Публій Вергілій Марон Енеїда (Книга перша, з книг другої та п’ятої) — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 8 июля 2016





Глянувши просто - печера тьмяна під навислим камінням.

В ній джерела журкотливі і приступки в скелях природні,

Німфам - домівка. I суднам не треба там цепом залізним

Берега братись, ні скривленим якорем дна добувати.

В заводі ті і вступає Еней із сьома кораблями -

Все, що зосталось йому, і, тугою за суходолом

Пoйняті, зразу ж на берег вискакують люди троянські,

Ріння усе надбережне вкриваючи змученим тілом.

Тут шонайперше Ахат, роздобувши з кременя іскру,

Листом сухим підхопивши її і поживи додавши,

З того запасу небавом багаття живе розкладає.

Інші виносять Церерине зерно, водою попсуте,

Та розмаїте до нього знаряддя, і, що надається

До уживання, сушать в огні, і мелють на жорнах.



Тою ж порою Еней на узгір’я виходить; на море

Дивиться він, далечінь оглядає, чи де не забачить

Гнаного вітром Антея, фрігійські човни-двоєрядки,

Капія або Каїкову зброю на кермі високій.

Жодного човна! Та от - примічає він - троє оленів

На узбережжі блукають, а далі весь рід їх пасеться,

Довгою в жизній долині простягшись ген-ген чередою.

Тут він спинився, і лука бере, і стрілу прудколетну

На тятиву накладає, узявши її від Ахата.

Цілить спочатку у трьох вожаїв, що їх роги гіллясті,

Мовби дерева, зростають; а потім, сполохавши рід весь,

Стрілами гонить у гай густолистий і лук залишає

Тільки тоді, коли семеро дужих звірів показніших

Впали на землю, до суден троянських числом дорівнявшись;

Потім іде до причалу, і здобич мисливську паює

Поміж човнами, і вина, що добрий Ацест навантажив

На кораблі, коли вони острів Трирогу лишали,

Теж роздає, і братчикам тугу гірку розважає:

“Друзі, та чей же досвідчені ви у пригодах скорботних!

В гіршій біді витривалі! Минуться і ці небезпеки.

Знаєте Сціллине ви навіженство, і скелі співучі

Бачили зблизька, і камінь Циклопа у пам’яті вашій

Ще не минувся… Верніть собі звагу, а розпач і тугу

Далі женіте. I злигодні любо колись пригадаєм.

Крізь розмаїті нещастя та крайнощі всі незчисленні

В Лацій простуєм тепер, де мир і господа спокійна

Нас дожидає, де Трою призначено нам оновити.

Отже, кріпіться і серцем до кращої долі готуйтесь”.



Так промовляє і сам, не виходячи з мук і тривоги,

Світлом надії горить, і з болем сердечним таїться.

Ті ж, заходившись собі біля страви, бенкет уряджають.

Оббілувавши оленів і потрух увесь повиймавши,

Тут вирізають шматки соковиті, стромляють на рожна,

Там казани повиносили мідні, багаття розводять,

Стравою потім підживлюють сили: простершися в травах,

Ласують давнім вином, дичину споживають добірну.

А як вдоволено голод і набік одсунуто їжу,

Друзів утрачених образ у теплих словах поновляють;

Страх і надія приходять по черзі: то бачать живими,

То видається,- загинули й поклику вже не почують.

Сам же Еней боговірний оплакує надто Оронта,

Тяжко зітхає над долею Аміка, тужить за Ліком,

Та неподоланим Гією, та непоборним Клоантом.



Бенкетування кінчалось, коли з верховини етеру

Глянув Юпітер на море вітрильно-крилате, на землі

Та узбережжя, на різні народи, і, в небі спинившись,

Божеські зори свої затримaв на Лібійському царстві.

I як турботи такі обертав він у серці, до нього,

Ніжна й смутна, блискучими слізьми зрошаючи очі,

Так удається Венера: “О ти, що ділами смертельних

I несмертельних одвіку владаєш і мечеш перуни!

Щo мій Еней заподіяти міг проти тебе такого,

Щo учинили троянці, що стільки вже лиха зазнали

Ради Італії і, безталанні, спочинку не знайдуть?

Ти ж нам подав обітнuцю, що в yпливі часу побачим

Ми знакомитих мужів од крові і племені тевкра,

I подолають вони суходоли і море підіб’ють.

Нині ж яка новина обітнuцю твою заступила?

У жалібнoму занепаді Трої, у темних руїнах

Я утіщалась, що Доля неласку давнішу відкупить,-

Нині ж ті самі нещастя женуть переможений люд мій

Знову,- і де положив ти, о царю, кінець бідуванням?

Міг же Антенор, із тиску данайської зброї пробившись,

Без небезпеки в затоку пройти Іллірійську - і далі

В царство Лібурнів і вустя Тімава-ріки обминути,

Що, упадаючи голосно з гір дев’ятьма течіями,

В море спішить, і рокоче, і зрошує луки родючі.

Там осадив він Патавію-місто і втомленим тевкрам

Дав пристановище, людям тубільним ім’я залишивши,

I, заспокоївши зброю троянську, спочив тихомирно.

Ми ж породіння твоє, що небо нам вoлиш одкрити,

Втративши знов кораблі, на поталу єдиній (о горе!)

Дані навік і розлучені з краєм своїм Італійським.

То нам заплата за нашу побожність? I берло новітнє?”

Та, посміхнувшися, батько богів і людей сотворитель

Оком повів, що єднає негоду і небо ласкавить,

I приголубив дочку, у відповідь їй проказавши:

“Марне тремтиш, Цітереє. Нерушно стоїть твого роду

Доля обіцяна. Місто побачиш і мур Лавінійський,

Суджений з предку віків, і до горішніх зір запровадиш

Мужнього серцем Енея. I слово моє непохитне.

Син твій (скажу я тобі, раз турбота тебе непокоїть,

I таємниче прийдешнє з сувоїв судьби прочитаєш),

Син твій Італію сповнить борнею, і люд войовничий

Скорить собі, і звичaї уставить, і мури спорудить.

А як на царстві Латинському третє мине йому літо

I як утретє минеться зима по здоланню рутулів,

Отрок Асканій, що нині Іула йому надається

Ймення (бо ж Ілом не зватись йому, як нема Іліона),

Тридцять великих кругів годових пануватиме потім

I з лавінійського міста оселю свою королівську

Перенесе до міцної знаряддям і Довгої Альби.

Триста їй літ царювати і славитись родом троянським,

Доки царівна-жрекиня, від Марса самого вагітна,

Ілія в світ не появить свого порождіння двойного.

Тут під покровом вовчиці рудої згодований гойно

Ромул підгорне свій рід, і Марсовим муром оточить,

I на своє імено нарече його римським народом.

Цим уже я не кладу реченців і межі не знаходжу,-

Владу судив без кінця. I навіть Юнона напасна,

Що ненастанно моря, й суходоли, і небо турбує,

Серце одмінить своє і буде зо мною плекати

Римлян, володарів світу, зодягнене тогою плем’я.

Так ухвалив я. Часи довершаться - і прийде година,

Що племено Ассаракове славні уярмить Мікени,

Фтію і Аргос підбитий примусить собі слугувати.

I народитися має у роді славетному Цезар,

На Океані потугою знаний, а славою в зорях -

Юлій, на ймення спадкове Іула-царя наречений.

Радо зустрінеш його, як, дарунками Сходу розкішний,

Вступить у небо, і будуть його в молитвах поминати.

Вік злагідніє тоді і війни в непам’яті згинуть,

Веста, і Вірність днедавня, і Рем, і Квірін одностайно

Будуть права уставляти. I щільно на засув залізний

Візьмуться брами Незгоди: всередині ж люта Ненатлість

Сяде на зброї самотня і, вся спижевими вузлами

Туго пов’язана, в люті даремній заб’ється, заскиглить”.

Так проказав він і Маїну парость з висот посилає,-

Щоб і земля, і Картaгіни свіжопоставлені мури

Не відмовляли гостинності тевкрам, і владна Дідона

Їх прийняла у свої володіння. I лине звістовник,

Веслами крил гребучи. I от він у краї Лібійськім

Діє по слову володаря, і залишають пунійці

Давню свою неподатливість. Надто ж цариця голубить

В серці своїм тихомир’я і лагідну щиру зичливість.



А боговірний Еней, цілу ніч змарнувавши у думах, ;

Скоро світанок зійшов благодатний,- ухвалює вийти

I роздивитись кругом, до яких узбережжів прибила

Їх непогода, і хто тут насельником - звір чи людина,

Щоб по розвідинах друзям усе розповісти достоту.

У гущині непроглядній, в западині скель прямовисних

Судна свої укриває, затінені гаєм дрімучим.

Сам же рушає, Ахата єдиного взявши з собою.

На раменах два великі списи з поконеччям залізним.

Тут йому мати назустріч з середини лісу виходить,

Діви спартанської образ і вбрaння узявши на себе,

Або тракіянки стать Гарпаліки, що кіньми правує,

Випереджаючи в гоні шаленім вітри прудкобіжні.

Наручний лук за плечима у неї - звичаєм мисливським;

Кучері дано свавільному вітрові; голі коліна;

Одіж хвилясту підв’язано туго вузлом непорушним.

Мовить вона: “Чи не бачили ви, о юнацтво добірне,

Десь ненароком сестрички моєї, що тут заблукала -

Із сайдаком і плямистою шкурою рисі на плечах,

Може, де вепра напавши неситого, криком гонила?”

Так проказала Венера, і син одповів їй Венерин:

“Жодної я із сестричок твоїх не чував і не бачив,

Діво! Не знаю твого величання. Лицем - несмертельна,

Не про людину звістує твій голос, ти, певно, богиня!

Хто ти, сестра Аполлона чи німфа яка богорівна,

Будь милосердна і горя тягар одпусти нестерпучий.

Під небесами якими, в якій стороні пробуваєм -

Нам розкажи! Бо, не бачивши люду, не знаючи краю,

Блудимо тут, бурунами морськими та бурями биті:

Гойні офіри за те від правиці моєї побачиш!”



Мовить Венера: “О ні! Я такої не гідна пошани:

Так повелося у нас, у тірійок,- при зброї ходити

I пурпуровий на литках високий котурн шнурувати,

Царство ти бачиш Пунійське, тірійця Агенора місто;

Землі ж належать лібійцям, в оружнім бою нездоланним.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций