Глібов Леонід Іванович У степу

Розміщено Шкільні твори в 7 июля 2016

Ол. Ам. Тищинському

Хоч доля привела у город суєтливий,

Добра і зла прикрашений вертеп,

Я все-таки люблю сіножаті і ниви,

Люблю широкий, тихий, рідний степ.

Там ясная зоря, як радість, привітала;

Літала на коні там молодість моя;

Про щастя, про любов надія там шептала,

І любо слухалось, і щиро вірив я.

Даль степова кругом, як море, там синіла

І здалеку бринів густий зелений гай;

Чи добрий чоловік, чи доля насадила,—

То був наш тихий невеличкий рай.

Була там пасіка, стояв курінь маленький,

І пасічник-дідок там віку доживав;

І дуже я любив його куток тихенький:

Там оддихаючи, про все я забував.

І опівдні, і ввечері, бувало,

На таганку кипить маленький казанок,

І приязно мені, притовкуючи сало,

Про давню давнину розказував дідок.

Збиралася туди гулять молодіж наша;

До півночі в гаю лунали пісні, сміх;

Вечеряли гуртом — і дідусева каша

Була смачніша нам присмачок дорогих…

Но… не бува, сказав хтось, двічі літа…

Прийшла біда — і час смутний настав:

Підкралася кишеня грошовита,

Хтось без жалю веселий гай зрубав.

Понівечило все чиєсь життя ледаче!

І дуже, дуже жаль тепер мені,

Душа болить… Тепер там ворон кряче

Та ятіл приліта довбать гнилії пні.

Де пасіка була — трава зазеленіла,

І не курить уже там любий таганок;

В густій траві сховалася могила,

В могилі тій забутий спить дідок.

Колись не так було: ще ранньою весною

Злітались пташечки і солов’ї співать…

Осталася одна береза сиротою

Самотньої могили доглядать;

Схилилася вона, додолу віття гнуться;

У головах старенький хрест стоїть;

Настане ніч — з берези сльози ллються

І вітрик по траві тихенько шелестить…

О, скільки є могил, де спить життя козаче!

Та де ж вони? Де їх тепер шукать?

Ніхто, ніхто над ними не заплаче,

І плакать нікому, і плакать не велять…

[1893].



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций