку, що банкірова справа до нього - не іграшка. Те, що цей містер Флетчер, який належав до аристократів їхнього міста, хоче щось від нього і, до того ж, щось незаконне,- було абсолютно очевидно.

Проте спочатку директор виявив удаваний інтерес до роботи поліції, подякував за швидке розслідування грабунку і в паузах між кількома чарками віскі ніби ненароком зауважив: фінансист повинен уміти розібратися в усіх царинах, і він, приміром, багато чого завдячує саме тому, що час від часу розмовляє з досвідченими практиками з тієї чи іншої професії, і таке інше.

Сем Меттісон ледве стримався, щоб не усміхнутися, коли зауважив, що господар його промацує. Він не вагаючись відповідав на запитання про те, як він оцінює ту чи іншу ситуацію, які в нього зв’язки, які бажання; і що далі тривала ця гра, то впевненіше він відчував грунт під ногами. В цій грі паркет міг вислизнути з-під ніг у його співрозмовника, а не в нього.

“Директор банку,- думав лейтенант,- теж тільки найманий службовець, хоча й з високою платнею. Чим вища його платня, тим більша в інших спокуса - зіпхнути його з посади. Але що робить людину придатною для її посади? Тут, у філії, в цьому звичайному собі місті. Те, що він уміє рахувати? Безперечно, це він повинен уміти. Але політика робиться в головному відділенні банку, а для всього іншого він має своїх людей. То що ж тоді? Йдеться про те, яке він справляє враження! Жодної плямки не повинно бути на репутації. Так воно й є. Отже? Шантаж. Цікаво, цікаво, як ти дійдеш до цієї теми”.

Директор банку Флетчер уже й сам, здавалося, помітив, що починає плутатись у словах і що лейтенант принаймні здогадується, до чого все йдеться.

- Як там із злочинцем? Ви його затримали? - несподівано в лоб запитав він.

- Навряд чи це можливо,- мляво відповів Сем Меттісон.- Напевне, доведеться здати цю справу в архів.

- Наша фірма дуже зацікавлена в тому, щоб злочинця спіймали! - пояснив директор.

Сем Меттісон уважно глянув на нього.

- Той тип, певне, несповна розуму, - провадив далі директор,- і він небезпечний, якщо навіть зброя в портфелі - звичайнісінький блеф. У разі його затримання громадськість безперечно буде задоволена, якщо ви його відразу знешкодите, не наражаючи на небезпеку себе і своїх підлеглих. “Виходить, ми повинні усунути твого супротивника, - думав собі Сем Меттісон,- отже, він щось про тебе знає. Але це тобі недешево обійдеться! Не відбудешся однією вечерею з кількома чарками віскі!” Вголос він промовив:

- Це, певна річ, найкращий для всіх нас вихід, та як нам його знайти?

Директор Гарріс Флетчер сягнув рукою до кишені і дістав записку, на якій стояло шість прізвищ.

- З котримсь із оцих він хоч би там що, а мусив мати тісний контакт,- сказав він.

Лейтенант не поспішав дивитися в записку.

- В таких справах я завжди прагну до ясності, - сказав він. - Яка ціна смерті цієї людини?

Директор написав на папірці “10000″, а тоді зіжмакав його в грудочку.

Сем Меттісон не був жадібний до грошей. Але тут він спіткав нарешті свій шанс, такий, як його колеги у великих містах мають значно частіше. Саме тому він і миті не вагався, але й не торгувався про ціну.

- Чим він вам упікся, цей тип, і що це за прізвища? - запитав він поважно.

Директор люто витріщився на нього.

- Повинен же я мати принаймні якусь зачіпку,- пояснив Сем.

Директор тяжко зітхнув.

- Одна дурниця, вчинена замолоду. Сьогодні, власне, немає вже значення, в чому вона полягала. Дещо пов’язане з цими людьми і не викрите тоді. Тільки оці шестеро можуть щось знати про це.- Він підвівся і став ходити туди-сюди.- Минулого тижня мені зателефонували. Я змушений був викласти гроші.

- І ви гадаєте,- запитав лейтенант,- що шантажист і той грабіжник з банку - одна й та сама особа?

- Я певен, бо…- Директор завагався.

- Бо?

Директор важко упав у крісло й простогнав:

- Бо шантажист прислав гроші назад!

- Сто чортів! - вихопилося в лейтенанта.

- Я сказав те саме,- похмуро мовив директор. - Звичайний шантаж - це ще можна стерпіти. Але ж тут ідеться, певне, про якісь попередні заходи, що мають зробити мене піддатливішим, я ще не знаю - задля чого!

Сем Меттісон підвівся.

- Принаймні в цих витівках вгадується система. Витівки нез’ясовані, проте систему можна дослідити. Поки що я не маю більше запитань.

Директор провів гостя до дверей.

- То ми домовилися з вами, що справу слід офіційно закрити? - запитав він.

Лейтенант ствердно кивнув.



Генрі Вілкінс, двадцятип’ятирічний репортер кримінальної хроніки в газеті “Мідлтон Стар”, худорлявий довгань з блідим обличчям, огинався в сьомому поліційному відділку, сподіваючись перехопити якусь сенсацію, що на півдорозі від друкарської машинки до ротаційної машини набуде вигляду дзвінких монет.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций