Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 18 июля 2016



То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.



- Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?



- Ні.



- Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.



- Карабінери! - сказав Пассіні й плюнув собі під ноги.- Але ж і ті гренадери - всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.



- Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, - сказав Маньєра.



- З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.



- Деякі офіцери пішли самі.



- А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.



- Дехто з солдатів теж пішов.



- Тих і не шикували, коли відлічували десятих.



- Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, - сказав Пассіні.- Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. - Він засміявся. - А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.



- Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.



- Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів…



- Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.



- Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito14,- ущипливо мовив Пассіні.



- Знаю я ваші балачки,- відказав я.- Та поки ви справно водите машини й шануєтесь…



- …і інші офіцери не чують цих балачок, - докінчив Маньєра.



- Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, - сказав я.- Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.



- Гірше бути не може, - чемно мовив Пассіні. - Немає нічого гіршого, як війна.



- Поразка ще гірша.



- Не вірю, - так само чемно відказав Пассіні.- Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.



- А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.



- Не вірю, - сказав Пассіні. - Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.



- Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.



- Всіх не перевішають.



- Чужинці не можуть змусити людей воювати за них,- докинув Маньєра.- У першому ж бою всі накивають п’ятами.



- Як чехи.



- Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.



- Лейтенанте, - сказав Пассіні, - як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.



- Я знаю, що війна - це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.



- Кінця не буде. Війна не має кінця.



- Ні, має.



Пассіні похитав головою.



- Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!



- З вас добрячий промовець.



- Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.



- Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.



- А вони ще й наживають на ній гроші.



- Не всі,- сказав Пассіні.- Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.



- Ну, годі вже, - сказав Маньєра. - Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.



- Йому подобається, - сказав Пассіні.- Нам треба навернути його до нашої віри.



- А поки що нам треба припнути язики,- не вгавав Маньєра.



- Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? - запитав Гавуцці.



- Піду дізнаюся, - відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.



- Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? - Він був найсумирніший із чотирьох.



- Коли хочете, ходім зі мною,- сказав я.- Там побачимо.



Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.



Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев’язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.



Майор підвівся від телефону.



- Зараз почнеться, - сказав він.- Таки о тій годині, що призначено перше.



Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.



- “Савойя”, - сказав майор.



- А як з харчем, майоре? - запитав я.



Він не почув мене. Я запитав знову.



- Ще не привезли.



У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух - і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі.



- А чи нема тут у вас чогось попоїсти?



- Є трохи макаронів,- відказав майор.



- Дайте, що можете.



Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.



- А сиру нема?



Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.



- Дякую, - мовив я.



- Ви б не витикалися зараз.



Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.



- Заносьте сюди, - сказав майор.- Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?



Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев’язний пункт.



- Розріжте френч,- звелів майор.



Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.



- А ви йдіть собі, - сказав майор тим двом санітарам.



- Ходім і ми, - мовив я до Гордіні.



- Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече.



- Люди хочуть їсти, - сказав я.



- Ну, як знаєте.



Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.



- Ось вам, патріоти, - сказав я.



- Як там машини? - запитав Маньєра.



- Стоять собі.



- Нагнали на вас страху, лейтенанте?



- Ще б пак, - відказав я.



Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами.



- Ви перший, лейтенанте.



- Ні,- сказав я.- Поставте долі. Будемо їсти всі разом.



- Нема виделок.



- Ну й біс із ними,- сказав я по-англійському.



Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони.



- Присувайтесь ближче, - мовив до водіїв.



Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів.



- Піднімайте вище, лейтенанте.



Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций