Рябчий Іван Комашіння — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 23 сентября 2016



.. Стоп!, каже. Нащо це робиш? Чи для себе, а чи для інших?

 І я не знаю, кому брехати, йому чи собі?

 Ось сьогодні, наприклад, я не можу думати ні про що інше, окрім Гелени. Де Вона, з ким, що з Нею… Підсвідомо відповідаю: для Неї. Вакула щось відчув, бо лукаво так подивився, наче демонічний Локі на свого недолугого брата. Так, еврика! Він - Локі, гримка суміш добра і зла. Зло завжди перемагає. Бісеня, зелененьке, з червоними оченятами та рожево-сірими ріжками зухвало відштовхує ніжкою затаскане сумлінням Слово, і воно падає у підстольний, підлоговий бруд човгання. Бісеня сміється і починає шарудіти маленькими рученятами, виліплюючи жахких ідолів з пилу. Помічаю, яке воно схоже на ренесансних путті. Маленьке, пухке, веселе, з крильцями…

 Замислююсь, мене розштовхує Вакула. Ми вже допили одну пляшку, і він питає, чи діставати наступну. Погоджуюсь. Він гримить, відкорковуючи, а я сумую за Геленою. Випиваємо ще по чарці, і я починаю прощатись За звичай це довго і неприємно. Вакула скаржиться на хвороби та нудьгу, я його жалію - і таки йду.

 На сходах темно. Зеленою фарбою виведено на стіні: “Remember our December…” Це ще не ґрафіті, але вже ґотика. Стрілчасте “b” розриває нудотний сум тиньку. Мені веселішає. Витягаю олівець з кишені штанів і підписую поряд: forever. Назавжди. Хай лірика буде “назавжди” - в поламаних ліфтах, брудних під’їздах, смердючих підвалах, одвічних, незайманих людською турботою парках.



 Біля під’їзду знову він. Згадую: щось там шаруділо, поки сходив. Моторошний шурхіт. Може, пацюки, огидне крисся мороку, зубате, залізно-щелепувате, з переляканими, виряченими очима? Чи якась кафкіанська потвора, незграбна, витончено-хитра, брунатно-сіра, немов те бісеня чортове - Локі-Вакула?!

 Він глибинно вдивися мені до зіниць, подав руку. Я не торкнувся його, відвернувся й пішов, раптово ковтаючи сльози образи. Де вона? Де Гелена? Скільки ще терпіти?!



3.



  9.20

 Несподіваний жах.

 Я спав. Бачив себе у невеличкій кімнаті, освітленій мигтючим полум’ям ніжно-жовтавої свічки. Навкруги все ніби пилом притрушене. Тверде, холодне ліжко; голий, грубий, дерев’яний стіл; зловісне гострокутне череп’я посуду; похмура ікона під рушниками… Я напіводягнений, намацую ногами на підлозі капці, ніяк не можу знайти. Може, під ліжко втеребились, разом з килимом. Килим жорсткий, мов їжак, він боляче в’їдається в мою шкіру. Нахиляюся: ні, ніде не бачу капців. Піднімаю голову, легку, мов велетенське корабельне вітрило. Раптом, зойкнувши, гасне свічка. Пітьма робить мені темно, обплутує вологими тенетами-дрижаками, стискає моє обличчя слизькими долонями. Темрява вбиває звуки, падає тиша, і десь на рівні віконниці, віддзеркалюючись у чорному вакуумі простору, спалахують кришталево-червоні очі. Вони злі, вони дуже злі. І вони наближаються. Ось я вже відчуваю полум’яний подих на своїх шерхких лицях. Я бачу самі лиш очі, але мого підборіддя торкається струм вуст, а липкий язик вивчає мою шию, плечі… Я хочу закричати, але - не можу. Мені все тіло заціпеніло. Руки захолонули, вклякли. А очі - очі спочатку рожевіють, потім тьмяніють і червоніють. Ким я стаю?

 

 10.00

 ”Але я не повинен лишати себе на самоті, - зітхає Кафка. - Я ж сам-один.” Скажіть, чи існує кількавимірне “я”, що може з часом розшаровуватися, а згодом відновлювати минулу цілісність? А може, “я” - це неподільна єдність? Або шалений, несамовитий натовп? Або хворий тигр, амурський леопард у золотій клітці…

 У вікно бачив Гелену. Вона йшла у супроводі того чорнявого хлопця, що я на нього раз у раз натрапляю. Вигляд у них був вельми задоволений. Особливо у нього.

 Вирішив сьогодні не йти до Вакули. Сиджу, п’ю гарячу каву з помаранчевим лушпинням, густо нашмаровую горіхове масло на макову здобу і читаю книжки. Червоно-білий Кафка, брунатно-брудний Сенека та червоногарячий Памук. Філософи. “Вкинувши тіло до криниці, я зрозумів, що вчинив не по-митецьки, бо таке аматорство не личить справжньому художникові.” Справді, якби я хотів вбити його та її, то зробив би це “естетично”.

 Виходжу на прогулянку. Зараз трохи пройдуся - і гайда назад, до кави, здоби та книжок. На дворі сонячно. Співають змерзлі птахи. Скажений вітер рве одяг. Гудуть дерева. Біля супермаркету не людно. Бабці чорними грибницями обсіли підмурки величезної сріблястої споруди. Вони спекулюють насінням, цигарками, склотарою, бульйонними кубиками та бо’зна ще якою дрібнотою. Скимлячи,  собаки  віддають Анубісові душу; їх хвости вже відмерли і не викручують звичної повітряної лезгинки.

 Заходжу всередину крамниці. Он вони. Яскраво вирізняються серед кремезних, коротко підстрижених охоронців. Хтось ляскає мене по плечу. Обертаюсь. Роман! Він тут головний менеджер. Вчилися разом у школі. Я був відмінником, він - навпаки. Тепер це огрядний, лискучий, усміхнений чоловік у гарному костюмі. Він завжди радий мене бачити. Цікаво - чи я нагадую йому якесь забуте “я” з минулого? А може, він просто хоче, щоб я щось купив?

 Цілую Романа в лице, беру дротяний кошик (він пустий, аж прозорий) і йду геть поміж шерегів соків та алкогольної отрути. Наближається час свят, і за одяг чіпляється блискучий кольоровий дощик. Дорогі ялинки, китайські новорічні прикраси, рум’яні дід-морози, схожі на намакіяжені трупи снігурки Завертаю. Вдихаю п’янкий запах м’яса. Справа пірамідально височить майонез. А в кетчуповому гаю бачу її. Чи то розгублено, чи то медитуючи, вона роздивляється кінчики своїх випещених пальців. Мені наблизитися?

 Зненацька з хлібного, духмяного ряду виникає він. Очі у нього чорні, але здається, що червоні, і я налякано відступаю.

 ”Тобі погано?”, з бізнесовим співчуттям менеджера питається тенорово Роман. Його лискучий костюм прорізає тоненька, тендітна зморшка.

 ”Ні, все ОК”, вичавлюю з себе посмішку.

 Вітрець у кетчуповому гаю…

 

 11.25

 Невже вони гадали, що з цього щось вийде? Звісно, я їм не повірив. Усе це цілковита брехня. Гелена не може бути з тим чорнявим. Маячня якась.

 Може, я марю?

 

 11.25

 Я повинен повторюватися. Маю повідомити - кому? що, хтось це читатиме? - дещо важливе. Я зрозумів, мене осяяло: побут наділений життям, сенсом, свідомістю тощо. Далебі, він завжди був таким. Кожного разу після їжі я вичищаю кухню. Не тому, що терпіти не можу бруду. Просто боюся, що побут образиться. Сміття затуманить розум речей, і вони мене залюбки розшматують. Вмить.

 У чистоті відчуваю їх вдячність. Вже давно не шурхало. Хоча сьогодні вранці мені здалося… ні, навряд чи.

 

 11.35

 Привіт, Гелено. Де ж твій красень? Га? Прийде згодом? Ну, добре.

 Чом без подарунка? Чи це у вас така звичка - приходити голіруч? Мені це не подобається.

 Гелено, облиш це. Не виправдовуйся. Я вже пробачив тобі. Що? Ненавмисне? А хіба хтось щось коли робив справді навмисне? Забудь. Це не варте твого сорому. Усміхайся. Га? Що то там комашиться? Де? …

 Сідаймо. Зараз принесу шампанського. Ну, така зустріч, гріх не прилити. Чи краще горілочки або сему? Ти згодна. Я такий радий, що ти згодна. От якби… О, у двері стукають! А я й не помітив, що світло щезло.

 Привіт, брате! Мовчи, нічого знати не хочу. Проходь. Он вона, твоя… наша люба. Поцілуй її. Та не в шию ж! Шампанське відкривати вмієш? Давай. Десь там у мене в холодильнику був ананас. Вакулі купував. Га? Хто такий Вакула? Та так, добрий знайомий…

 Гелено, тобі вітання від Вітмена. Не розумієш? Пам’ятаєш ту школу… ну, імені Вітмена.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций