Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 1 сентября 2016



Відтоді я дізнався, що на оцю мою дружину за щось уїлися в селищі, і, поки вона зі мною, я не можу торгувати. Ну, і що ж зробив би на моєму місці будь-який чоловік, якщо він справді чоловік? - спитав я. - Насамперед він, мабуть, зробив би оце. - Я подер свідоцтво на клаптики й пожбурив їх під ноги.



- Айе! - скрикнула Ама й сплеснула долонями, але я спіймав її за руку й міцно стиснув.



- А друге, що він зробив би, - провадив я, - якби був тим, що я називаю чоловіком і що назвете чоловіком ви, містере Тарлтон, так це ось що: він привів би ту дівчину до вас чи якого іншого місіонера й сказав би: “Мене одружили з оцією жінкою обманом, але я її дуже вподобав і тепер хочу, щоб мене з нею одружили по правді”. Ну-бо, містере Тарлтон. Та, мабуть, краще зробіть це тубільною мовою, це потішить мою стару, - сказав я, назвавши її так, як годиться законну дружину називати.



Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.



- Містере Вілтшир, - сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, - дякую вам, ви потішили мене надзвичайно. Не часто я з такою приємністю виконував шлюбний обряд.



Оце справді людська мова! Крім цього, він сказав іще багато чого, і я ладен був слухати його скільки завгодно, бо мені було добре. Але Ама раптом згадала щось і втрутилась.



- Ти дуже рука забий? - спитала вона.



- Спитай у Кейсової голови, старенька, - відповів я. Вона аж підскочила з радості й завищала.



- Не дуже добра у вас християнка виховалася, - сказав я містерові Тарлтонові.



- Коли вона була в нас у Фале-Алії, ми не числили її серед найгірших, - відказав він. - І коли Ама на когось лиха, то, боюся, не без причини.



- Ну, це якраз нагадало мені про другу послугу, - сказав я. - Я розповім вам, що з нами сталося, тоді ви, може, дещо нам поясните.



- Це довго буде? - спитав він.



- Довго! - вигукнув я. - Там є про що розказати! [90]



- Ну гаразд, уділю вам стільки часу, скільки зможу, - сказав він, глянувши на годинника. - Але скажу відверто, я з п’ятої години ранку нічого не їв, і як ви не дасте мені чогось попоїсти, буду голодний години до сьомої чи восьмої вечора.



- Їй же Богу, ми зготуємо вам обід! - вигукнув я. Мене самого трохи збентежила моя божба, саме коли все так гарно складалося; збентежила вона й місіонера, але вій удав, ніби дивиться у вікно, й подякував.



Ми мерщій заходилися готувати йому сякий-такий обід. Я мусив дозволити своїй жіночці, щоб допомагала мені, тож доручив їй запарити чай. Навряд чи я ще коли куштував такий чай, як той, що вийшов у неї. Та це було ще не найгірше, бо вона спопала в руки сільничку, в якій убачала верх європейського шику, й зробила з моєї юшки морську воду. Одне слово, містерові Тарлтонові дістався не обід, а чортзна-що, зате ми його хіба ж так розважили, бо весь час, поки куховарили, і згодом, коли він прикидався, ніби їсть, я розказував йому про Кейса та Фалезу, а він ставив запитання, з яких було видно, що слухає він пильно.



- Ну що ж, - сказав він нарешті, - боюся, що ви нажили собі небезпечного ворога. Цей ваш Кейс дуже хитрий і, здається, справді підлий. Мушу сказати вам, що я придивлявся до нього з рік, і враження в мене лишилося щонайгірше. Десь тоді, коли звідси так несподівано втік останній агент вашої фірми, я одержав листа від Наму, пастора-тубільця: той просив мене при першій же нагоді прибути сюди, бо його паства вся “засвоює католицькі звичаї”. Я дуже довіряв Наму; але боюся, що це показує тільки, як легко нас одурити. Кожен, хто чув його казання, визнає, що він людина надзвичайно здібна. Всі наші острів’яни легко засвоюють певну красномовність і можуть розвинути та оздобити прикладами, часто вельми яскраво й винахідливо, почуте з інших уст казання; але Наму свої проповіді складає сам, і я признаюся, що вбачав у них печать благодаті. Крім того, він наділений гострою цікавістю до речей мирських, не боїться роботи, з нього непоганий тесля, він заслужив таку повагу в усіх пасторів по сусідству, що ми напівжартома, але трохи й поважно прозвали його “єпископом Сходу”. Одне слово, я пишався ним, тому його лист мене дуже збентежив, і я при нагоді прибув сюди. Вранці напередодні мого прибуття Вігорс відплив звідси на “Лею”, а Наму вже зовсім заспокоївся, видимо соромився свого листа і дуже не хотів пояснювати в чому річ. Але з цим я, звичайно, не міг погодитись, і він кінець кінцем зізнався, що його так стурбувало: він [91] побачив, що його паства почала хреститись. Та коли йому пояснили, що це означає, він заспокоївся. Бо Вігорс, мовляв, лихий на очі, це звичайна річ у європейській країні, що зветься Італія, де людей часто на смерть убиває такий злий дух, і знак хреста, як виявилося, - це чари проти його могуті.



“І я, місі, пояснюю це так, - сказав мені Наму. - В тій європейській країні живуть попі, й злий дух Лихого Ока - це католицький дух або принаймні навиклий до католицьких порядків. От я й розміркував так: коли цей знак хреста вживається за звичаєм попі, тоді він гріховний, та коли ним користуватися тільки для того, щоб захистити людей від злого духа, а це сама собою річ безневинна, то й знак хреста мусить бути безневинний. Адже сам знак не добрий і не поганий, як не добра й не погана пляшка. Та коли пляшка повна джину, той джин - діло погане; отак і знак, коли він робиться з ідоловірською думкою, буде поганий, бо погане саме ідоловірство”. І, як мають звичку тубільні пастори, зразу навів відповідний текст із Євангелія про вигнання злих духів.



“А хто ж тобі сказав про Лихе Око?” - спитав я.



Він признався, що це сказав йому Кейс. Ну що ж, містере Вілтшир, боюся, що ви назвете мене дуже обмеженим, але мушу вам сказати, що я був невдоволений, бо не можу уявити собі, щоб якийсь торгівець міг давати добрі поради моїм пасторам чи справляти на них добрий вплив. А крім того, в околицях ходили якісь плітки про те, що старого Адамса отруєно, тільки я не надавав їм великої ваги, але в ту хвилину воно мені пригадалось.



“А цей Кейс людина праведного життя?” - спитав я.



Нану визнав, що ні, бо хоч він і не п’є, але з жінками брудний і в Бога не вірить.



“Тоді, - сказав я, - що менше ти з ним водитимешся, то краще”.



Але з такою людиною, як Наму, останнє слово навряд чи лишиться за тобою. У нього на все напоготові приклад. “Місі, - каже він, - ви самі розповідали мені, що є на світі мудрі люди, не пастори і навіть не праведники, котрі знають багато речей, яких корисно навчитись, - про дерева, наприклад, і про тварин, і як друкувати книжки, і про те каміння, що його перепалюють, а тоді з нього роблять ножі. Такі люди вчили вас у вашому коледжі, і ви вчились у них, але ж не навчилися бути нечестивцем. Так ось, місі, Кейс - це мій коледж”.



Я не знав, що йому сказати. Містера Вігорса, очевидно, змусили до втечі Кейсові махінації і ще щось із боку мого [92] пастора, досить схоже на таємну крутню. Я пригадав, що це не хто інший, як Наму заспокоїв мене щодо Адамса, і збагнув, що він це робив не без якоїсь задньої думки. І побачив, що треба довідатися про все докладніше з безстороннього джерела. Тут є один ватаг, старий шахраюга Фаясо - ви напевне бачили його сьогодні на раді. Він усе своє життя був баламут і крутій, великий під’юджувач до бунту, справжня сіль в оці для місії й усього острова. Одначе він дуже проникливий і здебільшого, як не рахувати політики та його власних капостей, каже правду. Я пішов до нього додому, розповів йому все, що я чув, і попросив його бути відвертим. Навряд чи ще коли в мене була прикріша розмова з кимось. Може, ви зрозумієте мене, містере Вілтшир, коли я скажу вам, що ставлюсь абсолютно серйозно до цих старобабських казочок, якими ви мені дорікнули, і хочу посіяти добро на цих островах не менше, ніж ви хочете захистити свою милу жіночку й догодити їй. І згадайте, що я мав Наму за взірець чесноти й пишався ним, як одним із перших достиглих плодів, вирощених місією. А тепер я почув, що він попав у якусь залежність від Кейса. Початок цієї історії був не брудний, нема сумніву, що почалась вона зі страху та з шаноби, навіяних якимись фокусами та хитрощами; але мене приголомшило те, що останнім часом долучилася ще одна обставина. Наму набрався краму в Кейсовій крамниці, й Фаясо вважав, що він заліз до Кейса в борги. І хоч що скаже торгівець, Наму в усе трепетно вірить. Та й не сам він; багато хто в селищі живе в отакій упокореності, але випадок із Наму справляє найбільший вплив на інших, тож саме через Наму Кейс накоїв найбільше поганого, і тепер, маючи своїх прибічників серед ватагів, а пастора держачи в жмені, він став майже хазяїном усього селища. Ви дещо знаєте про Адамса й Вігорса, але, мабуть, не чули про старого Андергіла, Адамсового попередника. То був спокійний, лагідний літній чоловік, наскільки пам’ятаю, і от нас повідомили, що він несподівано помер: білі люди чомусь помирають у Фалезі зовсім несподівано.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций