Гончар Олесь Терентійович Тронка — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 30 сентября 2016


Зараз Лукія каже їхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батьків у радгоспі, син його починає саме лепетати, вже каже «баба» і «мама», а батька називає поки що не «татом» а просто «Єсть», в ознаку того, що батько зараз забіг на хвилинку додому і справді єсть, а не гасає в своїх вічних розгонах.

Коли Феді доводиться возити Лукію Назарівну, він робить це з особливим задоволенням. Йому подобається її манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж ніби суворо, їй не треба підбирати якихось там ключів до людських душ, шукати довіри, бо всі й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотів їй вистачає. Якщо чоловік розпиячився, то жінка біжить із скаргою найперше до неї, до депутатки. Якщо тобі треба путівку на лікування, то теж, окрім лікаря, ще підеш і до неї, до голови робіткому, і вона вислухає тебе не менш уважно, ніж найкращий лікар. Нащо вже гризеться з директором, ніколи, здається, між ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумів би торік навесні, коли худоба почала гинути через нестачу кормів. Лукія Назарівна тоді дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в області :

— Якщо знімати, то разом усіх нас знімайте, бо не один він у цьому винен.

Директор у них трудяга, тільки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, і все нема йому часу поїхати полікуватись. Як тільки почне йому Лукія Назарівна про курорт, то він аж підскакує, руками відмахується від її слів, ніби перед ним зароїлися оси:

— Після силосування! Після жнив! Після обмолоту!

І цих «після», «після» у нього з’являється безліч.

— Ох і дає вона йому, та язва, — розповідає зараз Федя про директора. — Буває, в степу впаде на землю й качається біля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошліть ви його нарешті!

— Ти ж знаєш, скільки уже разів путівку йому виділяли; не хоче — й край. Уперта, нестерпна людина!

Ні з ким у неї немає стільки сутичок, як з директором, ні з ким у житті вона не сварилася стільки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих він, що жили рвуть на роботі, з тих, що, не доживаючи до пенсій, падають на ходу. Вся душа його в господарстві, про що б не йшла мова, а на думці в нього — силос, механізми, скати, корми. Зараз оце саме та пора, коли від безлічі клопотів він чманіє, глухне, він просто не чує тебе, якщо тільки твої слова не про силос, не про вовну. Він, сказати б, лицар силосу і жертва його. Директор радгоспу-гіганта, а в костюмчику ходить потертому, ніколи не поїсть вчасно, не відпочине по-людськи, а дочки, які, здається, мусили б найперше про нього подбати, ніби й не помічають, що батько валиться з ніг, хоч після приступу недуги, коли очі западуть і жовтаву блідизну щік укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно — ніби з Освенціму.

Ціле літо у дворі в нього лунає радіола, гомін та сміх, одні зяті виїжджають, а другі приїжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внуків, Пахом Хрисантович ні в чому дочкам не відмовляє. Дійшло було до того, що дочки самі і в бухгалтерію стали приходити одержувати за батька платню (правда, потім перестали, після того як Лукія присоромила їх). Дочки й зяті в Пахома Хрисантовича цілком сучасні, модерні, читають молодих поетів, знаються на музиці й малярстві і цілком резонно вимагають поваги й чуйності до себе та своїх смаків. Ось тільки їм самим якось не випадає ніколи поцікавитись батьковим здоров’ям, та чи він обідав, та який у нього настрій — ніхто й не подумає про це, коли весь їхній гурт весело, наче в ресторані, сідає за щедрий батьківський стіл в той час, як сам батько, закіптюжений, на себе не схожий, десь під посадкою похапцем ковтає позаторішні консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або тріскову печінку. І після цього знову мерщій у роботу, в розгін.

А найбільші радощі його в онуках, яких він безпам’ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п’ятому відділку кукурудза стоїть, як ліс, аж ворониться. Бо буває ж інакше. Поверталась вона якось з сесії ранньою весною, над півднем саме ішла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, «наш чорний степовий дощ». Курить, мете, замітає посадки, край дороги стоїть по колеса заметений газик, а трохи далі, в посівах, що їх буря знищує, зсутулився якийсь чоловічок. Підійшла: Пахом Хрисантович! Курява б’є, січе по ньому порохом, а він, зігнувшись, стоїть, і чорні, як грязюка, сльози течуть по щоках. Ніколи не забуде Лукія тих його чорних сліз, бо й самій часом аж горло перехоплює від люті, коли завіють, підуть валами із безкраю оті курявні бурі, оті азіатські самуми. Коли вже їх наука приборкає?

Бували чорні бурі й раніше. Змалечку їх пам’ятає Лукія, що виросла в цих степах, але зараз стихійні лиха почастішали, бурі йдуть нечуваної сили. Звідки вони йдуть? Чи не відгомін то вже атомних ураганів, загадкових тайфунів, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де від бомб повигоряло повітря?

Машина мчить краєм степу, звідки на всю широчінь видно морську затоку і скелю крейсера, що видніє в сліпучій далечі.

Чула вона, що радгоспні зайдисвіти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Віталик її вже встиг там з трактористами побувати, хоч про свої походи матері ні слова, зовсім випадково дізналась вона про це. Останнім часом син взагалі мовби віддаляється від неї і Лукія помічає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неї стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-під її контролю. Мабуть, справді їй уже несила далі його втримати, потрібен чоловічий би досвід, чоловіча, батьківська рука. Багато чим Віталик тривожить її, тривожить тим гостріше, що немає для неї на світі нікого дорожчого, ніж він, її ніжний, тихий, душевний Віталик. Коли одержала сповіщення про загибель чоловіка, сама собі поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього. Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стільки для себе жила всі ці роки, скільки для нього; він був оточений її ласкою, любов’ю, він ріс в атмосфері цієї любові. Так швидко виріс! Ще ніби вчора робив моделі суден іграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось він уже десятий клас кінчає і антени такі для телевізора ставить, що тільки халепа через них, майор Яцуба навіть в район наскаржився, а Лукія з досади, може, аж надто круто з сином обійшлася — наклала заборону на телевізор до кінця навчання. Невпокійливий хлопець. Позаторік, ще зовсім підлітком, підвозив влітку воду трактористам, а щоб веселіше було, на бочці написав мазутом: «ТУ-104». І вже й після того, де тільки побачить Лукія ту бочку, так і всміхнеться.

Спогади, спогади. Одні веселять Лукію, інші присмучують, наливають груди теплим хвилюванням. Ось Віталій ще зовсім малий, іде вона вулицею з ним, а звідкись — гусак! Сичить, лізе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп’я, стиснувши кулачки, іде на того гусака. І хоч само зблідло, боїться, та тільки любові до матері більше, ніж страху. Білоголове, настовбурчене, кулачки зціпило, а в кулачкові — що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!.

Ось так був малий-малий, а тепер в один рік підскочив, витягся, вирівнявся з хлопцями-однолітками. Скільки радощів материнському серцю від того, що він добре вчиться, що вчителі його хвалять, кажуть, що в нього є математичні здібності, а те, що в нього є нахил до всякої механіки, до радіотехніки, це вона й сама знає. Як їде на сесію, від сина їй щоразу безліч доручень: зайди, мамо, в радіомагазин, купи те та купи оте, і як навезе йому тих шурупів та гвинтиків, то це йому найкращі гостинці. Цілими днями товчуться в нього на подвір’ї його шкільні товариші, яким він допомагає, особливо з фізики та математики; він робить це завжди якось ніби жартома, з усмішечкою, погладжуючи рукою підборіддя (і ніколи не образить товариша, навіть якщо той і тупуватий), і тільки коли розв’язує задачу якусь нелегку, тоді враз стає серйозним, нахмуреним, і Лукія в той момент мовби бачить його зовсім дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостійному житті. Ким він буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспі, чи буде він у далеких, може, навіть космічних мандрах, і вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Івана з далеких плавань. Саму Лукію дитинство ласками не балувало, батьків втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, і в комуні, і за роки, що в агротехнікумі вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодість не знала ніякого лиха; Лукія такої думки, що розумну дитину достаток не зіпсує, навіть мотоцикл синові купила, хай катається, аби тільки вчився добре.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций