Кобилянська Oльга Юліанівна Через кладку — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 2 октября 2016



ні, — відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. — Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того. — І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: — Чому ви не на прогулці? Я, здаєіься, бачила, як ви їхали.

— Був і вернув уже, — відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.

— Не добре випала прогулка? — спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.

— О, щодо того, то навпаки! — відповів я, усміхаючися. — Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради кон-семвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.

Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.

— Там у лісі, в товаристві. — тягнув я зворушено дальше, — бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від’їзду мого батька, вернув і прийшов. сюди!

Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.

— З нею, — сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:

— З Дорою?

— О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? — відповів я.

Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.

— Вас давно не було в наших горах. — перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.

— Це правда, — відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, — і за кілька місяців їх знов покину.

— Чи справді? — спитав я, прикро вражений. — Через що?

— Так. Я йду на становище.

— Як то? — спитав я вдруге, не зрозумівши її.

— А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.

— Хто вас до того всього силує, панно Маню? — спитав я похмуро.

— До чого? — спитала.

— Іти за виховавчиню. — відказав я з нетаєним невдоволенням.

— О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, — відказала майже з захватом, — тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов’язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче. і.

— І з душею, повною ілюзій, розуміється, — докінчив я. — Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.

— У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? — докінчила вона замість мене майже весело.

— Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?

— О, вона дуже проста, — відповіла вона. — Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.

— Ну, щодо консеквенції. — обізвався я, — то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді. людей. до розпуки.

— Чи справді вона така в мене поважна? — спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.

— Таке моє пересвідчення, — відповів я.

— А я часом сумніваюсь в її витривалості. — сказала вона півголосом.

— В якім напрямі, панно Маню?

— О. це відноситься чисто до мене самої.

— Як то?

— А так. Є дещо в людині діюче, і. дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче. — сказала, уникаючи мого погляду.

— Отже. боротьба в нутрі проти себе! — сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.

— Я боюся, — сказала вона.

— Чого, Маню?

— Що. як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.

— Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? — спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.

— Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. — А далі: — З моїм від’їздом буде все добре.

— Що буде добре? — допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:

— На чужині буде добре. — І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:

— Ви того таки певні?

— Так, пане Олесь.

— У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, — обізвавсь я. — Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.

— І тоді? — спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. — Тоді? — повторила ще раз ледве чутно.

— Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але. — додав я лагідніше, — покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.

— Для мене вона була болюча. — відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: — Я вижидаю часу від’їзду в чужину, мов спасения.

Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.

— Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? — спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.

— Я мучуся! — відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: — Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може — погане, безсердечне, в грубім смислі слова — навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.

Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:

— Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.

— Чому ж?.

— Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню. це — ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.

— Паразитом? — спитала вона.

— Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів. а далі. далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.

— Ваших вірувань я не маю права осуджувати, — відказала вона й додала: — я піду в світ за тою, я собі того свідома. гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити. або й ні.

— Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?

— Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір’я.

— До кого, Маню? — спитав я і вп’ялив вигребущо очі в її лице.

— До тих установ, в яких нас виховують змалку. — А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: — Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й Другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций