Загребельний Павло Архипович Добрий диявол — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 8 сентября 2016



Але спробуємо. Ось та розмова:

ВІН. Ти хто така?

ВОНА. Тетяна.

ВІН. Чого тобі?

ВОНА. Я хочу залишитися тут.

ВІН. Право вирішувати належить тільки мені.

ВОНА. От я й вимагаю, щоб ти вирішив.

ВІН. Хто ти така?

ВОНА. Сказала вже.

ВІН. Ти партизанка?

ВОНА. Не грає ролі.

ВІН. Я накажу тебе повісити.

ВОНА. Мені однаково.

ВІН. Але шкода вішати таку гарну жінку.

ВОНА. Я це знаю.

ВІН. Що ти знаєш?

ВОНА. Що я вродлива і що подобаюсь усім чоловікам. І тобі теж.

ВІН. Обережно! Я не всі.

ВОНА. Тому я й прийшла саме до тебе. У тебе влада, у мене — краса.

ВІН. Ти досить нахабна.

ВОНА. У тебе страшна влада. Але не наді мною. Ти бачив коли-небудь таку, як я?

ВІН. Обережно! Ці сарматські жарти. Що б ти хотіла за?.

ВОНА. Працювати в тюрмі.

ВІН. У тюрмі? Ким?

ВОНА. Хіба я знаю? Прибиральницею, чи що.

ВІН. Там немає прибиральниць.

ВОНА. А ти зроби.

ВІН. І що?

ВОНА. І нічого.

ВІН. Тут якась підступність. Ти не все сказала.

ВОНА. Ти вгадав. Ти повинен пообіцяти мені лишити живим одного чоловіка.

ВІН. Ніяких обіцянок!

ВОНА. Тоді я йду!

ВІН. Ти нікуди не підеш. Звідси ніхто не виходить. Мертві — так. Живі — ніколи.

ВОНА. Не лякай. Я можу бути потрібна тобі тільки жива.

ВІН. Жива, жива. Ти надто жива, щоб бачити тебе мертвою! Хто той чоловік?

ВОНА. Ти повинен дати мені слово.

ВІН. Я не можу давати слово, не знаючи імені.

ВОНА. Можеш. Ось я перед тобою, і я вимагаю, якщо ти хочеш мати таку жінку.

ВІН. Це цинічний торг! Ганьба!. Ну гаразд. Припустімо, я даю слово не чіпати цього міфічного скіфа.

ВОНА. Дай слово честі! Заприсягнися!

ВІН. Сказав — не повторюю. Хто він?

ВОНА. Дерега.

ВІН. Неможливо! Його повісять.

ВОНА. Тоді я піду. Або можете вішати мене разом з ним.

ВІН. Ти абсолютно божевільна жінка! Ми можемо ще щось придумати.

ВОНА. Тільки одне: Дерега повинен лишитися живий!

ВІН. Ну. я можу обіцяти тобі. Принаймні поки я тут. він. я не можу випустити його, ясна річ. це абсолютно неможливо, але. ну, він буде живий. допоки.

ВОНА. Добре. Але я повинна мати гарантії. Щодня бачити його.

ВІН. Це виключено. Жодних контактів!

ВОНА. Гаразд. Здалеку. Під час прогулянок.

ВІН. Прогулянок? Щоб він утік? Цей страшний партизан! Ні, ні!.

ВОНА. Тоді пускайте мене до нього в камеру. Щоб я могла пересвідчитися.

ВІН. Ну, так. Ти входитимеш до нього в камеру на. на десять секунд. але жодного слова.

ВОНА. Тричі на день.

ВІН. Це вже занадто!

ВОНА. Тричі по десять секунд — це ж ніщо!. Хіба ти хочеш від мене тільки тридцять секунд на день?

ВІН. Я продаю душу самому сатані! Ти матимеш те, що хочеш!.

 

Так Тетянка рятувала Дерегу. Жахливих два місяці. Вона вивчила всі години чергувань і змін німецької варти, викреслила найдетальніші плани гестапівської тюрми, все передала партизанам, сама командувала нальотом партизан на місто, сама вбила начальника гестапо, який був її коханцем.

І першої ж ночі розповіла Дерезі все. Він сидів у лісовій хатинці чистий, вимитий, у новій білизні, сидів коло вікна, мовчки думав, довго думав, потім підвівся, підійшов до здерев’янілої від його довгої мовчанки Тетяни, сказав:

«Я, звичайно, дякую, що врятувала мене від шибениці. І за геройство, проявлене. Винен у всьому насамперед я сам. Потім цей Петренко-Дмитренко. Ми його знайдемо. Але з тобою. Я змушений передати твою справу до трибуналу, бо ти зрадила. Я можу простити, але що я?. Один чоловік. Закоханий. Закохані не мають права приймати рішення».

«Отже, і я не мала права приймати рішення, коли хотіла тебе врятувати?» — тихо спитала вона.

«Очевидно. Тобою керувала твоя пристрасть, а не загальна ідея. А втім, я заплутався. Тут усе так переплітається. Ясно тільки одне: ти зрадила Вітчизну».

«Я? Зрадила? А що таке Вітчизна? Хтось над нами? І тільки він має право діяти від імені Вітчизни? А чому я не можу нести в собі теж якусь частку цього наймення? Чому Вітчизна — це завжди хтось і щось, а не я і не ти? Чому?»

«Я не знаю. Знаю тільки те, що ти повинна стати перед трибуналом».

«Я люблю тебе».

«Так. І я теж. Але — завтра ти повинна.»

«То, може, сьогодні?» — спитала вона й стала одягатися.

Жінки часто плачуть, щоб полегшити страждання. Таня не заплакала з того вечора жодного разу.

Партизанський трибунал складався з трьох чоловік. Така тоді чомусь була традиція. Ні більше, ні менше — троє. Слід, мабуть, трохи розповісти про членів трибуналу.

Найстарший був трибунальщиком від народження. Не вірив нікому: ні рідній матері, ні батькові, навіть собі не вірив. Щодня оглядав себе в дзеркало, обмацував, аби пересвідчитися, що це справді він, що підступний ворог не умудрився підмінити його кимось іншим. Окрім того, мав тверде переконання, що під військовий трибунал ніхто без провини не попадає, а щоб не помилитися в кваліфікації провин і злочинів, голосував завжди тільки за один вид покарання: смерть!

Другий був набагато молодший, м’який, податливий, любив пожартувати, любив добре попоїсти, випити, любив жінок, не вмів ні в чому собі відмовляти. А раз так, то завжди боявся, що в нього можуть відібрати якесь із життєвих задоволень, позбавити його хоч одної з улюблених принад життя, і легко згоджуватися з тими, хто командував, наказував, хто був твердий, рішучий. Вони здавалися йому безгрішними й непомильними, як віруючому господь бог. Чи слід казати, що в трибуналі він завжди тяг руку за старшим. Щоправда, іноді намагався якось відбутися жартом, говорив навіть про помилування чи там пробачення, але коли старший суворо зводив до перенісся острішки брів, молодший швидко вклякав і давав згоду на розстріл звинуваченого. Все-таки приємно бути послідовним, хай навіть і в несправедливості.

Третім членом трибуналу на той час у бригаді була. дівчина. Факт нечуваний і трохи дивний, але якщо взяти до уваги, що та дівчина перед війною встигла закінчити три курси юридичного факультету, то все стане зрозумілим. За тою дівчиною стояла молодість, стояла висока закоханість у життя, коли життя цінується не за наїдки й напитки і не за сумнівні втіхи, а просто за те, що маєш змогу дихати, сміятися, милуватися квітами, дивитися на небо, лічити зорі. І ще стояв за дівчиною Закон, якому вона готувалася слугувати, Закон, що не підлягає скороминущим вітрам політики, не підкоряється тимчасовим настроям щонайвищих керівників, не виконує іноді сумнівних, так званих «вимог часу». Тому серед трьох членів трибуналу дівчина була найсправедливіша і найтвердіша в своїй справедливості.

Розповідати про перебіг Тетянчиної справи в трибуналі тяжко, соромно й боляче. В партизанському архіві збереглося все. Охочі можуть прочитати (чи знайдуться охочі?). Нас цікавить вирок.

Двоє одностайно проголосували за розстріл. Легко догадатися, хто саме: обидва чоловіки, причому першим подав голос старший, а вже молодший тільки приєднався. Так і сказав: «Приєднуюсь».

Дівчина проголосувала «проти». І не тільки проголосувала, а заявила вотум сепаратум, тобто висловила свою окрему думку, в якій наполягала на помилуванні Тані і — навіть! — на клопотанні про її нагородження! Річ нечувана в справах трибуналу, про що досвідчений голова тої ж миті і заявив. Але дівчину не налякала його заява, вона сказала, що не дозволить розстріляти жінку, яка заради кохання пожертвувала навіть коханням, чого чоловіки ніколи не зможуть зрозуміти, а крім того.

«Що «крім того»?» — спитав молодший член трибуналу, якому це починало подобатися. Йому взагалі було б ліпше сидіти не в трибуналі, а в оперетці: дуже охочий до забав і сміху був той чоловік.

«А крім того, вона героїчна жінка!»

«Вона зрадниця, і її треба розстріляти!» — це, ясна річ, старший.

«А може, справді. зважаючи на.» — почав молодший своє балансування між двома полюсами.

«Вона зрадила!» — вперто повторював старший.

«Тільки своєму чоловікові»,— це дівчина.

«Але з ворогом!»

«Для нашої справи!»

«Ми не можемо.» — старший змовк, бо заплутався, але відразу знов узявся за своє: — Наказ командира — покарати її!»

«А хіба ми повинні слухатися наказів? Тоді навіщо ми? Закон не має слухатися окремих осіб».

«Ох, ніколи не заводьтеся з жінками!» — засміявся молодший член трибуналу.

«Вам важко збагнути жінок, бо вони завжди великодушніші за чоловіків! — відрубала дівчина.— Я вимагаю помилування!»

«А я — розстрілу!» — кричав старший.

«А може, їй щось таке. легеньке? — запропонував молодший.— Щоб відчула і належно.»

«Помилування, до того ж цілковите!»

«Розстріл!»

Так вони сперечалися, а той третій все просовувався поміж їхніми крайніми позиціями та все вигадував якісь форми покарання, які б примирили трибунал, бо негоже, коли навіть троє людей не можуть ніяк дійти спільної думки. Єдність потрібна, монолітність у всьому! Навіть у помилках і заблудах, коли диктуються вони вищими інтересами.

І таки вмовив.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций