Франсуа Війон Життя і твори — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 4 октября 2016



Це й було те основне, що відрізняло світогляд ренесансу від середньовіччя.

 Про саму релігійність Війона написано вже чимало дослідів. Кожен читач сам спостереже, що релігійні пасажі Війонових поезій належать до найкращих. Це незалежно від того, що ченці тодішніх жебрущих чинів часто бували об’єктом його сатиричних випадів. Але ці протиріччя були зовсім у його натурі і стилі, він був людиною контрастів. Укладач одної з французьких антологій католицької поезії (1933) Робер Валері-Радо писав: “Не нарікаймо, разом з Клеманом Маро, що Війон не був вихований на королівських і княжих дворах, де виробляються погляди і полірується мова; тоді він був би згубив той смак, ту мальовничість, ту безпосередність, що роблять з нього поета, якого не позначив час і якого вважаємо близьким до нас”.





III. Проблеми українського перекладу Війона

 Оригінальні рукописи Війона до нашого часу не дійшли, відомі тільки п’ять рукописних копій, усі з XV віку. Перше друковане видання творів Війона появилося заходами П’єра Леве 1489 року. Видання мало широкий успіх і до 1533 року, коли король Франсуа І доручив Клеманові Маро надрукувати повне офіційне видання Війона, вийшло друком до 20 видань. У наступні 1533-42 роки - ще дальших 12. Отже, популярність Війона була незвичайна. Маро, редаґуючи поправлене видання, сам не все вже розумів і зазначив у передмові, що, “щоб збагнути глузд Війонових алюзій, треба було жити в Парижі сучасно з автором і в його середовищі”. Цікаво, що Маро мав до диспозиції не тільки рукописи і друковані видання, а згадує й чимало старих людей, які знали поезії Війона напам’ять тільки з усної традиції.

 Після 1542 року Війон майже зник з історії французької літератури. Це можна пояснити тим, що почалася доба клясицизму з зовсім іншими естетичними ідеалами. Фактично Війона відкрили наново щойно романтики. Справжні критичні видання творів Війона почали появлятися щойно під кінець минулого століття. Сюди належить передусім нині вже клясичне видання Оґюста Лонньона (1892), з численними коментарями. Це видання було пізніше переглянуте й опрацьоване іншими авторами - Люсьєном Фуле на основі заміток Ґастона Парі (1932). Важливі для роз’яснення життя і творчссти Війона праці видали П’єр Шампіон (1912), Марсель Швоб (1912), Люї Туан (1913) та ціла плеяда сучасних дослідників, яка, переважно з судових актів, завжди уміла витягти якийсь цікавий деталь, важливий для зрозуміння творчости Війона або виправлення поглядів попередніх коментаторів. Наприклад, Лонньон думав, що “три маленькі хлопчики” (МЗ 25-26, ВЗ 126) це справді троє бідних і голих сиріт, якими заопікувався Війон у молодих роках; щойно пізніше відкрито, що ті голенькі сирітки - це багаті лихварі і спекулянти, до того старі, і поет тут скористався глумливою іронією.

 Ми в своєму перекладі користувалися компілятивним сучасним виданням, зредаґованим Андре Марі, але ми брали до уваги й інші праці і тлумачення тексту, включно до факсиміле різних старих видань. Досить обширні коментарі до текстів, конечні для їх повного розуміння, взято із згаданих вище видань та деяких видань англомовних.



 Чи існували якісь українські переклади хоча б поодиноких віршів Війона українською мовою до 20-их років, встановити нам не вдалося. А втім, з давніших перекладачів, які були б спроможні впоратися з перекладом цього поета, міг входити в рахубу хіба тільки В. Самійленко. Десь у половині 20-их років переклад “Баляди про пань минулих днів” зробив М. Рильський; він мав увійти в антологію французької поезії, що її готували неоклясики, але вона, як “буржуазна”, до друку допущена не була. Чимало її перекладів загинуло, а з ними й переклад Рильського. 1961 року автор цих рядків у своїй збірці перекладів “Поети Заходу” дав переклад трьох Війонових баляд - “Про пань минулих днів”, “Поетичного турніру в Блюа” й “Епітафію”, що всі були перекладені ще в половині 30-их років. 1962 р. в І випуску  збірника Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк) появилися два наші дальші переклади з Війона: “Баляда для ублагання Богодориці” і “Баляда про злющі язики”. У 500-річчя здогадної загибелі Війоїна (1463) чотири Війонові баляди: “Баляду про жінок минулих днів”, “Баляду про паризьких жінок”, “Суперечку між душею і тілом Війона” і “Баляду проти ворогів Франції” помістив у київському “Всесвіті” (ч.6, 1964) Микола Терещенко. У 1967 році журнал “Сучасність” (ч.6) надрукував наш переклад Війоного “Малого заповіту”, з якого появилася й окрема відбитка. Чергово у Збірнику “Слово” ч.3 за 1968 рік появилися друком ще три твори Війона в нашому перекладі: “Баляда, або Молитва”, “Баляда доброї доктрини” і “Спір Війонового серця з тілом”. Вкінці, у ч.12 “Всесвіту” за 1968 рік 41 початкову строфу “Великого заповіту” дав Леонид Первомайський.

 Книжка, що її даємо тепер читачеві, є першим повним перекладом творів Війона українською мовою. Правда, до цього видання не ввійшли Війонові поезії, написані злодійським жарґоном. Проте й не всі французькі видання містять ці речі, вважаючи, що не все ще в них достатньо вияснене і що вони неперекладні навіть на мову французьку. А втім, ті речі, головною темою яких є поради, як викрутитися від шибениці, з погляду літературного не такі то важливі. Все ж, щоб дати поняття, що собою ті речі являють, подано один вірш (усіх є 11) у перекладі як зразок.

 Складність перекладу Війонової поезії спричинена самою відмінною структурою двох мов. Французькі слова коротші, наголос усіх слів на останньому складі дає велике багатство рим. До того при відміні різні українські слова подвоюють або потроюють свої склади (рід, роду, родові), чого не знає мова французька. Все це дає змогу французькому поетові досягти більшого згущення слів і їх значеневого навантаження. Щождо рими, то українська мова багата на рими дієслівні і граматичних відмінків, яких сучасний поет намагається не надуживати. Зокрема, Війонова поезія має 30 баляд з однорідними для всіх строф римами; поет додає їм ще різні акростихи або, як у “Баляді для його любки”, кожен рядок закінчує словом на “р”. Перекладання таких речей стає ребусом: перекласти все це так само - можливо, але тоді, ганяючись за тим, щоб структуру однієї мови передати структурою іншої, зовсім відмінної, можна загубити те, що в поезії основне: зміст, думку, ліричне і музичне звучання. З цього ясно, що перекладати слід засобами, які властиві засобам перекладної мови.

 Тому в наших перекладах ми вибрали дорогу посередню, намагаючися передусім передати загальний дух ориґіналу, його інтонацію, далі зміст з його завжди гострою, дотепною думкою, повною алюзій. При цьому збереження всіх віршових форм було справою самозрозумілою. Тільки щодо римування перекладач був трохи вільніший: з 30 баляд 10 перекладено однорідними римами, а 20 тільки з збереженням рефренів на кінці кожної балядної строфи. Акростихи перекладено лиш декуди, для прикладу, у балядах їх можна спостерегти тільки на письмі, в мові вони не вичутні. До того, акростихи, в яких є початкова літера “е”, найбагатша в мові французькій, але убога в українській, робить переклад справою нереальною. У кінцевому висліді завжди важливе було тільки поетичне звучання, не механізм рим; тому, наприклад, “Подвійну баляду”, перекладену первісно однорідними римами, ми воліли перекласти удруге римами вільнішими.

У перекладах тих баляд з мови французької на інші різні перекладачі поводилися відповідно до структури своєї мови й поетичного ефекту, якого хотіли досягти. Перекладачі англійські цієї однорідности рим досягали легко (Дж. Пейн, Дж. Г. Легшер, Н. Камерон), російські (Ф. Мендельсон, І. Еренбурґ) з чималим віддаленням від ориґінального тексту, те саме можна сказати про словацький переклад Яна Смрека. Зате німецький перекладач В. Кюхлер зовсім не дбає про однорідні рими: у балядах і навіть у стансах, що повинні мати три рими, часом дає чотири. Так само зовсім вільно повівся у своєму польському перекладі “Великого заповіту” (неповному) Бой-Желенський, зберігаючи тільки рефрени. Для нього важливіша була гострота Війонової думки і дотепу.

 Сама українська мова перекладу має також свої проблеми. Безперечно, перекладач має перекладати літературною мовою свого часу, але що він має робити з французькою мовою XV віку, яка така відмінна від сучасної, як, скажім, мова Івана Вишенського від сучасної української? І як передати атмосферу, запах доби? Якась різниця мусить бути, тим більше, що додатково Війон свідомо користується архаїзмами, діялектизмами, жарґоном і латиною як мистецькими засобами. Тому уведення деяких архаїзованих форм галицького походження (бо там вони найдовше збереглися) було природним і логічним кроком у процесі перекладу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций