Петро Єршов Горбоконик — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 10 октября 2016





“Тобто десять, люди кажуть”.

Срібла цар сказав одважить

І до того повелів

Ще додати п’ять рублів.

Отака була щедрота!



До конюшні у ворота

Коней слуги повели.

Слуги в золоті були,

З дорогими-поясами,

Із шовковими бичами.

Та в дорозі, як на сміх,

Коні з ніг їх збили всіх,

Всі гнуздечки обірвали,

Знов перед Іваном стали.



Із карети цар зійшов,

До Івана каже знов:

“Пара нашим не дається:

Певно, брате, доведеться

При дворі тобі служить.

Будеш в золоті ходить,

В шовк-оксамит одягатись,

У пивах-медах купатись.

Знай: конюшню всю мою

Я під власть тобі даю!

Царське слово в тім порука.

Що ж, ти згоден?” - “От так штука!

Я в палаці буду жить,

Буду в золоті ходить,

В шовк-оксамит одягатись,

У пивах-медах купатись!

Коні всі свої, як є,

Цар під власть мені дає!

Я, виходить, із горо? да

Стану царський воєвода!

Дивне діло! Що ж робить?

Буду я тобі служить,

Та гляди: мене не бити,

Без потреби не будити,

Бо втечу під сто чортів!”



Свиснув він на гриванів

Та й пішов поважно з ринку,

Заспівавши пісню дзвінко.

Як завів наш Іванець -

Бистрі коні у танець;

А Горбань його вухатий

Ну навприсядки стрибати,

Аж цокочуть копити?.



А Іванові брати

Гроші царські поховали,

В пояси позашивали,

Погуляли, попили

Та й додому потягли.

Вдома чесно поділились,

В день один вони женились,

Стали жить та поживать

Та Івана споминать.



А тепер ми їх лишімо,

Знову казку розпочнімо,

Щоб потішити мирян,-

Що накоїв наш Іван,

Живучи на службі царській,

При конюшні володарській;

Як він коней доглядав,

Як перо своє проспав,

Як то він зловив жар-птицю,

Як украв він цар-дівицю,

Як перстеника шукав,

Як на небі гостював,

Як добивсь у сонця-світа,

Щоб воно простило кита;

Як од лиха він одвів

Цілих тридцять кораблів;

Як в окропі не зварився,

Як він краснем ізробився…

Словом: річ ми поведем,

Як зробивсь Іван царем.











Частина друга







“Скоро казка говориться,

Та не скоро діло робиться”.







 Починаємо ж тепер

 Від Іванових химер,

 І від сивка, і від бурка,

 І од віщого коурка.

Кози в море побрели;

Гори лісом поросли;

Золот-кінь з узди зірвався,

Геть у небо він подався;

Під ногою ліс шумить;

Збоку хмара клекотить,

Розсипає блискавиці,

Громом сипле, мов гнівиться…

Це ще приказка, а там

Буде й казка зараз вам.

Ой на морі-окіяні

Та на острові Буяні

Між деревами - труна,

В ній - красуня чарівна;

Соловей над нею свище;

У гаю реве вовчище…

Це ще приказка, та ось

І до казки вже дійшлось.



Тож ви бачили, миряни,

Православні християни,

Як наш славний молодець

Та потрапив у дворець;

При царській конюшні служить

І нітрохи він не тужить

Ні за батеньком старим,

Ні за братом тим і тим.

Та й нащо йому братове?

Носить одяг він шовковий,

Шиті золотом шапки

Ще й па рипах чобітки;

Їсть він тільки мед та сало,-

Кожне б жити так бажало!



Тільки ж тижнів через п’ять

Спальник став щось примічать…

А сказати вам - цей спальник

До Івана був начальник

Над конюшнями всіма,

Тож гнівивсь він недарма;

От до вечора від рана

Він злоститься на Івана

І присягся - молодця

Якось вижити з двірця.

Задля того діла злого

Вдав німого він, глухого,

Ще й прикинувся сліпим

Перед ворогом своїм;

Сам же думав: “Постривай-но!

Будеш знати, невмивайло!”



Тижнів, може, через п’ять

Став той спальник примічать,

Що Іван весь день куняє,

Коників не доглядає;

А тим часом - кінь в коня

Наче лялечка щодня:

Пильно чищені, обмиті,

Гриви в коси перевиті,

Чолки в китицях ясних,

Шерсть - неначе шовк на них;

Щоразу їм у корита

Аж по край сита? налита;

А пшениця золота

Ніби тут і вироста.

“Хто це чудо розгадає? -

Спальник сам собі зітхає. -

Чи не ходить домовик

До конюшні крізь душник?

Треба добре все дізнати!

Можу трошки я й збрехати,

Щоб пішов Іван од нас,

Де Макар телят не пас.

Занесу цареві в уші,

Що, мовляв, його конюший

Басурманин, єретик,

Лиходій і чарівник;

Що він з бісом хліб-сіль водить,

В церкву божую не ходить,

М’ясо їсти в піст навик,

Бусурмен і кателик”.



Спальник той, як звечоріло,

У конюшню вліз несміло

І, коли поснули всі,

Заховався у вівсі.



Ніч до півночі звертає.

Він од страху завмирає:

З ніг тремтить до голови

Та шепоче молитви,

Дожида лихої сили…

Небо хмари застелили,

І на свій дозор нічний

Коновод іде новий.

Двері знову замикає,

Шапку бережно здіймає.

Помаленьку розправля

І виймає відтіля

Тричі вгорнену в шматину

Жароптицину пір’їну.

Ніби день ясний заграв!

Спальник ледь не закричав,

З ляку так заворушився,

Що й овес той розкотився.

Коновод не догадав,

Він овес лиш позмітав,

Коней чистить починає,

Умиває, прибирає,

Гриви довгі завива,

Пісеньок собі співа.

А внизу під жолобами

Спальник ляскає зубами,

Розгляда домовика,

Прикусивши язика.

Що за бісова личина!

Мов не чорт він, а людина!

Ні хвоста, ні бороди,

Парубійко хоч куди!

Каптанець - оксамитовий,

Поясок на нім - шовковий,

Чобітки - ясний сап’ян,-

Ну, чистісінько Іван!

Чудасія нечувана!

Глянув ще раз - і Івана

Наш підглядник упізнав.

“Е! Так он що! - прошептав.-

Завтра цар наш буде знати,

Що ти смієш тут ховати!

Зійде сонце лиш ясне,-

Пам’ятатимеш мене!”

А Іванко і не знає,

Хто в конюшні підглядає,

Гриви в коси він звива,

Парубоцької співа.

Мірку він бере дубову,

Налива ситу медову,

Сипле в жолоб доповна

Білоярого пшона.

Позіхаючи, в шматину

Знов загортує пір’їну,-

І на шапку вухом ліг

Біля задніх кінських ніг.



Тільки блиснула зірниця,

Став наш спальник ворушиться

І, почувши, що Іван

Так хропе, як Єруслан,

Потихеньку вилізає,

До Івана підповзає,

Крадькома за шапку смик,

Ухопив перо - і зник.



Скоро цар від сну збудився,

Хитрий спальник із’явився,

Зразу в землю лобом стук

Та й говорить із-під рук:

“Царю, батьку милостивий,

Будь здоровий і щасливий!

Не вели мене карать -

Слово дай мені сказать!”

“Говори, та правду тільки,

Не бреши анінастільки,

Бо скуштуєш канчуків!” -

Цар півсонний одповів.

Спальник наш, зібравши силу,

Каже: “Царю мій! Помилуй!

От, їй-богу, далебі,

Правду я кажу тобі!

Наш Іван, усяк те знає,

Від очей твоїх ховає

Найдорожчеє добро -

Жароптицине перо…”

“Жароптицине?.. Проклятий!

Як же сміє він ховати?!

Ну, мерзотнику, стривай!

Не мине тебе нагай!”

“Ще ж не тільки це він має! -

Далі спальник промовляє,

Сам зігнувшись, як дуга: -

Чорт Івану помага!

Що перо! Саму жар-птицю

Він в ясну твою світлицю

Похваляється дістать!

Зволь-но сам його спитать”.

Те сказавши, він шматину

Розгорнув, подав пір’їну,-

Лоба ледве не розбив

І тихенько відступив.

Цар дивився, чудувався,

Гладив бороду, сміявся

І в шкатулі золотій

Заховав добуток свій.

А тоді, кулак піднявши

І придворцям показавши,

Крикнув: “Дурень тут чи ні?

А подать його мені!”



Тут метнулися дворяни

По дурного по Івана.

Кожен швидко так побіг,

Що сусіда збив із ніг,

Сам упав та ще й прослався..

Цар до сліз зареготався.

А дворяни ті прудкі

Та на вигадки меткі,

Щоб цареві догодити,

Знову впали нарочито.

Службу цар нагородив -

Всім по шапці наділив.

Тут посильні ті дворяни

Знов побігли по Івана,

Та минулося тепер

Без усяких там химер.



До конюшні прибігають,

Двері настіж одчиняють

І Івана штурх під бік

Та за чуба смик і смик.

З півгодини морочились,

А проте не добудились.

Вже там хтось із сторожів

Хлопця дрюком розбудив.

“Що воно за плем’я враже? -

Наш Іван спросоння каже.-

Батіжечком я як дам,-

Не охота буде вам

Без пуття будить Івана!”

“Цар,- відказують дворяни, -

Повелів, щоб без розмов

Ти до нього враз прийшов”.

“Цар?.. Ну, добре! Одягнуся

І до нього я з’явлюся”,-

Посланцям сказав Іван.

Тут надів він свій каптан,

Тричі вряд підперезався,

Добре вмився, причесався,

Батіжка під руку взяв,

До царя попростував.



До царя Іван явився,

Уклонивсь, підбадьорився,

Крякнув двічі та й повів:

“Ти пощо мене будив?”

Цар, моргнувши оком лівим,

З превеликим крикнув гнівом:

“Ще він сміє говорить?!

Ще й питає?! Дурню, цить!

Признавайся, задля чого

Ти від погляду мойого

Заховав моє добро -

Жароптицине перо?

Що я - цар чи ні над вами?

Говори, не гайся, хаме!”

Здивувавсь Іван украй,

Каже: “Царю, постривай!

Розкричався, мов шалений!

Шапка ж ось моя, у мене,-

Відкіля ж ця новина?

Цар! Аякже! Все він зна!

Що ж! Замуч мене в колоді,

А нема пера та й годі!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций