Загребельний Павло Архипович Дума про невмирущого — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 18 июля 2016


Андрiй запам’ятав руки професора — вони були великi, м’якi i вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.

Через день його повели на перев’язку.

— Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, — попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi.

Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев’язочної, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, здається, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат — чи застебнутий як слiд.

— Ну, як ми себе почуваємо? — запитав професор Андрiя.

Лiве око болить, рiже. А праве заспокоїлося.

— Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, — сказав професор. — Карцева, знiмiть пов’язку.

Чиїсь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрiєвої голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi її подруги, спостерiгаючи, що буде робити їхня товаришка.

Пов’язка м’якими хвилями сповзла з Андрiєвої голови й лягла на стiл.

— Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити далi? — запитав професор.

— Я не знаю дiагнозу, — пролунав бiля Андрiя красивий молодий голос.

— Подивiться iсторiю хвороби.

— Поранення, — пiдказав Андрiй.

— Поранення, — це причина вашої хвороби, молодий чоловiче, — пояснив професор, — Ми ж, лiкарi, маємо справу з наслiдками цiєї причини. Наслiдки i є хворобою. Отже, Карцева, ми вас слухаємо.

— Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних пошкоджень, — знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. — В рогiвцi лiвого ока маємо металевий осколок.

— Мали осколок. Тепер його там немає, — перебив професор.

— Так, осколка немає, — квапливо згодилась дiвчина. — Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки.

— Що ви будете робити зараз? — допитувався професор.

— Треба промити очi.

— Промивайте.

Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрiєвих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м’якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише її руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.

— Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, — сказала студентка, витерши Андрiєве обличчя.

— — А тодi? — поцiкавився професор.

— Тодi пов’язка з сульфiдiн-вазелiном.

— Робiть.

Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.

— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!

Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.

— Що з вами? — пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.

Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.

— Навiщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрiй, — Вона ж ще недосвiдчена. Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак. не зумiв.

— Лiкувати людей i стрiляти з гармат — рiзнi речi, — сердито буркнув професор.

— Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, — зухвало кинув Коваленко.

— Припинiть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!

— А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! — схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. — Сидять тут, у тилу, понiмаєш.

І вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.

— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!

 

За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том “Естетики” Гегеля, “Гаргантюа й Пантагрюель” Рабле, “Історiю вiйськового мистецтва” Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.

Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.

— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало вiдповiв Андрiй.

— Якби ж ви в нього один.

— Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.

— Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.

— Будь ласка.

Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:

— Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?

— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.

— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрiй.

— Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, — зiтхнув професор.

— Злякали! — засмiявся Андрiй. — Та я лише про фронт i думаю.

— А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?

— Як же? — пiдвiвся на лiкоть Андрiй.

— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.

— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. І фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? І взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?

Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.

— Гаразд, — почувся в тишi голос професора. — Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.

Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.

Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.

— Навiщо ти все це читаєш? — питали Андрiя товаришi по палатi.

— Як то навiщо? — дивувався вiн. — Треба ж усе знати.

— Ти що, вченим думаєш стати?

— А може й ученим, то що?

Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип’ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: “Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!”. Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п’ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: “На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу”. Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних “масонiв”.

Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя “необструганим”, але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. І ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.

А вiн взяв i обдурив.

Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций