Вільям Теккерей Ярмарок Суєти — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 9 сентября 2016



Перед обома дівчатами відкривався широкий світ. Отже, прощай, Чізвікська алея!







Розділ II

У ЯКОМУ МІС ШАРП І МІС СЕДЛІ ГОТУЮТЬСЯ ДО НАСТУПУ



Після того, як міс Шарп здійснила геройський вчинок, змальований у попередньому

Розділі, й побачила, як Словник, перелетівши через бруковану стежечку садка, впав біля ніг приголомшеної міс Джемайми, на її обличчі, досі аж зеленому з люті, з’явилася не набагато приємніша посмішка. Вона з полегкістю відкинулася на спинку сидіння і сказала:-Туди йому й дорога! Боже, боже, дякую тобі, що ти нарешті вивів мене з Чізвіка!-Емілію вразила ця зухвала вихватка, мабуть, не менше, ніж міс Джемайму. Бо таки зважте самі: вона залишила школу хвилину тому, а враження, набуті за шість років, так швидко з пам’яті не стираються. Дехто довіку не може забути тих страхів, яких зазнав замолоду. Один мій знайомий, шістдесятивосьмирічний добродій, якось, снідаючи, дуже схвильовано сказав мені:-Сьогодні мені приснилося, що мене відшмагав доктор Рейн.

Уява вночі перенесла його до випадку, що стався п’ятдесят п’ять років тому.

Отже, доктор Рейн зі своїми різками в шістдесят вісім років так само жахав його, як і в тринадцять. А що, якби доктор Рейн з довгою різкою з’явився до нього живий-живісінький тепер, коли йому минуло шістдесят вісім років, і грізно сказав: “Ану, хлопче, скидай штани!” Отож Емілію просто приголомшив такий зухвалий вчинок.

Що ти зробила, Ребеко? - за якийсь час мовила вона.

Ти боїшся, що вибіжить міс Пінкертон і накаже замкнути мене в карцер? - засміялася Ребека.

Ні, але…

Я ненавиджу той будинок і все, що в ньому є,- розлючено сказала Ребека.- І сподіваюся, що більше ніколи не побачу його. Бодай би він запався в Темзу разом із міс Пінкертон! Я б нізащо не витягла її звідти! Ох і хотіла б я побачити, як вона борсається у воді в своєму капелюшку, як ззаду тягнеться шлейф, а спереду стирчить ніс, мов про-ва човна!

Тихо! - злякано вигукнула Емілія.

А чого, хіба цей чорний лакуза може донести? - сміючись, спитала Ребека.- То нехай вернеться й скаже міс Пінкертон, що я люто ненавиджу її. Ох, як би я хотіла цього! І хотіла б чимось довести свою ненависть! Яких принижень і знущань натерпілась я за ці два роки. До найгіршої куховарки і то ставились краще. Всі мене цуралися, ніхто, крім тебе, мені слова ласкавого не сказав. Дівчаткам з молодших класів я мала бути за няньку, старшим мала втовкмачувати французьку, аж мені рідна мова обридла. А добре я придумала, що так звернулася до неї, правда? Вона по-французькому нічого не тямить, але не признається в цьому - гордість, бач, не дозволяв. Мабуть, саме тому вона й відпустила мене, отже, дякую тобі, господи, що ти створив французьку мову! Vive la France!. Vive l’Empereur! Vive Bonaparte! l-Як тобі не соромно, Ребеко! - вигукнула Емілія, бо ж товаришка припустилася нечуваного блюзнірства. На той час величати в Англії Бонапарта було однаково, що величати Люцифера.- Як ти можеш… Як смієш плекати такі мстиві думки?-Мстивість, може, й негарна риса, зате природна,- відповіла Ребека.- А я не свята.

Щиро казати, вона таки справді не була свята. Бо якщо навіть за цю коротеньку розмову (яка відбувалася, поки дівчата їхали понад річкою) Ребека Шарп мала нагоду двічі дякувати богові, то першого разу за те, що звільнилася від особи, яку ненавиділа, а другого - що дістала змогу спантеличити і приголомшити своїх ворогів, але ж в обох випадках це не вельми гарний привід для подяки богові, не такий, щоб його схвалили люди покірної, лагідної вдачі. Але Ребека не була ні покірна, ні лагідна. “Світ до мене жорстокий”,- казала ця юна мізантропка. Ми ж, проте, певні, що ті, до кого світ жорстокий, цілком заслуговують на таке ставлення до себе. Світ - це дзеркало, він кожному відбиває його власне обличчя.

Насупитесь - і він у відповідь гляне на вас похмуро; усміхніться до нього, зарегочіть разом з ним - і він буде такий самий веселий, як і ви: тож нехай юнаки й дівчата вибирають, що кому краще. Звичайно, правда, що світ нехтував міс Шарп, але ніхто ніколи не чув, щоб і вона зробила комусь добро. Та й хіба можна сподіватися, щоб усі двадцять чотири молоді вихованки пансіону були такі милі, як героїня нашого твору, Емілія Седлі (яку ми й вибрали героїнею саме тому, що вона була найдобріша з-поміж усіх, а то що б нам завадило взяти замість неї міс Суорц, чи міс Крамп, чи міс Гопкінс?); хіба можна сподіватися, щоб усі вони мали таку покірну й лагідну вдачу, як Емілія Седлі, щоб вони за кожної нагоди намагалися розтопити запеклість і злостивість Ребеки й ласкавими словами та добрими вчинками бодай раз перебороти її ворожість до людей?-Батько Ребеки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон.

Розумний, дотепний, приємний у товаристві чоловік, він легковажно марнував свій хист і мав велику схильність залазити в борги та вчащати до пивниць. Бувши п’яним, він звичайно лупцював дружину й дочку, а вранці, оскільки в нього боліла голова, лаяв світ за те, ще той не визнавав його геніальності, і дуже дотепно й не раз дуже слушно кепкував з дурощів своїх приятелів-художників. Ледве заробляючи собі на життя, на милю навкруги заборгувавши всім у Сохо, де він мешкав, містер Шарп вирішив поліпшити своє становище, шлюбом з однією француженкою, професійною танцівницею в опері.

1 Слава Франції! Слава імператорові! Слава Бонапарту! (Франц.) Ребека ніколи не згадувала про скромне покликання своєї матері, зате при нагоді не забувала сказати, що Антраша - славетний гасконський рід, і неабияк пишалася своїм походженням. Цікаво й те, що чим більшого успіху вона досягала в житті, тим славетнішими й блискучішими ставали її предки.

Мати Ребеки отримала сяку-таку освіту, тому дочка розмовляла по-французькому чисто і з паризьким акцентом. За тих часів це була досить рідкісна чеснота. І саме завдяки їй дійшло до угоди з консервативною міс Пінкертон. Бо коли померла мати Ребеки, батько, розуміючи, що не оклигає після третього нападу delirium tremens /Наївною (Франц)/, написав міс Пінкертон мужнього й зворушливого листа, доручаючи їй сирітку, і зійшов у могилу після того, як два судові виконавці добре полаялися над його тілом. Ребеці минув сімнадцятий рік, коли вона з’явилася в Чізвіку ученицею на особливих умовах, її обов’язком було, як ми вже бачили, розмовляти по-французькому, а винагородою - безкоштовне помешкання й харчування, кілька гіней на рік та ще змога призбирувати крихти знань від учителів, які навчали пансіонерок. Ребека була маленька, тендітна бліда дівчина з рудими косами, що звичайно ходила, опустивши очі та коли підіймала їх, вони здавалися великими, загадковими й чарівливими, такими чарівливими, що велебний містер Хрумлі, якого щойно спекли в Оксфорді і прислали в Чізвік. заступником в Флауердью, закохався в міс Шарів; вона Вбила його тими очима, стрельнувши ними через усю чізвікську церкву - з лавки для пансіонерок до кафедри. Цей юнак, що інколи пив чай у міс Пінкертон, якій його відрекомендувала матуся, зовсім втратив глузд від кохання і навіть запропонував Ребеці вийти: за нього заміж, як стало відомо з перехопленої записки, яку мала передати сліпа на одне око власниця цукерні. Відразу викликали з Бакстона місіс Хрумлі, яка забрала свого любого синочка, але сама думка про таку орлицю в Чізвікському голубнику дуже наполохала директорку, і вона негайно відіслала б геть Ребеку, якби не угода, за недотримання якої довелося б платити гроші. Вона так і не повірила до кінця Ребеці, яка запевняла, що ніколи не перемовлялась жодним словом з містером Хрумлі, крім тих двох разів, коли в присутності міс Пінкертон вона пила з ним чай.

Поряд з іншими, високими і квітучими вихованками пансіону, Ребека Шарп здавалася дитиною. Зате вона, як усі вбогі, передчасно набула гіркого досвіду.

Скількох наполегливих кредиторів їй довелося вмовляти, скількох відсилати ні з чим від батькових дверей, до скількох продавців підлещуватись і піддобрюватись, щоб воли зласкавились і дали їй змогу зайвий раз пообідати! Вдома вона звичайно бавила час із батьком, який дуже пишався її розумом, і прислухалася до розмов його веселого товариства, часто не призначених для дитячих вух. Але, як казала сама Ребека, вона ніколи не була дитиню, а вже з восьми років почувала себе дорослою. Ох, навіщо! міс Пінкертон впустила в свою клітку таку небезпечну msasry?-Річ у тім, що міс Пінкертон вважала Ребеку за найскромнішу в світі істоту, бо дівчина надзвичайно вміло прикидалась mféoue, коли батько брав її з собою в Чізвік. Не раніше як за рік де угоди про переїзд до пансіону, тобто коли Ребеці було шістнадцять років, міс Пінкертон урочисто з відповідним напутнім словом подарувала їй ляльку, між іншим сконфісковану в міс Свіндл, яка нишком бавилася нею на уроках і яку застукали на цьому. Як реготали батько з дочкою, плугашячись додому з бенкету (влаштованого з нагоди актового дня, коли запрошували всіх викладачів), і як осатаніла б міс Пінкертон, якби побачила карикатуру на себе, що її мала комедіантка зробила з тієї ляльки! Бекі розігрувала з нею цілі сцени на радість і на превелику втіху Ньюментстріт, Джерардстріт і всього артистичного кварталу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций