Криштопа Олег Невдала прогулянка Кобилянськом — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 16 октября 2016



Тоді Привокзальна площа - попідбрам’я. Десятки бомжів, жебраків і ромів з непроникними поглядами. Бруд і виразки. З автостанції, що тут же, рушає якийсь закіптюжений “Ікарус” і обдає нас хмарою сажі. Стаємо схожими на нігерів - отже, екскурсія почалася. Їй раптом кортить до виходка, настільки сильно, що вона, перемагаючи сором’язливість, мусить мені про це сказати. І це її перші живі слова до мене:

  - Вибач, ти не підкажеш, де тут у вас…

  - Що? - не дочуваю я, і з-під шару сажі на її обличчі проступає рум’янець.

  - Туалет, - гучно проказує вона у враз насталій тиші і всі навколо витріщаються на нас.

  Чухаю потилицю. Йдемо навмання, бо я, виявляється, не знаю, де його й шукати. Розумію, що гід з мене нікудишній і від усвідомлення цього роздратування дужчає.

  Потім варто б поснідати. Можна випити пива. Я згадую про “Ватру” - пивничку у півниці. Пив-бар у гротах, з чудернацьким арканом на стіні. Похмуре підземелля, камінні стіни, дерев’яні столи. Бурштиновий напій у “кухлях писаної глини” розносять кобіти з товстими руками. Кислий запах розлитого підлогою, столами, лавами, стінами і тими ж кобітами пива. Квасна пара з рота. Отвори для холодного повітря і дрібки світла з-під стелі. А в кутку, обійнявшись, переплівши на плечах один одного руки, довкола тьмяного, містичного, майже потойбічного вогнища, витанцьовують аркан гуцули. Здається, робота самого Заливахи. В цьому барі востаннє бачаться колишні друзі з мого “Похорону друга”.

  Йдемо туди. Повз циганок, які чіпляються за нас і мало не вішаються на шию, з обіцянкою розвіяти “грусть” і “тяжесть” скинути. Тиха поперечна вуличка, але ще за крок - грандіозна будова, через дорогу - яскравий величний будинок.

  - Що це? - запитує її трохи хрипкий голос.

  - Суд.

  Трохи далі - моя редакція. Пропоную їй зайти.

  - Будинку років 180, так кажуть, значить трохи менше. Від сирості кинувся грибок. Тепер будівельники хочуть висушити стіни. От, риштування виставили. Тут колись був садочок. Тепер “ЗеКа”. “Західний кур’єр”. Єдина у цьому місті газета з добрим, тобто злим іміджем, і низьким тиражем.

  Ми заходимо всередину. На неї ніхто не звертає уваги: редакція звикла до герметичності; гості та відвідувачі ж тут надто часте явище, щоб когось цим подивувати чи зацікавити. Я на мить поринаю у звичний ритм, перекидаюся з кимось короткими робочими фразами, і раптом відчуваю, що це моя перша зрада. Вона сором’язливо стоїть при вході, притулившись чолом до одвірка, геть самотня і чужа. Якусь хвилину я був не з нею, я забув про неї, і вона наче зникла зовсім. Тепер повертається, поволі виникаючи нізвідки. Хтось, помітивши це чудо, розгублено протирає очі.

  - Це до тебе? - нарешті вичавлює він з себе, але я, розворушений до мілкоти душі її поверненням, тепер ігнорую свого колегу і на зникнення приречений вже він.

  Чимдуж тікаємо від роботи, бо робота - зло. Тієї ж думки дотримуються бомжі, які дудлять у дворику вино: хлещуть просто з горла, мліючи від задоволення, мружачись від сонця. Сидять на свіжоопалому листі, крізь дірки у їхньому одягу засмагає власноруч понівечене тіло. Розчухують гнійні виразки до крові. Набряклі потворні пики, вузькі щілинки жовтих недовірливих очей. Основні робочі місця поруч - церква УПЦ КП через дорогу, під дверима якої вони розкладають свої брудні пожитики і жеруть чорні кавалки хліба. І контейнери з-під сміття у цьому ж дворику. Сплять вони тут же, в колишньому бомбосховищі.

  - … Я якось туди залізав. Вогкість і темінь. Жахливий сморід, наче там була яка катівня, і тут поволі розкладаються чиїсь трупи. Може, там вмер котрийсь із цих безпритульних. Може, там їхній цвинтар… Одразу ж, якщо ти сам, тебе опановує страх. Липкий, майже тваринний жах. Мужності опиратися йому вистачає на кілька хвилин, але це лише безглузде змагання з самим собою, бо всі думки тоді - про темряву, в якій невідь-що причаїлося.

  На дорогах - багатосот метрові “корки”, перегукування клаксонів, наче під час поховання совітського партбоса. Якийсь божевільний виїжджає на тротуар, на повороті пищать від наруги гальма; ми заледве встигаємо відскочити вбік, щоб не опинитися під колесами. Навздогін з увімкненою сиреною проносно-жовте міліцейське авто, викермовуючи поміж заторів, в яких уже застрягла “швидка”.

  - Просто поруч вокзал, - пояснюю я отетерілій від побаченого дівчині, - а так це провінція. Глуха провінція. Ти вже вибач мені цей легкий снобізм провінціала, який пишається своїм особливим статусом.

  Далі майже біжимо, висолопивши язики. Я тягну її за собою, вхопивши за руку, наче буксир баржу. Часу мало, а потрібно ще так багато встигнути. В стількох місцях побувати. Але найперше - пиво у “Ватрі”.

  На вуличках - повно будівельників, які саме беруться до реставрації центру містечка. Тут воно не таке потворне: немає цих багатоповерхових бетонних дотів, поміж яких я й сам можу вночі заблукати, чи приплюснутих вицвілих “хрущовок”, де живе різна наволоч і невдахи. Старі польські, або ж навіть австрійські будівлі. Дух Галичини. Легкий акцент, особлива вимова. Гречність. І раптом - п’яна російська говірка. У вуха врізається гучна попса. Попри її нав’язливість, два дідки з пишними довгими вусами, що звисають аж до шиї, згадують “старі добрі часи”, коли потяги ходили просто у Відень, коли все було інакше - зрозуміло і визначено. Тепер же надто багато питань і мало відповідей, не кажучи вже про суцільне варварство та руйнування. Цей світ витворює нову культуру - культуру знищення. Бридкі кічові форми. Двохсотрічні поважні фасади якийсь маніяк вифарбував у піжонський фіалковий колір. З життя зникла дія, активний спосіб у мовленні дедалі частіше замінюється пасивним. Не ми щось робимо, з нами це відбувається. І вдіяти будь-що годі.

  В скверику, де пенсія за гривню ріжеться у нарди-доміно-шахи-шашки, незворушно чекає чогось бідака Міцкевич. Доля поета - на його голові і плечах знайшли прихисток голуби, котрі безперервно хезяють на члени пам’ятника. Той вже позеленів від образи, проте намагається зберегти на обличчі індефирентність. Імітація спокою в паскудній ситуації. Трохи потворна філармонія, в якій повно усіляких ходів-виходів; тут же синагога, вхід у яку - з двору, а от над центральними дверями цього ж приміщення вивіска “універсам”. Ратуша, зведена роках у тридцятих. Знову імітація минулого, яке тане. Воно ще, здається, витає у повітрі, у якихось формах, вже майже нематеріальних флюїдах, але нове покоління пепсі має спотворене уявлення про красу часоплину і бачить її в тупому наслідуванні того, що поганий смак подає як “ретро”. Невибагливо і примітивно. Я, певно, старіюся, бо не розумію цього. Я випав з гри, я вийшов з моди, я безнадійно відстав від свого покоління, серед якого у мене майже немає друзів (за винятком таких же відлюдників, як я), і щоб не опинитися в ізоляції, я намагаюся наздогнати старших, а в результаті зависаю десь поміж минулим і невизначеним майбутнім. Цей стан непевності, крихкої рівноваги - чи не все, що мені залишилося…

  “Ватри” на тому місці, звичайно, вже не виявилося. Я розгублено спиняюся біля двох зелених пластмасових столиків з парасольками і рекламою поганого пива. Робимо ще кілька кроків далі (може, я щось наплутав?), вниз. Ось обдерта лазня, отже все правильно. То де ж пивниця? Повертаємося.

  - Щось не так? - стурбовано цікавиться моя кохана.

  - Ні-ні… - бурмочу я. - Тобто так: не так. Тут мусила бути “Ватра”.

  - Протсо тут? Ватра? - не розуміє вона.

  - Ну так, осьдечки, у цьому, здається, підвалі…

  Вже без жодної надії на успіх, ми поринаємо у підземелля. Нас засліплює неонове світло; хлопці, що курять дорогі сигарети (цей нудотний ароматизований запах диму), грають більярд. На зап’ясті руки, яка тримає кий, золотий браслет “ролекса”. Удар, кулі розлітаються по кутках зеленого столу, з закуреного залу чується чиєсь дебілкувате гиготіння. Я з острахом протискаюся повз цю компанію. В низьких дверцятах хтось стоїть і колупається поміж зубів мобілкою.

  - Смачного! - бажаю я і чую у відповідь протяжну відрижку.

  За перегородкою - останній зал, де я колись мед-пиво пив… Замість старих дубових лав нині тут ошатні, але чомусь ніякі столи, затягнуті сукном і… жах! Де ж ватра?! Де аркан на стіні?!

  Я випускаю її руку і з розпачем підбігаю до стін, все ще не вірячи своїм очам. Мацаю камінь руками. Нічого: гола, гладка стіна. Свіжовикладений камін. Білий і акуратно зроблений. Минуле знищено. Воно замінено його імітацією. Бутафорією. І - що найгірше! - камін справжній.

  В мене нема слів. Я не можу пояснити їй того, що відчував і відчуваю. На очах - сльози. Тут щось померло, зникло назавжди. В цій пивничці (ні, не в цій - у тій), писалися вірші, пилося неякісне, але чомусь смачне пиво, яке бродило у головах, тут ми зустрічалися і говорили, коли нагорі, над нашими головами падав дощ чи сніг, або ж палило сонце. Тут було завжди однаково і водночас щоразу інакше - вогко і трохи моторошно, але це збадьорювало. Ця ватра на стіні постійно горіла, тут жив якийсь дух. А тепер його знищено. Скоєно вбивство, за яке ніхто не буде покараний. Бо вбивці тепер і судді, бо їх більше, бо вже нам тепер доводиться переховуватися, вдавати з себе сумирних громадян, які зовсім не бавляться в метафізику і не спілкуються з духами. Жодних спіритичних сеансів. Вони(воно) поглинають(є) нас.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций