Роберт-Льюіс Стівенсон Ночівля Франсуа Війона

Розміщено Шкільні твори в 8 сентября 2016



Роберт Льюїс Стівенсон

Ночівля Франсуа Війона





(Переклад Ростислава Доценка)







Був один з останніх днів листопада 1456 року. В Парижі затято й безжально йшов сніг. Часом знімався віхолою вітер, розганяючи на всі боки сніжинки, часом западала тиша, і тоді незліченні пластівці снігу, безгучно кружляючи в чорноті нічного повітря, спокійно покривали місто. Бідному людові, що зводив угору погляд з-під намоклих брів, доводилось дивуватись, відкіля він, цей сніг, береться. Магістер Франсуа Війон, ще стоячи надвечірньої пори біля вікна таверни, висунув такі два припущення: чи то це поганський Юпітер скубе гусей на Олімпі, а чи це святі янголи линяють. Йому, всього лишень бідному магістрові мистецтв, зазначив він, не личить брати на себе сміливість остаточного висновку, коли йдеться про божественні матерії. Старий блазнюватий кюре з Монтаржі, що був серед їхнього товариства, тут-таки поставив юному пройді пляшку вина на честь жарту й тих кривлянь, якими його супроводжувано, і заприсягся своєю сивою бородою, що він і сам у Війоновім віці був таким блюзнірським щеням.



Повітря було холодне й колюче, бо земля тільки трохи підмерзла, а сніжинки падали великі, вологі й липкі. Місто наче загорнулося простирадлом. Ціле військо могло б вільно промаршувати через нього з краю в край, і ніхто не почув би тупоту ніг. Якщо в небі пролітали припізнілі птахи, то острів серед міста їм, певне, бачився великою білою латкою, а мости - тонкими білими шворками на чорній стяжці річки. Високо вгорі сніг обсів усі рельєфні виступи на соборі, заповнив безліч ніш, численні статуї свої химородні чи освячені голови прикрасили білими намітками. Фантастичні фігури перетворилися на довгі, дивовижно обвислі носи. На краях [338] фронтонів понаростали скривлені набік подушки. У проміжках між подувами вітру з церковної паперті чулося приглушене скрапування води.



Своя пайка снігу припала і кладовищу Сен-Жан. Належним чином були вкриті всі могили, високі білі дахи навколишніх будинків пишалися своїм статечним вбранням, а достойні городяни давно вже повкладалися в ліжка, напнувши на себе ковпаки, такі самі білосніжні, як і покрівлі їхніх осель. На всій цій місцині ніде не світилося, тільки слабенько блимала лампа на церковних хорах і від коливання її хиталися туди-сюди тіні. Перед десятою годиною з’явилася нічна варта з алебардами й ліхтарем; вартові, поплескуючи руками, пройшли далі, не завваживши нічого непевного поблизу кладовища.



Але тут під кладовищенським муром стояла невеличка хатина, в якій одній на всю поснулу околицю не збиралися спати, що аж ніяк не належало до добрих прикмет. Ззовні ніяких таких ознак майже не було помітно, - ото лише цівочка теплого диму з комина, темна пляма на даху, де розтанув сніг, та ще на порозі сліди від ніг. Однак усередині, за щільно зачиненими віконницями магістер Франсуа Війон, він же й поет, і дехто із злодійської ватаги, до якої його прибило, збавляли собі час за вином.



В аркоподібному коминку червоно жаріла чимала купа поліняк, дихаючи теплом на приміщення. Перед вогнем розсівся Доміне Ніколас, чернець-пікардієць, високо підтикавши рясу й гріючи гладкі оголені литки. Його широка тінь розтинала кімнату навпіл, світло з коминка пробивалося тільки обабіч кремезного тулуба та ще падало на маленьку калюжу в нього під розставленими ногами. Обличчя ченця було сірувате й одутле, як у запійного пияка, і все в прожилках, звичайно багряних, а тепер блідо-фіолетових, бо хоч з одного боку його обігрівав вогонь, та з другого пощипував холод. Каптур ряси був у нього відкинутий назад і стирчав двома чудними горбками з обох боків бичачої шиї. Отож так він розсівся, бурмочучи щось собі під ніс і розтинаючи кімнату навпіл дебелим тілищем.



Праворуч від нього схилились над шматком пергаменту Війон та Гі Табарі: поет саме компонував баладу, яку згодом назвав “Баладою про смажену рибу”, а Табарі щось захоплено белькотів з-поза Війонових плечей. Поет був непоказний собою - смаглявий, невисокий і худий, мав запалі щоки й негусті чорні космики. Його двадцять чотири роки озивались у ньому лихоманковою жвавістю. Жадливість уже проклала зморшки в нього під очима, недобрі осміхи позначилися складками біля рота. В обличчі його давалася взнаки боротьба вовка й свині. [339]



Гострі й бридкі риси обличчя недвозначно свідчили про відданість різним земним пристрастям. Руки його були короткі й чіпкі, пальці ґудзуваті, мов мотузки, - вони весь час миготіли в нього перед лицем рвучкими й виразистими рухами. Що ж до Табарі, то його пласкуватий ніс та слинявий рот незаперечно виказували широку й послужливу натуру, перейняту власною тупістю; він став злодієм - так само, як міг стати й найсмиреннішим міщанином - внаслідок усевладної випадковості, яка врядує життям гусаків та віслюків у людській подобі.



По другу руч Доміне Ніколаса грали в карти Монтіньї і Тевенен Пансет. У першому з них, як у грішному янголі, ще лишались деякі сліди доброго походження та виховання - щось струнке, гнучке й вишукане в поставі, щось орлине й похмуре у виразі обличчя. А Тевенен, горопаха, відчував себе як на коні: сьогодні йому поталанило в одному шахрайстві на передмісті Сен-Жак, а тут ще ввечері він вигравав у Монтіньї. Вдоволений усміх променився у нього на вустах, рожева лисина сяяла у вінці рудих кучериків, тлусте черевце раз у раз заходилося від стриманого сміху, коли він загрібав виграш.



- Ставиш, чи кінчаєм? - спитав Тевенен. Монтіньї понуро кивнув.



- “Вони лише тоді веселі, - писав Війон, - коли на золотих тарелях…” Або, або… Та підкажи ж мені, Ґвідо!



Табарі тільки пирхнув смішком.



- “Або на срібних їжу мають”, - провадив далі поет. Вітер надворі доростав на силі: він гнав сніг поперед себе,



І часами звук його перетворювався на переможне ревище, яке озивалося замогильним завиванням у димарі. З настанням ночі мороз подужчав. Війон випнув губи й заходився передражнювати подмухи вітру, видаючи щось проміжне між свистом і стогоном. Саме цей моторошний хист невгомонного поета найдужче дошкуляв пікардійському ченцеві.



- Невже ви не чуєте, як він завиває під шибеницею? - промовив Війон. - Вони всі там витанцьовують у повітрі диявольську жигу. Танцюйте, голубчики, танцюйте, однак не зігрієтесь! Пхе! Ну й вихрисько! Не інакше, як хтось оце зірвався! Одною кисличкою менше на триногій деревині! Як, Доміне Ніколасе, либонь же холодненько сю ніч на дорозі Сен-Дені? - раптом звернувся він до пікардійця.



Доміне Ніколас моргнув своїми очищами, і борлак у нього сіпнувся, наче він щось не так проковтнув. Монфокон, найлихославніща з паризьких шибениць, стояла над дорогою Сен-Дені, і Війонів дотеп болюче шпигонув ченця. А Табарі - цей мало пупа не надірвав, сміючись із жарту про кисличку: [340] зроду йому не випадало чути чогось такого смішного, і він аж за боки взявся, аж схлипував зі сміху. Війон дав йому щигля по носі, від чого сміх Табарі перейшов на бухикання.



- Годі реготіти, - сказав Війон, - ліпше придумай риму до “риби”.



- Ставиш, чи кінчаєм? - напосідав цим разом Монтіньї.



- Тільки перше, - відказав Тевенен.



- Там ще лишилося трохи в пляшці? - поцікавився чернець.



- Розкоркуй другу, - відповів Війон. - Ти такою малістю, як оця пляшчина, гадаєш напхати своє пузате барило? І як ти сподіваєшся піднестись на небо? Ти думав, скількох янголів треба буде, щоб вознести одного ченця з Пікардії? Чи ти в являєш себе другим Ілією, і що вони пришлють по тебе колісницю?



- Hominibus impossible(1), - відказав чернець, наповнивши шклянку.



1. Людині се неможливо (латин.).



Табарі мало не підскочив від захвату. Війон знов його щигольнув по носі.



- Смійся з моїх жартів, коли хочеш сміятись, - сказав він.



- Та коли ж дуже смішно, - виправдовувався Табарі. Війон зробив йому носа.



- Придумай риму до “риби”, - сказав він. - І що ти тямиш у латині? Тобі краще взагалі її не знати, щоб нічого не второпати на страшному суді, коли диявол притягне до відповіді Ґвідо Табарі, клірика, - диявол з горбом на спині та розжареними до червоного лазурями. А коли вже згадали про диявола, - додав він пошепки, - то глянь на Монтіньї.



Всі троє нишком зиркнули на гравця в карти. Йому, здається, зовсім не щастило. Рот його трохи скривився, одна ніздря майже закрилась, а друга роздулася. У нього, як то мовиться в одній страшнуватій метафорі, пес сидів на загривку, і він надсадно важко дихав під цим жахливим тягарем.



- Так і різоне зараз ножакою, - прошепотів Табарі, в якого аж очі заокруглилися.



Чернець затремтів, обернувся лицем до вогню і простяг руки ближче до жару. Це холод так подіяв на Доміне Ніколаса, а зовсім не надмір моральної чутливості.



- Ану вернімось до балади, - мовив Війон. - Як то воно вийшло?



І, відбиваючи рукою ритм, почав декламувати баладу перед Табарі.



Але вже на четвертому рядку їх урвав різкий і фатальний рух серед картярів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций