Ернест Хемінгуей Старий і море — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 3 октября 2016



Плавця другої ніде не було видно.



“Я й не сподівався вбити їх кийком,- подумав старий.- Хоч свого часу здатен був і на таке. Та перепало обом як слід, і, мабуть, почувають вони себе не дуже добре. Коли б можна було взяти кийок обома руками, то першу я напевне вбив би. Навіть і тепер”.



Дивитись на рибину він не хотів. І так знав, що від неї лишилася тільки половина. Поки він бився з акулами, сонце зайшло за обрій.



- Скоро споночіє,- сказав він.- Тоді я, мабуть, побачу відсвіт над Гаваною. А якщо зайшов надто далеко на схід, побачу світло котрогось із нових прибережних селищ.



“Навряд чи я тепер так уже далеко в морі,- подумав він.- Сподіваюся, там за мене не дуже тривожаться. Власне, тривожитись буде тільки хлопець. Одначе я певен, що він вірить у мене. Тривожитимуться старші рибалки. Та й інші теж. Люди в нашому селищі добрі”.



Звертатися до риби він більше не міг: надто вже вона була понівечена. Та раптом у нього сяйнула думка.



- Півриби,- сказав він.- Колишня рибо. Мені дуже шкода, що я заплив так далеко. Я занапастив нас обох. Але ж скільки акул ми з тобою вбили й скільки покалічили. А ти сама багато їх убила за своє життя, га, стара рибо? Не даремно ж ти носиш на голові свій меч.



Старий залюбки думав про рибину й про те, як би вона розправилася з акулою, коли б плавала оце тепер на волі. “Треба було мені відрубати її меча й битися ним з акулами”,- подумав він. Але в нього не було сокири, а потім не стало й ножа.



“А коли б я відрубав його та якось зумів припнути до весла, ото була б зброя. Тоді б ми разом билися з ними. А от що ти діятимеш тепер, як вони нападуть поночі? Що ти можеш?”



- Битися з ними,- сказав він.- Буду битися з ними, доки помру.



Але тепер серед темряви, де так і не з’являлось ані відсвіту на небі, ані світла на березі й було чути лише подмухи вітру та невпинну тягу вітрила, старому раптом здалося, що він уже помер. Він склав докупи руки й відчув свої долоні. Вони не були мертві, і він міг викликати біль - прикмету життя, - просто згинаючи й розганаючи пальці. Старий прихилився спиною до корми й зрозумів, що він не вмер. Йому сказали про це його плечі.



“Мені ще треба прочитати всі оті молитви, що я пообіцяв, як вловлю рибу,- подумав він.- Але я надто стомився і зараз не можу. Візьму-но краще мішок та накрию плечі”.



Він лежав на кормі, правив човном і видивлявся, чи не покажеться на небі той відсвіт. “У мене лишилося тільки півриби,- думав старий.- Може, поталанить довезти додому хоч перед. Належиться ж мені хоч трохи того талану. Ні,- заперечив він собі.- Ти сам потоптав свій талан, коли заплив так далеко в море”.



- Не будь дурнем,- мовив він уголос.- Дивись краще, щоб не заснути, та кермуй човном. Тобі ще може добряче поталанити.



- Я б залюбки купив собі хоч трохи того талану, коли б знав, де його продають,- зітхнув він.



- А за що ж би я його купив? - тут-таки спитав він сам себе.- Може, за загублений гарпун, чи за зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?



- Може, й так,- сказав він на це.- Ти ж намагавсь купити його за вісімдесят чотири дні, що їх відбув у морі. І тобі його мало не продали.



“Викинь ти з голови ці дурниці,- подумав він.- Талан - така річ, що приходить у різних подобах, то як ти його впізнаєш? Одначе я взяв би хоч дещицю його у будь-якій подобі й заплатив би скільки скажуть. Якби ж то мені вже побачити відсвіт над берегом,- подумав він.- Я надто багато всякого хочу. Та зараз хочу тільки цього”. Він спробував умоститись інакше, щоб зручніше було кермувати, і з болю в усьому тілі зрозумів, що таки ще не вмер.



Відсвіт великого міста старий побачив десь близько десятої години вечора. Спершу мерехтливий, ледь помітний, як ото буває на небі перед сходом місяця. Потім його стало виразно видно за темною смугою океану, що розбурхався під дедалі дужчим вітром. Старий кермував просто на те світло й думав, що тепер уже скоро він має вийти на край течії.



“От і по всьому,- думав він.- Мабуть, вони знов нападуть на мене. Та що можна вдіяти проти них у темряві, та ще й зовсім беззбройному?”



Він почував себе геть розбитим і змореним, а від нічного холоду всі його рани та надсаджені м’язи боліли ще дужче. “Хоч би мені не довелося знову відбиватись,- думав він.- Хоч би тільки більше не відбиватись”.



Та десь над північ він уже знов відбивався і цього разу знав, що боротьба марна. Акули наскочили цілою зграєю, і старий бачив лише стрімкі лінії на воді, прокреслені їхніми плавцями, та фосфоричне світіння їхніх тіл, коли вони накинулись на рибину. Він молотив кийком по акулячих головах і чув, як клацають їхні щелепи й як струшується човен від шарпанини під дном. Молотив одчайдушно, не бачачи, куди б’є, тільки вгадуючи чуттям, та раптом щось вихопило кийок з його руки, і він лишився беззбройний.



Тоді старий висмикнув із стерна румпель і знову почав гамселити направо й наліво, міцно стискаючи румпель обома руками й без упину вдаряючи ним униз. Та акули вже перейшли до носу човна й, накидаючись на рибину поодинці й гуртом, за кожним разом уривали від неї шматки м’якуша, що тьмяно світився під водою, тим часом як вони повертали на новий захід.



Нарешті, одна акула підскочила до самої голови, і старий зрозумів, що то вже кінець. Він замахнувсь румпелем і вгатив акулу по морді, в те місце, де її щелепи застрягли в тугій, непіддатливій риб’ячій голові. Вгатив раз, тоді ще і ще. Але раптом почув, як румпель хряснув у руках, і штриконув акулу в морду обламаним кінцем. Відчувши, як гострий уламок увігнався в щось м’яке, старий штриконув ще раз. Акула розімкнула щелепи й попливла геть, остання з усієї зграї. Їсти їм більш було нічого.



Старий насилу зводив дух і відчував у роті якийсь дивний присмак. Відгонило наче міддю й чимось солодким, і він на хвильку був аж злякався. Та скоро все минулось. Він харкнув в океан і сказав:



- Зжеріть і це, galanos. І уявляйте собі, ніби ви зжерли людину.



Старий знав, що тепер він переможений остаточно й безнадійно, і повернувся на корму. Встромивши уламок румпеля у проріз стерна, він побачив, що цілком може кермувати. Тоді обгорнув плечі мішком і знову спрямував човен до берега. Човен ішов тепер зовсім легко, і старий сидів собі, ні про що більше не думаючи й анічогісінько не відчуваючи. Тепер йому було до всього байдуже, і він клопотався тільки тим, щоб щасливо й якнайвправніше довести човен до рідної бухти. Десь уночі акули напали на кістяк риби, мов ті ненажери, що жадібно хапають зі столу останні крихти. Старий не звернув на них уваги, та й взагалі ні на що не зважав, окрім вітрила й стерна. Лише відзначив подумки, як легко йде човен, позбувшись свого величезного вантажу.



“Човен у мене добрий,- думав він.- Міцний, анітрохи не ушкоджений, окрім оце румпеля. Та румпель легко замінити”.



Старий відчув, що вже виплив на течію, і тепер виразно бачив попереду вогні прибережних селищ. Він знав уже, де опинився,- до дому звідти було зовсім близько.



“Хоч як воно є, а вітер нам усе-таки друг,- подумав він, а тоді поправився; - Буває другом. І безкрає море - у ньому в нас є і друзі, й вороги. I ліжко,- згадав він.- Ліжко теж мій друг. Атож, саме ліжко,- підтвердив подумки.- Ліжко - то чудова річ… А як легко стає на душі, коли ти переможений,- раптом подумав він.- Я ніколи й гадки не мав, як воно легко. А хто ж тебе переміг?” - запитав старий сам себе.



- Ніхто,- сказав він.- Я заплив надто далеко в море, ото й тільки.



Коли човен зайшов у невеличку бухту, на “Терасі” вже не світилося, і старий зрозумів, що всі давно сплять. Вітер, що й перед тим дедалі дужчав, тепер бурхав по-справжньому. Проте в бухті було затишно, і старий причалив до вузького клаптика ріні під скелями. Допомогти не було кому, і він сам виштовхнув човен як міг далі з води. Тоді зійшов на берег і припнув його до скелі.



Він зняв щоглу, обгорнув навколо неї вітрило й зав’язав мотузкою. Потім завдав щоглу на плече й рушив нагору. І тільки тепер зрозумів, як тяжко він стомився. Він на хвильку пристав, озирнувся й у відсвіті вуличного ліхтаря побачив величезний хвіст рибини, що стримів високо над кормою його човна. Побачив і білу смугу обгризеного хребта, і темне громаддя голови з випнутим уперед мечем, і весь голий кістяк.



Він знову пошкандибав нагору, а вибравшись на рівне, упав і якийсь час так і лежав із щоглою па плечі. Потім спробував звестися на ноги. Але це було йому над силу, і він сів, придержуючи на плечі щоглу, й подивився на дорогу. Дальшим краєм дороги пробіг кіт, поспішаючи в своїх справах, і старий провів його очима. А тоді знову став дивитися на дорогу перед себе.



Нарешті він поклав щоглу на землю й підвівся. Тоді підняв щоглу, завдав її на плече й рушив далі. Поки дістався до своєї хатини, він мусив ще п’ять разів сідати отак посеред дороги.



Зайшовши в хатину, він прихилив щоглу до стіни. Потемки намацав пляшку з водою і напився. А тоді ліг на ліжко. Натяг на плечі ковдру, укутав спину та ноги й тут-таки заснув долілидь на газетах, випроставши руки долонями вгору.



Коли вранці хлопець заглянув у двері, старий ще спав. Вітер так розбурхався, що рибальські човни не змогли вийти в море, і хлопець устав пізніш, а тоді подався до хатини старого, як робив щоранку. Він побачив, що старий дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав. Потім тихенько вийшов з хатини, щоб принести старому кави, і всю дорогу плакав.



Коло човна стояло багато рибалок, роздивляючись на те, що було припнуте до борту, а один, підкотивши холоші штанів, зайшов у воду й вимірював кістяк довгою мотузкою.



- Як він там? - гукнув до хлопця знизу хтось із рибалок.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций