Нестайко Всеволод Зіновійович Чарівні окуляри — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 17 июля 2016



Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець — молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість — мати можливість спокутувати свою провину!. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, — мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося — і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.

— Мить Митьович каже, — звернувся до мене Козачок Гулька, — що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.

Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.

— А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, — сказав Козачок Ґулька. І Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.

— Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!

З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.

— От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! — І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.

— Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!

Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.

— Ху-у!. — важко дихаючи, промовив Ромка. — Спасибі, що врятували!. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.

— Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, — сказав Козачок Ґулька.

І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин — і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.

— Ну, до побачення! До наступної пригоди! — сказав Козачок Ґулька. — Мені з вами цікаво.

— А нам з тобою ще більше! — сказав Ромка.

І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли — зробилися невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів — з двома скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з обіймів чаклуна Зловреда Поганського. ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА

Викрадення.

Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка — хлопець дуже запальний і нетерплячий.

— Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! — кип’ятився Ромка.

— Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала — чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Гульку не побачимо, — намагався заспокоїти я Ромку.

— То вважай, що в мене саме такий крайній раз — я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру «Контрстрайк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку, маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!

Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:

— Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!

Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.

— Чого це ви роти пороззявляли? — усміхнулася Ритка. — Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?

Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.

— Та що ти вигадала?! — першим отямився Ромка. — Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!

— Ага-ага! — підтакнув я.

— Та що мені — позакладало?! Я ж усе чула! — вигукнула Ритка.

Ми з Ромкою перезирнулися.

— А-а… То я… то я переказував їжачкові нову комп’ютерну гру.

— Ага-ага! — знову підтакнув я.

— Думаєте, я дурна? — пхикнула Ритка. — Ви просто не хочете мені говорити! Ну й не треба!.

— Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Гулька?. У наш час це ж просто нереально! — вигукнув Ромка. — Фантастика!. Інша справа — Інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!

— Ай! — махнула Ритка рукою. — Колись і комп’ютер був фантастикою! — Ритка зітхнула. — А мені так потрібні були б чарівні окуляри!.

— Для чого? — спитав я.

— У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока — нічого не допомагає…

Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!. Але Ромка поспішив сказати:

— Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!. Звідки б вони могли узятися?! Що ми — чаклуни, чи що?. Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!

Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.

— Що ж… вибачайте, панове! — Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:

— Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!

— Ні!. Але… — я знову знизав плечима.

— Що — «але»? Що — «але»?. Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?

— Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!.

— Ой! — махнув Ромка рукою. — Ті дівчата — такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!. Слухай, їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!.

У мене майнула думка, що це навіть краще — хай долю окулярів вирішує Ромка.

— Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, — сказав я. — А то пропадуть нізащо…

— Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я — не розумію? Давай! Давай!

Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.

У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку — стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли — і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована — розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком Ґулькою.

Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!.

Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Гульки:

— Слухай, Васю, було так — Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися «мишкою» і клавішами під час гри.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций