Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 2 октября 2016



Чи треба, наприклад, заснувати в Києві географічне товариство, чи завести історичний музей, – попереду надінуть ті державні окуляри і дивляться на діло. Окуляри скажуть: не треба! – і діло стало. Чи треба завести на Україні, в Білорусії, на Басарабії школи на народних язиках, – попереду глянуть через окуляри. Окуляри дають відповідь неґативну, і школи заводяться на державній великоруській мові, хоч з них користи, як з козла молока. Чи треба викинути “твердий знак” з української правописі і завести кулішівку? Окуляри кажуть: не треба! – і той “твердий знак” навіщось фіґурує в книжках українських, а російські “чиновники” заводять українську правопись, що зовсім до них не належить, бо то діло вчених та філологів. Чи треба дати більші права земствам? Окуляри кажуть: треба зменшити ще й дані права, а не збільшати, а то й зовсім би скасувати земства! – і земства обчикрижують помаленьку. Словом сказати, скрізь приступають до діла, роблять діло не ради сутя діла, а ради побічного принципу, і виходить в результаті Прокрустове ліжко. Те ж саме трапилось і з д. Пипіним. Сі самі державні окуляри показали йому, що українська література не може бути широкою, а тільки зістатись в узьких рамках якогось провінціялізму. Що се за проява, – ми навіть добре не розуміємо, бо історія знає тільки взагалі усякі літератури і не ділить їх на провінціяльні та центральні, і скрізь трактує їх як літератури однаковісінько. А тут на тобі нову форму літератури! Історики літератури ще можуть від сього схарапудитись, як схарапудились уже слов’яни. Старі слов’янофіли з Катковим встоювали, що треба повеликорусити сорок чотири народности в Росії до останнього чоловіка на користь пануючої сорок п’ятої, – д. Пипін вже трохи попускає і каже, що треба повеликорусити тільки вершки: панство та буржуазію, як се робилось ще за царя Миколая I, коли панщанного мужика ще не шанували як чоловіка, і він ще тоді не сподобився школи та науки. Виходить трохи м’якіше, а все-таки щедрінське Прокрустове ліжко для української літератури: замкнувши її в рамки провінціялізму, д. Пипін заступає їй дорогу до нормального й вільного розвитку та проґресу.

І справді, в наші часи в Європі державність для літератури не є сутнє, а тільки сила погоджаюча або непогоджаюча літературі. Вона може допомагати літературі не простим, а тільки побічним способом: засновуючи школи, академії наук і штуки, літературні товариства, видаючи літературні субсидії на видання усяких наукових та літературних творів, попускаючи в цензурі, – може зробити й навпаки, як у нас на Україні: не пускати в школи українського язика, видавати усякі прикази й заборони, робити усякі претичини, щоб спиняти розвиток української літератури, хоч тепер вже державність не може вбити її на смерть. Те, що зветься властиво літературою, – не є школа та наука. Який зміст буває звичайно в кожній історії літератури в наші часи? Які матерії входять в неї? В історії літератури входить поезія, белетристика, драматичні утвори, потім критика сих утворів та ще естетика й потроху філософські, пануючі в звісному часі ідеї та напрямки, котрі мали вплив на поезію, котрі давали який-небудь новий напрямок поетичній літературі. Властиво наука, чи медицина, чи історія, чи усякі алґебри та латинські граматики не входять в історію літератури. Д[обродій] Пипін, дивлючись через свої окуляри, як державник та ще й великоруський, перемішав докупи тезиси: школа, язик, і язик літературний український, наука й література, і замість тезиса “література” поставив тезиси: школа, наука та язик. Само по собі, що вийшла добра плутанина. Державність може приспішити і розповсюднити тільки шкільну просвіту, заводячи усякі школи, може її розповсюднити широко, а з тим і свій урядовий язик, але державність не має спроможности й сили ні вбити на смерть, ні утворити літературу й навіть правдиву науку. Вона може натворити силу чиновників, як цегольня викидає силу цегли, може навіть субсидіями та подарунками наплодити одописців і книжкогризів, та насадовити на університетські катедри нікчемних професорів, але не може помогти, щоб натворити літературних справдішних письменників і талановитих. Літературні таланти творить сама натура, себто, можна сказати, народ та національний геній, себто національно-психічна сила, що криється в масах звісного плем’я. На ґрунті народу і народної поезії сама натура часом породить велетня-генія, як часом, буває між верболозом та лозами в лузі над рікою натура вижене такого високого явора, листом широкого, гіллям високого, що він стає красою лугу й гордо й високо підносить свій верх. Великі твори, як “Іліяда”, “Одисея”, “Едда”, великі генії, як Шекспір, Міцкевич, Шіллер, Ґете, Шевченко, Пушкін зросли й викохались на ґрунті народної поезії. Україна не має своєї держави, але зате має народ, національність, дуже багату національну поезію, а се й є ґрунт поезії та книжної літератури дужчий й багатіший для поетичної літератури. Маємо сей ґрунт, – маємо й будемо мати свою літературу і без своєї державности.

Звісний французький вчений Тен вже давненько доказав творчу силу раси і її вартість для літератури, поезії й культурности народів взагалі. В передньому слові до своєї “Історії англійської літератури” (”Histoire de la litterature anglaise par H. Taine”, т. I, “Introduction”, стор. XXVII) Тен показав велику вартість раси в утворенні первопочаткових, як він каже, форм мислі та чуття в історичному та літературному розвитку народів. Він каже: “Троє неоднакових джерел погоджають сьому початковому розвиткові: раса, осередина (le milieu – себто кліматичні та географічні умовини та сусідство з іншими народами) і момент часу. Те, що зветься расою, се природжений й наслідчий напрям, котрий чоловік приносить з собою на світ і котрий звичайно буває сполучений з відмінними напечатками в темпераменті та в самому укладі тіла. Він відмінний в кожного народу. Є в людей неоднаковости вже зроду, як є неоднакові воли та коні: одні народи сміливі й розумні, другі боязкі, інші не кидаються ідей і винайдінь примітивних, первопочаткових, а деякі приспособлені партикулярне до звісного діла і обдарені багатіше деякими інстинктами”. Далі Тен каже, що хоч безмірно давні часи і дають нам спроможність постерегати повставання расових типів, хоч і не вповні і в неясному світі, але все-таки історичні події доволі-таки освічують попередні історичні становища, щоб вияснити майже непохитну міцність, яку ми примічаємо в арійця, в єгиптянина, в китайця, бо кожна животина, коли вже вона живе, приспособляється до своєї осередини: вона дише інакше, інакше поновляється, інакше порушується внаслідок того, що повітря, харч, температура бувають інші. Людина, присилувана держати себе в рівновазі з обставинами, вироблює собі темперамент та характер, котрий їй відповідає, і її характер, її темперамент та її усякі придбання тим більше стають міцніші, що знадвірні впечатки всисаються в неї через безлічні повторіння і передаються через давню наслідчість. Таке-то складається перше й саме багате джерело тих пануючих здатностей, звідкіль випливають історичні події, і зараз стає видно: коли джерело дуже, тоді воно не є просте джерело, але якби озеро та глибокий резервуар, куди інші джерела в пливі множества віків стікали, вливаючи свої власні води.

Говорячи ніби взагалі про велику вартість трьох елементів – раси, осередини та моменту звісного часу в історичному житті народів, Тен ставить сей розповідок як переднє слово до “Історії англійської літератури” і має тут на думці найголовніші виявки літературних расових прикмет творчости народів, – що він показав і в інших своїх книгах. Ми з сього погляду значного французького вченого довідуємось, яку велику жизньову вартість в літературі він дає расі, себто національности, в котрій тільки й може виявитись расовий характер народів, чи з більшою, чи з меншою силою та виразністю.

Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на сьому расовому ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державности. І справді, ми вже бачимо цікавий проявок літературного натурального українського зросту. Російська державність пригнобляє українську літературу, потягується її задушити, а вона, як зумисне, росте та й росте. Десь беруться таланти, десь береться охота й енергія в тих талантів писати доконче своїм язиком, десь береться глибоке пересвідчення в правоті свого діла, своїх тенденцій. І вони сходять й стигнуть без школи, без шкільної виробки язика, без шкільної виправи стилю, не вважаючи на державну неласкавість і усякі державні претичини та притиски. Ми бачимо на самому ділі, на живих фактах нашої літератури, що Тен правдивий у своїх поглядах на вартість та роль раси в расовому психічно-національному розвитку народів, як живої й живучої та родючої творчої сили. Державність в сім разі провадить боротьбу з самою натурою, як звісний щедрінський Угрюм-Бурчеєв боровся з рікою, задумавши повернути її назад, щоб вона проти натури текла назад, а не вперед.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций