Нечуй-Левицький Іван Семенович Старосвітські батюшки та матушки — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 13 июля 2016



Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,— жінка сиділа насупившись і не думала рота розтуляти.

— Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? — спитав Прокопович у жінки.

Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.

В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.

— Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш, — знов зачіпав жінку Прокопович.

— Говори вже ти, — мені нема чого говорити, — сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.

Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.

— Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, — сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.

Випили по другій, й язики справді зараз розв’язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.

— Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? — спитав Прокопович у Моссаковського.

— Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці, — сказав Моссаковський.

Прокоповичка звела очі з груби на двері.

— Як же так! А Балабуха де дівся? — спитав Прокопович.

— Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не прийняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію, — одповів Моссаковський.

Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.

— Таки оддав вам парафію? — аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.

— Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук, — сказав Моссаковський.

— Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! — крикнув Прокопович і кинувся обнімати й цілувати Моссаковського.

Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.

— А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю, — кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав. Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум’янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

— Тепер хоч і під вінець! — сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки. — Нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

— Про мене, хоч і зараз, — сказав Моссаковський, — справді, нема для чого одкладати діла!

— Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом, — говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі. — Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.

“Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхиседека та повітову сваху Марту, — подумав собі Моссаковський, — бо старі на словах, — як на цимбалах, а на ділі — як на талалайці!”

— І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати, — сказав Моссаковський.

— Як станете священиком в Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара, й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! — радив Прокопович.

— Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму “Неопалиму купину”, як у вашій церкві.

— І страшний суд намалюйте, — в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.

— Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.

— Невже! — крикнув Прокопович. — Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!

— Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою, — крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.

— Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий, — сказав Моссаковський, осміхаючись.

— Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза, — глузувала Онися.

— Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! — сердито обізвалась Прокоповичка.

Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.

Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.

— Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, — сказала Прокоповичка.- Коли б господь приніс яких гостей, абощо.

— Правду кажеш, паніматко! Якби господь послав гостей, то все б таки більше з’їлось і випилось в кумпанії, — сказав Прокопович. — Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.

— Та вже, тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться, — обізвалась Онися.

Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули, й в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.

— Десь господь послухав моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! — крикнув Прокопович і кинувся обнімати та цілувати гостя.

Прокоповичка кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.

— Тепер моя вечеря не пропаде! — сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.

Незабаром на столі з’явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат. Й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками, — й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, — і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.

— Ну, господине, поки ще наші язики повертаються в роті, поговоримо по-божому за весілля. Коли нам справляти весілля? — спитав Прокопович.

— Воля ваша, отець Степан, — одказав Моссаковський, — а на мою думку весілля нема чого одкладати.

— Авжеж, нема чого одкладати, — сказала й Прокоповичка, — час сухий, теплий, погожий, надворі година. В нас усього, хвалити бога, доволі. Та ще коли б часом знов парафія не втекла.

— О, вже не втече! — обізвався Харитонів брат. — Ми вже прип’яли її добрим налигачем. Другий Балабуха не швидко найдеться.

— Хто його знає. коли б часом громада не передумала, — прикинула Прокоповичка, скоса поглядаючи на Харитонового брата, котрий і сам був би радий, щоб парафія зірнула з Харитонової гнуздечки та втекла до його.

— А давайте справимо весілля через тиждень в неділю! — сказав Прокопович.

— Про мене й в неділю. В суботу спечемо коровай та шишки, а в неділю й до вінця, — сказала Прокоповичка, поправляючи на голові очіпок та намітку.

Вечеря скінчилась. Усі встали з-за стола, обернулись до образів і заспівали. Старший Моссаковський провозгласив “многая літа” господареві, потім господині й молодим. Усі заспівали “многая літа”. В світлиці стало душно. Прокопович поодчиняв усі вікна. В хату полилась тонка прохолода сухої теплої осені. 3орі пишно блищали над садком на темному, аж чорному небі. Всі посідали й тільки сопли та обтирали піт з лиця. Розмова не клеїлась. Всі жмурили очі. Прокопович позіхнув на всю хату, за ним позіхнув старший Моссаковський, а потім позіхнула тоненько в рукав і Прокоповичка. Тільки молоді не позіхали в куточку. Онися все щебетала Харитонові, як Балабуха приїздив сватати її, як вона наклала йому в віз гарбузів. Харитін тихо сміявся й не зводив очей з її маленьких повних уст, котрі миготіли й ворушились — і з-під котрих блищали дрібні білі зубки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций