Олександр Пушкін Бахчисарайський фонтан

Розміщено Шкільні твори в 16 октября 2016



Олександр Пушкін

Бахчисарайський фонтан



Перекладач: М. Рильський

Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п’ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984









Багато людей, так як і я, відвідували

Цей фонтан; але одних уже

Нема, а інші мандрують далеко.

Саді







 Гірей нахмурений сидів;

Янтар в устах його димився;

Блискучий гурт вельмож-рабів

На хана з острахом дивився;

В палаці тиша залягла;

Усі читали святобливо

Ознаки і журби, і гніву

У тінях грізного чола.

Та раптом володар гордливий

Махнув рукою нетерпливо,

І всі, склонившися, ідуть.



В чертогах сам він, і зітхнуть

На самоті вільніше може.

Жвавіше почуттів пожар

Лицю тепер явити гоже.

Так відбива затон погожий

У склі зибучім зграї хмар.



 Що вій замислив, гордовитий?

Які думки в душі горять?

Чи Польщу прагне він скорити?

Чи з Руссю хоче воювать?

Чи помста мариться кривава,

Чи змова сталась у військах,

Горяни навівають страх,

Турбує Генуя лукава?



 Ні, вже не вабить ратна слава,

Стомилась від боїв рука;

На серці інша мисль тяжка.

Невже сліди свої злочинні

В гаремі зрада провела

І втіх та пристрасті рабиня

Гяуру серце віддала?



 Ні! Жони ханові прекрасні

Думки і поривання власні

В мовчанні мусять берегти;

Сторожа пильна і холодна

Охороняє їх, щоб жодна

Не сміла серцем розцвісти.

Їх криє затінок темниці,

Не бачить їх окольний світ;

Так аравійський пишний квіт

Живе за шибами теплиці.

Для них в самотності гіркій

Дні, місяці, літа минають

І в необорний обіг свій

Любов і юність забирають.

Тече їх днів одноманіть

Без хвилювання, без пригоди,

І сон гарему розбудить

Не здатен привид насолоди.

Красуні, прагнучи на мить

Хоч будь-чим серце обманить,

Міняють одяги шовкові,

В розвагах тішаться, в розмові,

Або під гомін вод живих

Над їх прозорими струмками

У тіні яворів густих

Літають світлими роями.

Між ними ходить злий євну? х1,

І уникать його даремно;

Його ревнивий зір і слух

Простежить кожну мить таємну.

Давно тут запровадив він

Порядок вічний. Воля хана -

Твердий закон його один.

Священну заповідь корана

Не береже пильніше він.

Нездатний прагнути й любити,

Мов кам’яний, він звик терпіти

Зненависть, насміхи, докір,

Нескромних пустощів буяння,

Зневагу, сльози, тихий зір,

І ніжне ремство, і зітхання.

Натуру він жіночу зна,

Що скрізь лукавити ладна -

На волі вольній і в неволі;

Благанням, поглядом німим -

Не ошукать його нічим,

Чужого й радості, і болю.



 Коли в пекучі літні дні

Купатись, розпустивши коси,

Ідуть невільниці ставні

І ллється струм срібноголосий

На їх принади чарівні,-

Розваг їх сторож невідступний,

Він тут. Байдужий, непідкупний,

Красунь вабливу голизну

Він спогляда. В добу нічну

Він по гарему тихо бродить;

Нечутно для людських ушей

Крадеться мовчки до дверей,

До лож по килимах підходить;

Всякчасно ханових дружин

Розкішний сон вартує він,

Нічний підслухуючи лепет;

Зітхання, подих, ніжний трепет -

Все ловить між німотних стін.

І горе тій, чий голос сонний

Чуже наймення називав

Чи про кохання беззаконне

Подружці крадькома шептав!



 Чому ж печаллю хан окутий?

Чубук в руках його потух;

Німий, не сміючи й дихнути,

У дверях знаку жде євнух.

Весь повен думою одною,

Встає велитель; мовчки він

Іде до пишного покою

Недавно любих ще дружин.



 Вони, чекаючи на хана,

Біля грайливого фонтана,

Прославши килими рясні,

Юрбою жвавою сиділи

І оком радісним ловили,

Як риба в ясній глибині

На мармуровім грала дні.

Їй не одна пустунка мила

Сережки золоті ронила.

Навколо срібним поставцем

Щербет невільниці носили,

І раптом співи задзвеніли,

На весь лунаючи гарем:





Татарська пісня





1





 Дарує небо путь далеку

Тому, хто мучивсь і терпів:

Блажен факір, що бачив Мекку

На старості печальних днів.



2





 Блажен, хто береги Дунаю

Сподобивсь кров’ю освятить:

Йому назустріч діва раю

З жагучим зором полетить.



3





 Стократ блаженний той, Заремо,

Хто в чарах ніжного півсну

Голубить в затишку гарему

Тебе, троянду запашну!





Співають. Де ж ти, о Заремо,

Зоря кохання, цвіт гарему?

Бліда, ой леле, і сумна,

Похвал не слухає вона.

Як пальма, зігнута грозою,

Вона поникла головою,

В журбі не зводячи очей:

Зарему розлюбив Гірей.



 Він зрадив! Але хто з тобою,

Грузинко, рівний тут красою?

Навкруг лілейного чола

Ти косу двічі обвила;

Твої принадливії очі -

Як сяйво дня, як морок ночі;

Чий голос висловить сильніш

Огненні пориви жадання?

Хто вміє ранити гостріш

Цілунком, повним раювання?

Як серцю, що скорила ти,

Любов до іншої знайти?

Проте, байдужий і жорстокий,

Тебе зневажив хан Гірей,

В холодній темряві ночей

Він бродить хмурий, одинокий,

Не зна спокою, відколи

Князівну польську привезли.



 Недавно лиш Марія мила

Блакить чужих небес уздріла;

Недавно цвітом чистих мрій

Вона цвіла в землі своїй.

Був сивий батько гордий нею

І звав відрадою своєю.

Закон для нього був один -

Її невинна юна воля.

Одну турботу відав він -

Щоб доньки любленої доля

Була, як майський день, ясна,

Щоб і хвилинною журбою

Їй не затьмарено спокою,

Щоб навіть замужем вона

В замилуванні споминати

Могла про вік дівочий свій,

Що пролетів, як сон крилатий.

Усе було принадне в ній:

І вдача тиха, й рухи жваві,

І очі голубі, ласкаві.

Природи щедрої дари

Вона мистецтвом прикрашала:

На арфі вивчилася гри

І учти в замку оживляла.

Юрба вельмож та багачів

Жадала з нею шлюб узяти,

Палких багато юнаків

Таємно мусили страждати.

Але жагучих почуттів

Душа не відала невинна

І в колі подруг молодих,

Серед веселощів та втіх,

Котилась юність бистроплинна.



 Минуло все… Орда татар

На Польщу кинулась рікою:

З пожерливістю не такою

Ланами стелиться пожар.

І от сплюндрований війною,

Квітучий край осиротів;

Ні гри, ні сміху, ні розмови,

В печалі села і діброви,

І княжий замок спорожнів.

Смутна Маріїна світлиця…

В домашній церкві, де кругом

Сплять предки віковічним сном.

Нова, з короною й гербом,

Висока виросла гробниця…

В землі ясновельможний пан,

Дочка в неволі. Хазяйнує

Скупий нащадок, вщент руйнує,

Ярмом неславить рідний лан.



 Ой леле! Хан Бахчисарая

Князівну юну взяв у бран.

Марія тихо зав’ядає,

Німа гризе її печаль.

Гірей до неї має жаль:

Її мольби й плачі безкраї

Йому нічний тривожать сон,

Гарему строгого закон

Він задля неї пом’якшає.

Похмурий сторож ханських жон

В її кімнату не ввіходить

І в сутінь вишитих запон

На ложе сну її не зводить.

Не сміє очі він свої

Підняти на красу її.

Вона сама в купальні зранку,

Лише невільниця при ній;

Боїться хан на полонянку

Звести жагучий погляд свій.

В кімнаті дальній, самотою,

Живе і мучиться вона,

Мов залетіла до покою

Якась істота неземна.

Перед лицем святої діви

Горить лампада там ясна

І вирок долі нещасливий

Промінням облива своїм,

Смиренна віра там витає -

І в серці спомин виникає

Про рідне поле, рідний дім…

Гіркі там сльози ллє Марія,

Там подруг заздрісних нема;

Вона в скорботі там сама,

А все навколо шаленіє

В розкошуванні. Там надія

Зорею чистою горить.

Там серце, жертва сил гріховних,

Серед пороків невгамовних

Одно святе чуття таїть,

Одну божественну поруку…

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .



 Настала ніч; укрили тіні

Тавріди пишної поля;

Солодкі співи солов’їні

Між темних лаврів чую я;

Сіяють зорі, місяць сходить

І з синьої височини

На ліс, на гори, на лани

Томливе сяєво наводить.

В серпанку білім та легкім,

Мов тіней тиховійна зграя,

По вулицях Бахчисарая

Одна до ‘дної, з дому в дім.

Квапливо йдуть татарки прості

За давнім звичаєм у гості.

Палац затих; заснув гарем

У несказанній млості мирній;

Натомлена шумливим днем,

Земля дрімає. Сторож вірний,

Дозором обійшов євнух.

Він спить; та, ханові покірний,

І в сні чатує пильний дух.

Всякчасне зради дожидання

Спокою не дає йому;

То ніби шелест, то шептання,

То крики чуються крізь тьму.

Ошуканий невірним слухом,

Він прокидається, тремтить,

Наляканим припавши ухом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций