Павлик Наталя З раннього … — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 30 августа 2016



В той час ішов досить непоганий фільм, який швидко набув популярності. Я зателефонував Славі і сказав, що у мене зовсім випадково виявилися квитки до кінотеатру, аж два. Також запитав, чи згодна вона провести зі мною цей вечір. Вона трохи помовчала і сказала:

- Смішний ти. Випадково? Тоді добре, чого добру пропадати?

Вона погодилася, і мав заїхати по неї близько сьомої. Коли я підходив до її дверей, то дуже нервувався. Я дуже хотів, щоб усе було якнайкраще. Подзвонив. Вона довго не відчиняла. Потім легенько штовхнула двері і побігла назад до ванної кімнати. Уже звідти гукнула: ” Привіт. Я зараз, хвилинку.” І справді, через хвилинку вона вийшла, підійшла до мене і сказала: “Який ти сьогодні… дай на тебе подивитися.” Я покрутився перед нею, як у дзеркало, вона схвально кивнула, посміхнулася, і ми пішли. У кіно я весь фільм просидів як на голках. Мені хотілося обняти ЇЇ, чи поцілувати… чи притулитися у крайньому випадку. Та тільки під кінець я наважився обняти Славу за плечі, і, побачивши, що вона не протестує. Спочатку легенько, а тоді міцніше пригорнув її до себе. Вона поклала голівку на моє плече. Так ми і додивилися фільм.

Потім ми вийшли, я рукою все ще пригортав її до себе. Я зловив таксі, вона назвала адресу. Слава весело щебетала, а я просто сидів, дивився на неї і слухав її голос. Так я довго дивився і слухав, аж раптом у мене дзенькнуло у голові і я враз зрозумів, що кохаю цю дівчину, кохаю давно. Від цієї думки у мене в очах потьмарилося, очі забігали, думки з шаленою швидкістю проносилися одна за одною: я не знав, що робити. Та все ж одна думка зачепилася: ” сказати їй”.

Тільки тепер я помітив, що Ярослава дивиться на мене, наче чогось чекає.

- Що з тобою, Мартинчику? ” Сказати їй.. зараз сказати їй…”

-  Слухай, Славо…Славочко…знаєш я…я був дурний. Я вже давно… - я не міг підібрати потрібних слів, вони тікали від мене, думки плуталися. - Славочко, я не міг зрозуміти, що зі мною, я не знав…я не думав, - тут я зробив паузу, потім наступні слова просто вилетіли самі по собі: - я кохаю тебе.

Тільки тепер я наважився підвести очі і побачив Славині усміхнені очі, які неначе сміялися з мене так, що мені стало ніяково, тож я знову опустив очі. Тут мені захотілося розповісти про всі свої почуття, страждання, але її очі… ні! І підвів голову. І зустрівся поглядом з нею. Так ми дивилися одне на одного досить довго. Раптом вона схопила мене за краватку і притягла до себе, а потім поцілувала. І відпустила.

Люблю так робити, - тихо сказала вона. Я взагалі нічого не второпав, тому сказав: ” Як “так”?

Тоді вона знову притягнула мене за краватку до себе і поцілувала смачно-смачно. Я остовпів і просто не знав, як на це реагувати. Але потім сам по собі почав схилятися до поцілунку. Вона не протестувала, і я поцілував її. Раптом почуття нахлинули ще більшою хвилею і потопили мене повністю у собі так, що я почав задихатися від любові( чи пак бажання); я цілував ї з все більшою жагою, а вона не менш палко відповідала. Я й не помітив, як вже цілував їй шию та напівоголені груди, обсипав її поцілунками скрізь. Вона лише часто дихала, від чого ЇЇ груди то високо підіймалися, то падали.

Нас перервав стукіт у віконце, що відділяло нас від водія-таксиста. Ярослава глянула у вікно: ” Виходимо. Приїхали вже”. Ми вийшли. Я розплатився і лише тепер помітив, що приїхали ми не до мене, а до неї додому.

Ми піднялися до квартири, Слава відчинила двері. Зайшовши, я швиденько скинув черевики. Тоді Ярослава легенько взяла мене за руку і повела за собою. Ми трішки постояли під дверима, тоді вона штовхнула їх, увійшла і втягнула мене.

Я увійшов до кімнати і, за звичкою, поглядом оглянув її. Перше, що я помітив було ліжко. Ну звісно, ліжко, на що ще може звернути увагу такий хлопець з такими намірами і думками?!! Отже, це було ліжко. Обабіч нього знаходилося два нічних світильника, голубе світло яких розливалося навкруги і наповнювало всю кімнату. Чесно кажучи, більше нічого не помітив, бо якраз в цей момент вона поклала свої руки мені на груди, ласкаво провела пальчиками вниз і скинула піджак. Тоді заходилася розв’язувати мені краватку, підвела оченята. І наші погляди зустрілися. Вона заглянула мені у душу, і, певне, прочитала там геть усе. Мені ніколи так не вдавалося. Аж ось в її очах на хвилинку неначе щось блиснуло, і я помітив в них багато того, чого раніше не помічав і про що навіть не здогадувався.

В них на мить блиснув вогник. Не вогник, а вогонь. Вогнище. Але це було не страшне, всеохоплююче полум’я, яке не можна зупинити. Це був вогонь, що розпалюється із маленької вуглинки. Цей вогонь розпалився не відразу, ні. Він кріпнув довго, але впевнено. І згодом став великим вогнем, що обережно поширювався, але Слава уміла керувати ним. Вона могла вчасно пригасити його, не допускаючи великої спустошливої пожежі, або вчасно розпалити його, коли виникала загроза йому згаснути. Це було ніжне, добре, лагідне кохання, якого вона не приховувала, а навпаки, вона вірила в нього і берегла.

Тоді я глянув на її губи, на ці пухкенькі рожевенькі солодкі губки. І якось само собою поцілувалося. Так я вперше цілував її. Я її цілував, неначе вперше в житті. Стільки жаги, кохання я ніколи не вкладав у поцілунок - він ніколи не був для мене чимось особливим. Але цей - винятковий. Тремтячий, наче вперше, несміливий поцілунок, що з кожною миттю кріпне і стає палкішим. Далі все сталося само собою. Але все ж таки це було для мене вперше. Я маю на увазі, що кожен мій рух був осмислений, контрольований, а не інстинктивний. Я не хотів, щоб щось було не так. Я хотів, щоб все було якнайкраще, я вкладав всю душу, серце і тіло. Не такий вже я великий письменник, то, можливо, пояснюю свої думки не зовсім зрозуміло, але поясніть ви, коли вони так хаотично проносяться у вас в голові. Так ось, це була найкраща, найпристрасніша ніч у моєму житті. Так, це взагалі була неповторна ніч у моєму житті. Такої більш не буде.

Потім ми говорили. Я так і не заснув тієї ночі. Боявся, що вона прокинеться, а я сплю. Боявся, що її щось пробудить. А, чесно кажучи, більше всього хотів намилуватися нею, цією квітучою красою, бо звідки мусів знати, що вона не піде від мене. Від мене, коли я у коханні потонув з головою і навіть ще більше, я задихався, я дихав коханням. І всі думки були про одне, і всі помисли були про одне - про Неї. І кожен рух був для неї, і кожен удар серця відбивав її ім’я. Може, звучить банально, але нічого іншого на думку не спадає.

А ми лежали…і її золота голівка лежала на моєму плечі, а рука - на грудях. На серці. Тепло від її долоні зігрівало мене, і, здавалося, якби вона забрала руку, замерз. Ми лежали, а місяць світив ясно, і було світло, майже як удень. І промінчики цього нічного замінника сонця падали на підлогу, і на стелю.

Славочко, - кожну букву я смакував, вимовляючи її ім’я, наче востаннє; про себе ще раз повторив по складах її ім’я: Славочко…

Мм-м…

- Славочко моя…

- Що?

Нічого, Славочко. Просто мені подобається повторювати твоє ім’я, Славочко. Мені здається, що це сон.

Ну й дурник же ти, Мартинчику. Ти спиш?

- Ні.

- Значить, це не сон.

- Слухай. Славо…зірки… справжні зірки. Мила, це сон. Зірки не бувають у квартирах з дахом.

- Що, подобається? “Справжні зірки..” Знаєш, я з дитинства дуже любила малювати. Стелю я сама фарбувала. Придбала золотисту фарбу і намалювала. Мені теж подобається. Люблю небо у зірках. Люблю лежати ось так з милим під зірками, як от ми з тобою.

“Милим…”- подумав. - Це я.”

- Але все-таки не віриться, що це намальовано. Так реально. Я теж люблю зірки, я все люблю. І природу теж. І сонце, і місяць, і дощик, а найбільше за дощ полюбляю ливень. Такий справжній ливень, щоб було як у тумані, як завіса з дощу. Тоді до мене приходить таке почуття… почуття щастя. Але не люблю я, коли багато людей, чужих людей. Хоча всі люди по-своєму чужі. А так люблю все.

- А ти, Мартинчику, ти у нас романтик. Справді, не смійся. І не треба стидатися. Я більше люблю романтиків - вони м’якші, не такі черстві до інших. І взагалі романтики - люди надзвичайно різні між собою. Цікаві. Не було б романтиків, не було б зараз різних вчених, їхніх відкриттів, поетів з їхніми творами. Звісно, не всі вони були романтиками Славочко, - озвався після невеличкого мовчання я. - Славочко. Що це в тебе таке? - спитав я, помітивши на стіні дивної форми предмет, коли промінчик місяця торкнувся речі, і вона блиснула.

- А-а, це одна з найулюбленіших моїх речей у хаті і найбільш улюблене місце. Знаєш, милий, я купила цю гітару не просто так. Я довго збирала гроші, щоб здійснити мою давню мрію. Часто обходилася без необхідного, носила той самий одяг по два-три роки. Погодься, величезні поступки для молодої гарної дівчини заради бажання володіти. А взагалі я так і не навчилася грати. Звісно, я знаю з десяток-другий пісень. Але це зовсім не те, це не моя мрія. Адже я мріяла, що буду досконало володіти грою на гітарі, а також на драмах та басі. Але це тільки юнацькі мрії. Ще я хотіла мати чоловіка, який би вечорами, коли ми сиділи б удвох, грав мені. А коли б з’явилися діти, то татко з матусею співали їм колискових, - тут вона якось із сумом зітхнула, я тоді струхнула своєю голівонькою: - але ж мрії не завжди збуваються.

Я лише палко поцілував її, бо підходящих слів не знайшов.

Знаєш, Славо, у мене одна мрія збулася, - я поцілував її знову, тоді ще раз у вушко і прошепотів: - Це ти.

Потім я ще довго розповідав їй про свої почуття до неї, свої тривоги і переживання. Коли вона покинула мене. Врешті-решт я глянув на неї і виявив, що вона спить. Кілька хвилин я дивився на неї, потім поцілував. Решту ночі я пролежав, дивлячись на зірки, що Ярослава намалювала на стелі, і думаючи про своє щастя.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций