Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 8 июля 2016



Одначе не виявляв того, а казав певним голосом :

— Та люди все гарні, заможні, — нема чого боятися, що невидержка буде з грішми, як панові платити.

— Хто ж то?

— Та ось — я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш і Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж він тобі брат, то треба вам родичатися…

— А ще хто? — допитувався Зінько.

— Та, мабуть, і всі…

— Ні, цих мало: не подужають.

— Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усі… Може, ще кого доведеться приняти, — того вже не знаю. Діло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

— А чого ж то воно таке баришовите? — випитував Зінько.

— От так! Та земля ж яка там добра — це раз. А друге — ціну на землю тоді вже ми самі, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землі, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скільки ж тобі десятин?

— Ніскільки, — відказав спокійно Зінько.

— Як то? — здивувавсь Остап. — А ти ж казав, що пристанеш.

— І пристану, коли вся громада візьме землю.

— А з нами ж чому не хочеш?

— Бо це багацьке товариство. Воно хоче підгорнути під себе громаду, а я того не хочу. І вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

— Що ти мене вчиш? Я старіший за тебе!

— Дарма, тату, аби я до діла казав.

— Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

— Ні, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, які бариші будуть, як Зінько забагатіє…

— Нащо ви мені, тату, це кажете? Хоч бариш і добрий, дак грішний.

Тоді Остап зовсім розсердився. Що він, Зінько, все носиться з своєю правдою? Чи він думає, що сам за всіх розумніший та святіший? Нехай лиш слухається старіших за себе людей!

Зінько не змовчав і відказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнівався, покинув Зінька серед поля і, не попрощавшись, пішов сам додому на село.

Зінько вернувся на пасіку і був там аж до вечора. Вже зірки позасвічувались на темно-блакитному небі і роса лягла важкими краплями на траву й на хліб, як Зінько з Гаїнкою верталися вдвох із пасіки додому, ідучи вузенькою стежечкою поміж високими житами.

— Що тобі батько казали? — питала Гаїнка, тулячись до Зінька.

— Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

— А ти ж?

— А я не схотів.

— І не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такі страшні люди — оті Денис, старшина та Рябченко.

Зінько засміявсь:

— Чого ж вони страшні?

— Я не знаю… Тільки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

— Страшні вони справді тим, що людей кривдять, — зітхнув Зінько.

— Хоч би вже батько з їми не приятелювали, — казала Гаїнка. — А то їх усі люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й гріх, що я про батька кажу, та тільки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за ті гроші, що ще покійний Марко позичав у батька… Та як упала навколішки, та плаче-плаче, бідна, та батькові ноги цілує, щоб землі не брали… Отже взяли… не помилували!. Як згадаю, дак і тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

— Через те ж і я ніколи не пристану до їх.

— І не треба… Глянь, глянь: зірочка!. Ясна-яснюня!. Ой, зірочки — сонцеві діточки!. — А хто ж їх батько?

— А хто ж? Місячко. Сонце, красна панна, пішла заміж за місячка… їх дванадцять, братів-місяців, дак вони по черзі й світять.

— А сонце ж як: за одним братом чи за всіма дванадцятьма? — спитав, сміючись, Зінько.

— Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловіків було? — казала невдоволеним голосом Гаїнка. — От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зірки… а зірки, як дині, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!. То сонце — красна панна, зірочки — діточки, а то кавун!. Це ж зовсім негарно!. А що — ти кажеш — русалок нема, а дідусь кажуть, що таки є!

— Чув, що сьогодні казано було… То все вигадки.

— Хіба дідусь брешуть?

— Ні, тільки помиляється. Ти ж бачила, що він помиляється: сама ж казала вже, що відьом нема.

— Еге ж, Зінечку, нема… Тільки… Ну, а що, як е?

— Ну, от знов! — загомонів Зінько невдоволеним уже голосом і почав розказувати їй, через що всі ті оповідання про відьом та про нечисту силу — неправда. Вона помітила, що йому це прикро, і слухала покірно, і казала сама собі думкою, що мусить із їм згодитися, бо Зінько такий розумний, усе знає— де ж таки, щоб він неправду казав! І гнівається на неї за це — так, трошечки, іноді, але гнівається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сімнадцять років ось-ось буде… і заміж пішла вже…

І вона стиха, як маленька дитина, промовила:

— Еге, Зінечку, я більше вже тому не віритиму…

— І добре!. От ми неодмінно про це книжку прочитаємо, — сказав Зінько. — А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

— А неправда ж! — палко відказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на іншу стежку. — Я читала недавнечко «Катерину»… читала й співала її.

— Як то — співала?

— А так — дивлюся в книжку та й співаю.

— А на який же голос?

— А хто його зна… на який набіжить… Ось слухай, як я співала!

І вона почала співати куплети Шевченкової поеми: Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Вона співала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зінькові подобався її спів.

— А що, гарно?

— Ще й дуже.

— Невже?

— Їй-бо, добре! І як це ти вигадала?

— Хіба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так і хочеться співати.

— Та ти моє співоче!.

Гаїнка й справді була дуже співлива. Але тепер вона похитала головою й відказала:

— Ні, як коли… А чуєш? Он на селі співають. Вони вже підходили до села, і відтіля справді чути було дівочі й парубочі співи.

— Весело їм… гуляють!. — промовила Гаїнка.

— Може, й тобі хочеться до їх? — спитався Зінько.

— Ой, ні! — відказала, хитаючи головою. — Як я з тобою, дак мені вже нічого не хочеться.

І вона, ідучи, притулилась до нього ще дужче.

— Справді? — спитав Зінько. — А буйного доброго - намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

— Буйного доброго намиста таки трошки хочеться… IV НА ВУЛИЦІ

Вони ввійшли в село. Темні верби й садки дрімали над хатами, а осяяні віконечка весело всміхалися з-під чорних стріх і кидали впоперек вулиці ясні смуги свого біластого світла. Під однією хатою зібралася купа дівчат та парубків, чути було веселий гомін.

— Зіньку, ти? — озвався голос із тієї купи, і висока постать вийшла з неї.

— Я, Васюто, — відказав Зінько. Васюта, Зіньків товариш, підійшов до їх.

— А я заходив до тебе, — думав, сьогодні почитаємось… аж тебе нема.

— На пасіці в діда Дороша були.

— Ще й одну штуку хочу тобі сказати.

— Кажи!

— Ні, зараз не хочу. Приходь завтра ввечері до Карпа, і я там буду, — дак і поговоримо.

— Гаразд. Бувай здоров!

— Бувай!

Гаїнка з Зіньком пішли далі вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регіт та крик: усі сміялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер поміж парубками, відколи вернувся з города. Років із п’ять він там був, бо як вивчився в школі та підріс трохи, то зараз його батько туди віддав. Жив там і за сторожа, і за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав із бакалії нишком од хазяїна, собі гроші приховавши, а хазяїн довідався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нічого не робив і до хазяйства не брався.

— Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!.

Батько сам потурав тому:

— У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав під грушею, дожидаючися, щоб груші самі в рот падали. Зате дивував Микита всіх на вулиці своїм убранням: чоботи «бутілками», штанці-галанці вузенькі, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синім з китицями підперезана, а зверху ще й «паджак з іскрою», так він сам його звав.

— Яка ж у йому іскра? — питалися проміж себе дівчата.

— А що рябенький…

З’ себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик — гострий, — кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо одні вподобали його «образованость» та що він їх часто напував горілкою, а другі боялись його здорових кулаків. Тільки Васюта ніяк його не шанував і часто глузував із його, і за те Микита ненавидів без міри не то самого Васюту, а й усіх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубків, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, і патякав:

— Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею піл.

— Хах-ха-ха! — реготалися парубки.

— Їй-бо — не я буду, — одоб’ю її в етого дурака Зінька.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций