Джеймс Джойс Дублінці: Сестри

Розміщено Шкільні твори в 3 сентября 2016

Джеймс Джойс

Дублінці - Сестри





Цього разу він був приречений: у нього стався вже третій удар. Щовечора, переходячи повз будинок (а тоді саме були вакації), я вдивлявся в освітлений прямокутник вікна: і щоразу він світився таким самим рівним і тьмавим світлом. Якби він помер, думав я, крізь затемнені фіранки прозирали б вогники свічок, я-бо знав, що обабіч голови померлого слід поставити по свічці. Він часто казав: “Недовго вже мені, старому, на світі животіти”, та я думав, це він так, знічев’я. Тепер бачу, що ні. Щовечора, вдивляючись у вікно, я пошепки повторював слово “параліч”. Воно завжди здавалося мені трохи дивним, як-от слово “гномон” у Евкліда чи “симонія” в Катехізисі. Але тепер воно звучало, ніби ймення якоїсь істоти, грішної і прекапосної. Ця істота лякала мене, та я все одно старався триматися поблизу, спостерігаючи за її смертоносним ділом.



Коли я спустився вниз до вечері, старий Коттер сидів перед каміном і курив люльку. Поки тітка накладала мені каші, він, ніби повертаючись до якоїсь незакінченої думки, мовив:



- Ні, я б не сказав, що він був зовсім теє… але було в ньому щось дивне… щось моторошне. Я ось що думаю…



Він попахкав люлькою, збираючи докупи свої думки. Набридливий старий бовдур! Спершу, коли ми тільки познайомилися, було цікаво послухати, як він розводиться про фуси і змієвики, але скоро він зі своїми нескінченними розмовами про ґуральництво мені неабияк осточортів.



- Я маю щодо цього власну теорію, - сказав він. - Я думаю, в нього був один із тих… особливих випадків… Хоча важко сказати напевне…



Він знову посмоктав люльку, так і не розкривши своєї теорії. Побачивши, як я дивлюся на старого, мій дядько сказав:



- Що ж, тобі, мабуть, прикро це чути, але твій давній друг помер.



- Ти про кого? - запитав я.



- Про отця Флінна.



- Він помер?



- Містер Коттер тільки-но сказав нам. Він проходив повз будинок і бачив.



Я знав, що за мною уважно спостерігають, а тому продовжував їсти так, ніби новина мене нітрохи не зацікавила. Дядько пояснив старому Коттеру:



- Малий із панотцем були добрими друзями. І, щоб ти знав, стариган його багато чого навчив; кажуть, він мав до хлопця велику приязнь.



- Хай упокоїть Бог його душу, - сказала побожно тітка.



Старий Коттер якусь мить дивився на мене. Я відчував, як його чорні, наче намистинки, очиці пильно вивчають мене, але нізащо не зробив би йому приємності, показавши, що відчуваю це, і тому втупився поглядом у тарілку. Вігі знов узявся був за свою люльку, а тоді різко сплюнув у камін.



- Я б не хотів, щоб мої діти, - сказав він, - мали багато до діла з таким чоловіком, як ото панотець.



- Що ви маєте на увазі, містере Коттер? - запитала тітка.



- Я маю на увазі, - сказав старий Коттер, - що це шкідливо для дітей. Я ось що думаю: нехай малий приятелює і грається зі своїми однолітками, а не… Хіба ні, Джеку?



- Я теж так думаю, - сказав дядько. - Бодай навчиться постояти за себе. Я завжди казав цьому малому розенкрейцеру: не дай собі зарости мохом. У його віці я кожного ранку обливався холодною водою - що влітку, що взимку. Якби не це, давно би вже врізав дуба. Освіта - воно звісно гарна штука, але… Може, містер Коттер хоче шматок тієї баранячої ноги? - додав він, звертаючись уже до моєї тітки.



- Ні, ні, красно дякую, - сказав старий Коттер. Тітка вийняла страву з шафки й поставила на стіл.



- Але чому ви думаєте, що для дітей це шкідливо, містере Коттер? - запитала вона.



- Це шкодить дітям, - сказав старий Коттер, - бо їхній розум ще надто вразливий. Коли діти бачать такі речі, самі знаєте, воно безслідно не минається…



Я напхав рота кашею, щоб стримати свій гнів. Бридкий старий червонопикий недоумок!



Коли я заснув, була вже пізня ніч. І хоч я був лютий на старого Коттера за те, що називав мене дитиною, я довго сушив собі мізки, намагаючись збагнути зміст недоказаних ним фраз. У темряві кімнати мені ввижалось одутле сіре обличчя паралітика. Сховавшися з головою під ковдру, я спробував думати про Різдво. Та сіре обличчя переслідувало мене. Воно щось мурмотіло і, як я зрозумів, прагнуло мені в чомусь зізнатися. Я відчув, як моя душа відлітає десь далеко, в приємний і грішний край; а воно вже чекало мене там. Воно стало сповідатися мені мурмотливим голосом, а я все дивувався, чому воно весь час таке усміхнене, чому його вуста такі вологі від слини. А тоді я згадав, що воно вмерло від паралічу, і зрозумів, що сам посміхаюся немічною старечою посмішкою, немовби відпускаючи його гріхи.



Наступного ранку я пішов поглянути на його будиночок на Ґрейтбрітен-стріт. Це була скромна крамничка під багатозначною вивіскою “Мануфактура”. Тамтешній асортимент складався переважно з дитячого взуття та парасольок. В буденні дні на вітрині навіть висіло оголошення: “Лагодимо парасольки”. Тепер віконниці були зачинені й оголошення не було видно. На дверний молоточок був почеплений траурний бант. Дві вбогі жінки і хлопчик-поштар читали напис на картці, пришпиленій до стрічок. Я також підійшов прочитав:



1 липня 1895 року Преп. Джеймс Флінн (раніше служив у церкві св. Катерини, Міт-стріт), шістдесяти п’яти років.



R. I.P.



Прочитавши картку, я остаточно впевнився в його смерті; і тут раптом розгубився. Якби він був живий, я пішов би до невеликої темної кімнатки за крамницею, а він сидів би там біля вогню у своєму фотелі, весь закутаний у пальто. Може, тітка передала б для нього пакетик “Добірного”, і цей гостинець вивів би його з дрімотного заціпеніння. Я завжди сам спорожняв пакетик до його чорної табакерки, бо в нього так тремтіли руки, що половина просипалася на підлогу. Коли він набирав дрібку табаки й підносив свою велику тремтячу руку до носа, хмарки пилу втікали йому крізь пальці й осідали на пальті.



Хтозна, чи не ці постійні тютюнові опади надали древній священичій одежі її блідо-зеленого забарвлення, бо хустинка - вся в тютюнових плямах, що назбиралися за тиждень, - якою він намагався стріпати просипані крихти, була знаряддям не дуже ефективним.



Я хотів зайти й подивитися на нього, та мені забракло сміливості постукати. Я пішов геть. Ідучи сонячною стороною вулиці, я читав театральні афіші у вітринах крамниць. Мене здивувало, що ні я сам, ні світ довкола мене не виявляли й сліду жалоби, і мене навіть роздратувало те відчуття свободи, що я відчув, так ніби його смерть мене від чогось звільнила. Це було таки дивно, бо, як сказав учора мій дядько, він справді багато чому мене навчив. Сам він здобув освіту в Римі, в Ірландській колегії, і навчив мене правильної латинської вимови. Він розповів мені про катакомби і Наполеона Бона-парта, пояснив мені значення різних церемоній святої меси і різних регалій, що надягає священик. Іноді він розважався, ставлячи мені карколомні запитання про те, як слід поводитися в таких і таких ситуаціях і чи такі й такі гріхи є смертними, прощенними чи просто вадами. З його питань я збагнув, якими складними й загадковими є насправді церковні таїнства, що завжди здавалися мені зовсім простими. Обов’язки священика, пов’язані з євхаристією і таємницею сповіді, виявилися такими важкими, що мені було невтямки, як у когось узагалі ставало мужності за них узятися; і я не здивувався, коли він сказав мені, що для висвітлення всіх цих заплутаних питань отці Церкви писали книги такі завгрубшки, як “Британський довідник адрес”, і надруковані так дрібно, як газетні замітки з зали суду. Часто, замислюючись ” над усім цим, я починав затинатися, відповідав якісь дурниці або й узагалі замовкав, а він усміхався мені й скрушно схитував головою. Іноді він проказував слова меси, а я мусив знати напам’ять усі відгуки і відповідати йому; слухаючи моє лопотання, він задумливо посміхався й кивав головою, раз у раз запихаючи велику щипку табаки то в одну, то в другу ніздрю. Сміючись, він вищирював свої великі безбарвні зуби і клав кінчик язика на верхню губу - через цю його звичку я почувався дуже незручно, поки не познайомився з ним ближче.



Простуючи вулицею, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, що ж сталося потім уві сні. Згадав, що помітив був довгі оксамитові фіранки і старомодну висячу лампу. Я почувався десь дуже далеко від дому, в якійсь країні з дивними звичаями - чи не в Персії… Але ніяк не міг пригадати, чим усе скінчилося.



Ввечері ми з тіткою навідалися в дім покійного. Сонце вже сіло; в шибках вікон на звернених до заходу будинках відбивалося жовтаво-золоте громаддя хмар. Ненні зустріла нас у вітальні. Вона недочувала, а що кричати в таку мить не випадало, то тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитальним жестом показала нагору. Тітка кивнула, і та почала важко спинатися вузькими східцями, ведучи нас за собою; її схилена голова ледь-ледь виднілася над поруччям. На першому ж сходовому майданчику вона спинилася й заохотливим рухом руки запросила нас до кімнати померлого. Тітка зайшла, а стара, побачивши мої вагання, кілька разів повторила свій жест, щоб і я не барився.



Я зайшов навшпиньках. Крізь мереживні фіранки кімнату заливало тьмаве золоте світло, в якому свічки виглядали слабенькими блідими вогниками. Він лежав у труні. За прикладом Ненні ми з тіткою стали навколішки в ногах ліжка. Я вдавав, що молюся, але бурмотіння старої відволікало мене, і я ніяк не міг зібратися з думками. Я помітив, як незграбно застібнуте в неї на спині плаття і як її полотняні капці затоптані обидва на один бік. Я подумав, що старий священик, мабуть, посміхається, лежачи в труні.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций