Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 9 июля 2016


— Для чого ти втисся до нас?

Голос погрозливий, тихий.

— Я не втискувався, Соню. Пам’ятаєш, ми зустрілись випадково, і ти сама запрохала мене заходити.

— Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки ти, з твоєю звичайною нахабностю й безцеремонностю, входиш у нашу родину і. руйнуєш її.

— Забобони, Соню. Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини.

— Ну, це твоя, “теорія”. А я кажу те, що бачила на власні очі.

Я позіхаю й підводжусь.

— Так. Вибач, ти у згоді з Дмитром усе це кажеш мені?

— Так, у згоді. В цілковитій згоді!

Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію. Але злегка вклоняюсь їй і кажу:

— Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев’ятьсот карбованців.

Соня помалу встає, випростовує свою невелику, трохи плескувату постать і мовчки простягає до дверей руку:

— Ідіть звідси зараз же!

Я деяку хвилину стою і з усмішкою дивлюсь на неї. Мені треба багато зусиль, щоб удержати себе від найпевніщого виявлення дійсної правди: підійти, обняти й почать цілувати. Тоді виявилась би істина.

Я повертаюсь і йду, не сказавши більше ні слова.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Безсонна ніч, Андрійко, розмова з Сонею, густе вечірнє повітря. Мені стає незрозуміло-весело, і буйний виклик спалахує у крові. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадує весна, чортяка її бери! Зсуваю циліндра на потилицю, розстібую шубу й, вимахуючи паличкою, йду легким кроком по тротуарі. Візники наввипередки закликають везти мене, сподіваючись добре заробити. Я відмахуюсь од них, голосно прохаю вибачення в дам, зазираю їм під капелюхи і. навіть не сміюся з себе в цей час.

Ось той будинок, у якому ми колись друкували на гектографі прокламації. Так, це він, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сірими віконницями, переперезаними товстими дурними прогоничами, які не рятують ні від злодіїв, ні від жандармів. Там є маленька кімната, що виходить вікнами на подвірря. Там колись ми. Автім, ну її к чорту, чого я мушу про це думати?

Де мешкає той дурень Нечипоренко? Я б з охотою подивився на його “очаг”.

Поперед мене плавно суне поміж плечами та головами біла шапочка. Пухнате, русяве волосся на потилиці нагадує мені щось знайоме. Невже вона? Поправляю циліндра й надаю ходи. Йду деякий час побіч і жадно вдивляюсь. Вона! Та сама молошно-рожева щока, дитяче-строгий ніс і м’ягкі, лагідні риси лиця.

Я вмить почуваю, як у вісімнацять літ, несмілість і замішання. Що їй сказати? Як підійти? Як почати розмову?

Біла шапочка звертає в перевулок. Тут менше людей і місяць здається ясніщим. Я швидко наганяю шапочку й деякий момент іду позаду. Від неї подихає чимсь ніжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собі видаюсь ґімназистом, що причепився до ґімназистки, що складає про себе фрази, які скаже їй, і до самого дому не каже ні слова.

Шапочка озирається. Переді мною на мить з’являються двоє здивованих очей і зараз же зникають. Тоді я рівняюся з дівчиною, поштиво тримаю циліндра над головою і спокійно, влазливо, сам дивуючись, звідки беруться в мене такі ноти, говорю:

— Простіть, будь ласка. Дозвольте мені пройти разом з вами до вашого дому.

Дівчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертається до мене й зараз же прискорює ходу. Але полохливости я не помічаю в її рухах. Я, стараючись іти поруч, не відстаю. Несподіване чуття сорому й ніяковости сковує мої думки й язик. Мені вже хочеться, щоб нічого цього не було, хочеться відстать, але я не можу через щось цього зробити. Йду мовчки й, почуваючи в себе дурновату посмішку на обличчю, дивлюсь на посріблений, немов покритий перламутром, профіль дівчини.

— Будьте ласкаві, дайте мені спокій, — раптом кидає вона мені нудьгуючим голосом, навіть не подивившись на мене. Так говорити може жінка, якій уже остогидли подібні сцени. Вони, не лякають її, не обурюють, а тільки заваджають.

— Я зараз дам. Простіть, ради Бога. Мені самому соромно. Але дозвольте мені сказати. Я декілька разів зустрічав вас на вулиці й раз-у-раз дуже хотів пізнати вас ближче. От і все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплює в моїм голосі справжню щирість, бо з більшою, як мені здається, увагою зиркає на мене. Я вперше так близько бачу її лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсім инше, ніж з профілю. У профілю є щось безмежно-лагідне, слабеньке, ніжне, а так — обличчя серйозне, розумне, очі немов насмішкуваті, або сумні.

Вона відвертається, зупиняється й киває рукою візникові. Той з гуркотом підкочує. Шапочка сідає й, не озирнувшись, од’їжджає. Я від сорому перебіраю пальцями ніг і помалу йду далі. Біля воріт чується сміх. Мабуть, із мене.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Лежу в ліжку й дивлюсь на стіну, на якій застиг смертельно-блідий промінь місяця. Спати зовсім не хочетьея. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тільки ліг і погасив лямпу, почув, що сну як не було.

Перекладаю подушку на другий кінець ліжка й лягаю лицем до вікна. Місяць тепер по другий бік його, мені не видко його. За те я бачу блакитні й жовтуваті цяточки зір.

Холодне, гидливе почування туги важкою рукою лежить десь вище живота. Мабуть, від цього руки, ноги та все тіло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко підвестись і взяти циґарку з нічного столика.

Я знаю і свідомо повторяю собі, що це все мине через місяць, що це явище чисто фізіолоґічного порядку. Адже, нічого подібного в мене не було зімою. Моя туга подібна до того страху, який буває у свідомої, інтеліґентної людини на цвинтарі. Вона знає, що ніяких мертвяків нема й не може бути, а тим часом увесь час почуває на тілі хвильки морозу. Це вікове, темне, дурне, з його треба тільки сміятись. Таксамо і з моєю тугою. Я звик бути в отарі, звичка ця йде від дитинства людськости, як і мороз страху від мертвяків. Більше нічого. І з цього таксамо найкраще тільки посміятись і забути.

Але ці міркування не помагають. Є туга, є нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, і воно мені погрожує бідою. За вікном на вулиці часом чуються веселі, гучні голоси, сміх, співи. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечірки. Тепер студенти все з веселих місць вертаються вночі додому. І добре роблять. На їхніх грудях під шинелями не лежать пачки прокламацій, і, коли прийдуть додому, їм не треба буде відмивати руки від гектоґрафського чорнила. І коли мине десять-двацять літ, їм не треба буде боятися своїх споминів, вони не будуть обходити місця своєї молодости, скоса позираючи на них із зневагою та викликом.

Справді, на віщо я живу? Рішуче не розумію. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злісна штука, що зветься життям? Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов’язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном. Не розумію, який інтерес може бути в цій тяганині, кому й на віщо це потрібне?

Від цих думок моя нудьга немов трохи стихає.

Я дивлюсь на тремтяче, лагідне мерехтіння небесних цяток і намагаюсь уявити собі життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськість знайде колись спосіб літати у світових просторах? Допустім, використає світло, як засіб пересування. Світло в один момент проходить, здається, сорок тисяч верстов. І все ж таки, до багатьох планет, од яких світло доходить до нас через декілька тисяч літ, не долетіти ніколи людині. А як навіть і долетить кудинебудь, то що тут такого радісного? На Марсі, чи де инде, таксамо, як і тут, родяться, живуть, страждають, умірають. Ну, чого прилетіли? Все те саме, не варто і хвилюватись. А то ще й бійка заведеться поміж планетними братами. У живих істот вона заводиться швидко.

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття, і хто стоїть у їх гряниць? У кожнім разі, не завсіди свідомість.

І вже думки мої йдуть иншим напрямом. Я думаю про Соню, Андрійка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Мені по-земному й боляче, і смішно, і важно все, про що я думаю. І немає нічого важнішого від цього, й вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всі філософії. І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко. Я лягаю на бік, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, підтягнувши коліна до самого підборіддя, й починаю думати про “те”.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

“Те” — моя давня, смішна звичка, про яку не знає ні одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций