Ендре Аді Поезії — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 24 августа 2016





На кущ рожевий додаю троянд.

Вином скропляю виноградні лози.

Радію, коли ворог мій щасливий.

По тій тужу, котрої не жадаю.

I ще одне: вже скоро я помру.



Прийми, Єгово, сю од мене жертву.









П’ЯТЬ ЧИ ШІСТЬ МАДЯРІВ



Чи тут, чи там, чи п’ять, чи шість

Мадярів часом здиблються.

Зажуряться, похиляться,

І в когось древнє-молода

Сльоза мадярська виллється:

Чого?



А далі вже сльоза

Поганя сльозу:

Чого, чого, чого?

Чогокають і хлипають… Внизу.

А зверху хтось: Га-га!

Це ті, що знать того не знають,

Себе ніколи не питають:

Чого?



Сльоза в сльозу вбіга:

Чого? Чого? Чого?!

А зверху знов: Га-га!

Того! Того! Го-го!

Таке несвітське голосіння

I небо зрушило б тверде,

Де небо є і є спасіння.

А тут - та де!

А тут -

Чи там, чи тут, чи шість, чи п’ять

Мадярів раптом здибляться,

Зажуряться, похиляться…

Чого, чого? Ну, чого?











РОДИЧ СМЕРТІ



Я смерті родичем родився:

Люблю згасаюче кохання,

Люблю цілунки нелункі

На прощання.



Люблю троянди хоровиті,

Люблю жінок у тужній в’яні,

Осінні дні люблю - сумні

Й осіянні.



Люблю години дивінацій,

Перестороги інтуїцій:

Святої смерті добра вість

В них таїться.



Люблю плачущих і безсонних,

Люблю скитальців безустанних

I наморозі рівну сизь

На отавах.



Люблю утому після зречень,

Безслізний рид і тихий нетям -

Притулок хворим, мудрецям

I поетам.



Люблю знеможених, знебулих,

Усіх, що в розпач удаються,

Усю недолю світу, все

Горе людства.



Я смерті родичем родився:

Люблю згасаюче кохання,

Люблю цілунки нелункі

На прощання.









МЕНІ СУДИЛОСЬ



Центнери мрій в собі ношу я,

Свічусь марою попід зір’ю,

У вир сучасності вдивляюсь,

Дивлюсь, молюсь - і важу, й мірю.



Тяжкі в нас час, і сни, і мрії…

Як спотикнусь, то ввесь тремчу я,

I все мені тоді здається,

Що смак життя у роті чую.



Я смак життя у роті чую,

А ген далеко, по низов’ю,

Дзюрчать-бурчать малі потоки,

Закрашені моєю кров’ю.



I десь я вже в високій висі,

I ніби доступивсь твердого.

Мій п’єдестал - граніт чи бронза:

Стою на голові у Бога.



Стою і жду, зорю тривожно,

Бо вже майбутності не вірю,

I з мене ринуть муки-болі,

Як буйна повінь по підгір’ю.



Стою на голові у Бога,

То можу стерпіти нестерпне

I винести казан цей клятий,

Моє лихе і добре серце.



Вся снасть моя - чуже знаряддя,

Диявольський фургон поштовий:

Приймай вантаж - жахи епохи,

У дальший свій перекантовуй!









ЛЮДИНА У НЕЛЮДСЬКОСТІ



Серце прикладами змолочено,

Очі жахами обезвічено,

У горлі джин німий гніздиться,

У мозок преться божевілля.



I все ж - вставай, моя ти сило,

З землі рвонися одчайдушно,

Чи вже там світ, чи тьма кромішна,

Дарма, вставай, як повставала

Не раз було у  давні давна.



Угорцю гордому не вділять

Всі сто раїв і триста пекол

Кращої долі, аніж бути

Людиною в нелюдськості,

Мадяром в гнаному мадярстві,

Воскреслим - і затято мертвим.



Шляхами, битими страхами,

Верхами, що мене манили,

Я сновидав серед кошмарів:

Яка біда на нас упала,

Який буває Бог безсилий!



Тепер той мрець повинен жити,

Той мученик і страстотерпець

З душею, що ледь-не-ледь мріє.

Скарби, що вороги нам крадуть,

Він в серці враженім складає

I виглядає кращих днів.



Я всі жалоби розумію,

За все Прийдешнє потерпаю

(Хоч то воскреслому й не личить),

За рід, що йде врозбрід, мордуюсь.



Душа ятритъся, кровоточитъ,

Одно мені, одно на думці:



Серце прикладами змолочено,

Очі жахами обезвічено,

У горлі джин німий гніздиться,

У мозок преться божевілля…

А я живу й кричу за інших:

Людина я в нелюдськості!









НА РЕШЕТІ ЧАСУ



З гігантським решетом в руках

Час пильно й весело працює:

Бере світи і безнастанно

Їх віє, точить, решетує -

Хай журяться собі одсійки!



Послідків Час не полюбля,

Відсіює все плюскле й морхле,

Чи нації, чи індивіди:

Заміркувате? Що ж, хай дохне.

Менш вартне? Значить, жить не варте.



Так возгрими ж, пророче слово!

Той прахом піде, хто заскнів,

Хто вже не годен засівати

Ріллю задля майбутніх жнив!

Дряхлі людці… Ідейки трухлі?



О ви, засохлі і пожухлі

(Пророчий голос так луна),-

Владика-Час пребуде вічно,

Погибнуть косні племена,

І Лоти праведнії з ними.



З тобою долю я ділю,

Мій недотворений народе!

Це решето не зна жалю:

По праву ми йдемо в відходи,

Те маємо, що заробили.





ШЛЮ СЕРЦЕ ВАМ



Шлю серце вам - ковчег завіту,

Й привіту бойові слова,

Мої мільйони грозовиті!

Хоч звіте братом, хоч не звіте,

А я ваш, брати, я ваш!



Цей наш союз - не гріх, не цнота,

Ані клеймо, ані клейнод,

Не випадок і не сваволя:

Це спільна, нероздільна доля -

Раб-поет і раб-народ.



В нас сили - тільки б пробудиться,

В нас зерна - тільки б на посів…

Країна криється в нас гарна,

Як в темній дебрі дика сарна

Від гавкучих гончих псів.



Як не признаєте за брата,

Мені на серце й на чоло

Рясніші й глибші ляжуть зморшки,

Та не постаріюсь ні трошки,

Юдам пагубним на зло.



Не прагну мученицьких лаврів,

А тільки, з долею в ладу,

Я покладу, покласти мушу

За вас революційну душу,

Цей зневажений мій дух.



Я ваш, я ваш. Мені байдуже,

Чи я потрібен вам, чи ні -

Одне в нас серце незатьменне!

Хоч сонце й вас часом від мене

Хмари застують брудні.









ЗАВОРОЖЕНИЙ ПАЛАЦ ЦІЛУНКІВ



Десь за Життям, а перед Смертю

Лиш для мужчин, для мамелюків,-

В смерку, в імлі дрімає-мріє

Палац Цілунків.



В палаці тисяча альковів,

Тисяча краль жагучих, голих,

Жагучих, звучих, білих, голих,-

Аж серце в грудях б’є, гвалтує,

Мов дзвін на сполох.



Ти за дверима хилиш двері,

За вродою минаєш вроду,

Ліжниці, аромати, вроду -

Тисяча краль, цілунків джунглі

Й тисяча Зроду.



Ти там блукатимеш довіку,

Нелюблений і самотинний,

Морозоцвітно-самотинний, -

Твій русий чуб Велика Осінь

Вбере у іній.









ЧОРНИЙ РОЯЛЬ



Ридає, рже, реве і рика…

Хто ще тверезий, геть відчаль!

То чорний, чорний то рояль.

Б’є в клавіші сліпий музика;

То спів життя, то туга дика,

То чорний, чорний то рояль.



Шум в голові, в очах імлиться…

Як тих бажань полеглих жаль!

То чорний, чорний то рояль…

Під рвучі ритми з мого серця

Скажена кров все ллється, ллється.

То чорний, чорний то рояль.









ЛИХОРАД



Ще ледь на вірш благословлялось,

Примчав до мене Лихорад,

Весь в пурпурі, верхом, зі Сходу

I з ходу - сів, загув, заграв,

На двох налив: “Ну, вип’єм, брат!”



П’ємо - гультяй гуде над вухо,

П’ємо - а я собі мовчу.

Червоні множаться світанки,

Шугають, б’ються у шибки,

Вина напившись досхочу.



Втрачений рай святого Сходу,

Ганьба сьогоднішнього дня

I млою здоблене майбутнє

Танцюють на хмільнім столі,

А за столом іде борня.



Я у благенькій піджачині,

На Лихорадові багрець.

Розп’яття, померки, дві свічки,

Вина роз’юшений прибій,

Відчай, двобій, нещадний герць.



Ще в оні дні у Вавілоні

Звела недоля нас обох.

Цей бахур Бахус, цей мій пращур

З того часу для мене все -

Кумпан, і пан, і цар, і Бог.



Цей Феб-ефеб з лицем сатира

Не поспіша - ти, коню, жди!

Тож бал гуде, двобій яриться,

I по кривавому столу

Бокал снує туди-сюди.



“Мій пане Боже, пане брате,

Я вже готов - ні гей, ні стей…

Занадто вже добра зазнав я -

Жадань, кохань, ночей, гріхів…

Доволі, батьку, тих страстей!”



Даю йому розбиту лютню,

Розбите серце. Він: “Га-га!”

А за вікном корчми святої

Співочим сном, п’яним чолом

Життя нестримно пробіга.



“Боже, іди борись деінде,

Мені в тім радощів нема.

Від хмелю й слави серцю нудно.

Рвучись до неосяжних мрій,

Я львині кігті обламав.



Боже, земля в мене злидарська,

Мадярська; я кругом злидар.

До чого всі ці узливання,

Ці жертви крові і вина?

Чого хто варт, як він мадяр?



Боже, хто я? Набитий дурень,

Бурлак, нетяга із нетяг.

Не маю грошей, ані віри,

Всю силу висилив, хоч гинь,-

Яке пуття з мого пиття?



Є в мене мати, хай святиться,

Є Леда - честь їй і хвала! -

Є кілька марив блискотливих,

Є пара ближніх… Та в душі

Дрягва бездонна вже лягла.



Було б ще, може, кілька віршів,

Що хоч би й генію під стать,

Кілька нових пісень розкішних…

Та краще в цім аду-чаду

Під стіл упасти і не встать.



Пусти слугу твого, о Боже,

Все, що я мав, уже ф’ю-ф’ю…

Одно мені лишилось - амба.

I не частуй, і не чаруй,

Даруй, старий, я більш не п’ю.



До горла тиснеться огида,

Зв’ялив мене цей наш союз.

Тобі я кланяюсь востаннє,

I ось - бокал додолу брязь…

Здаюся, Господи, здаюсь!”



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций