Білик Іван Іванович Аксіоми недоведених традицій — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 1 сентября 2016


І Геродот дає точні відомості про розташування царської вотчини: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».

Таким чином центр Геродотової Скіфії переміщається з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось зовсім інше.

А тепер пройдімо шлях від гирла дніпрового до тієї Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо човном на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів опинимося, що б там не було, під Києвом, долаючи в день по 20-30 кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це те саме, що Птолемеєва «мати городів» — Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії — відомі нам із київських літописів перевізники-кияни.

Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже: головних племен тут чотири — скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі. Можливо, кожне плем’я по-різному себе й називало. Але ж як? Сколотами? Ні, це слово грецьке й означає «частокіл». Отже, й сколоти — не самоназва, швидше за все — теж переклад. А що ж ховається за самим словом «скіфи»? Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф», означають дуже близькі поняття: «скіфропос» — похмурий, сердитий; «скіфрадзо» — бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» — дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. «Російсько-грецький словник» Е. Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» (з відтінком «страшний») взагалі «скілерос».

І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були, за свідченням Нестора Літописця, людьми суворої вдачі.

Латинською мовою «суворі» означає «severi», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов’ян “север” став ознакою півночі — традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.

Отже, севери, сіверяни. Й це — єдино можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати власні імена), автентичне, найбільш точно перекладає й назву цього народу: скіфи.

Й тоді кожна згадка Геродотова стає зрозумілою, й народ-привид набуває реальних рис і національної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики й літературної мови тепер звемо сіверянами. Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни — на схід від Дніпра, бо вся Лівобережна Україна була споконвіку сіверською землею, навіть до татарської навали. Це військо зветься в Геродота царськими скіфами. Коли ж цар помирав, його везли на вотчину, на Подесення, в так званий Геррос. Що то вотчина — про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни «герас» означало «королівство» («Словар до Гомерової Одиссеї і Іліїди», Львів, 1900).

Таким чином виходить, що й гуни, й скіфи — це лише різні назви на різних етапах одного й того самого народу. Чому ж археологи й досі не підтвердили цієї гіпотези? Нам здається, тому, що вони не шукали підтверджень. Гуни, якщо вірити наслідкам розкопок, просто «випарувались», «пропаша, аки обри». Й це тільки тому, що всталилася застаріла думка, нібито гуни — північнокитайські племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголів або принаймні тюрків, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов’янські поховання й речі слов’янської зброї та побуту, це зовсім не асоціюється в них із поняттям азійців і не відповідає наперед загаданому об’єктові.

Із скіфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновками сучасників-самовидців, археологи шукають у Причорномор’ї слідів тюркських кочовиків і знаходять їх, навіть дуже часто. Розкопано вже безліч скіфських могил з багатим умістом реліквій кочових племен. У них ми вбачаємо підтвердження теж наперед запрограмованої гіпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що «скіфи ховали своїх царів у Басілеї», а не в Причорномор’ї.

Отже, всі оті “царські могили” — не скіфські, а якщо й скіфські — то не царські. Ми знаємо про перебування в наших південних степах численних тюркських племен, і це факт, який не викликає сумнівів. І нічого дивного в тому немає, коли ми в «скіфських» могилах знаходимо поховання їхніх князів і вождів. Та й чи тільки їхніх?

Скажімо, антропологічний аналіз зображення на Куль-Обській вазі скіфів може призвести до твердження, що то люди не слов’янської зовнішності: характерний профіль, розріз очей, одяг тощо викликають асоціацію й аварів-обрів, і черкесів, і чорних клобуків, і представників якого завгодно тюркського племені, навіть греків. Натомість конопаси з Нікопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, викриває в собі характерні риси типового слов’янина. Й робити скидку на якусь традицію чи школу в мистецтві стародавніх карбувальників не доводиться, бо зображення на Нікопольській вазі свідчать про портретну правдоподібність зображених на ній фігур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усі на одне лице.

Прислужуються нам і подальші знахідки археологів. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках «скіфського некрополя» поблизу с. Балки Запорізької, області, знахідку, яку видобула експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. І. Бідзілі. Багато вчених, у тому числі й академік Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахідку важко переоцінити. Але вдивімося пильніше в чіткі риси зображених на вазі скіфів. Усі прийшли до висновку, що майстер IV сторіччя до н. е. викарбував на металі портрети конкретних осіб, а ці особи зовсім не схожі ні на іранців, ні на тюрків, а на наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі.

Коли взяти до уваги й це, й факт, що в генезі нашого народу взяли участь численні тюркські племена, то мимовільно виникає вже певною мірою риторичне запитання: так хто ж були скіфи? Й хоч покійний В. П. Петров не дав ствердної відповіді, але він рішуче заперечив: скіфи не були іранцями. Це був індоєвропейський народ, споріднений із балто-слов’янами.

Й ще один не меншою мірою риторичний вигук: і хто були гуни, яких давні й пізніші історики майже одностайно називали теж скіфами?

На згадку мимовільно спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на подіях давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх предків, так само, як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п’ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам’ять про своє минуле, яким би воно не здавалося з позицій сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда тим міцніша, чим міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами щоб при зведенні верхнього, нашого, ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.

А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки. Коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців і мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного спаду. Я все те наше, й все те — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров’ю й пам’ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.

Слова «гуни» й «вандалізм» ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення руйнації й сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й всім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций