Томас Манн Тоніо Креґер — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 1 июля 2016



..



Такий був Ганс Гансен, і Тоніо Креґер, відколи знав його, завжди, коли дивився на нього, відчував тугу, заздрісну тугу, що гніздилася десь угорі в грудях і палила йому серце. “Хто ще має такі блакитні очі, як ти, - думав Тоніо, - хто ще живе в такій злагоді, в такій щасливій єдності з цілим світом! Завжди ти робиш щось порядне, за що кожен тебе похвалить. Приготувавши уроки, ти або йдеш на манеж, або щось випилюєш із дерева, навіть під час канікул на морі то плаваєш, то веслуєш, то стоїш біля вітрила, поки я марную час, без діла вилежуюся на піску, видивляючись на таємничі, мінливі марева, що перебігають по обличчі моря. Того в тебе такі ясні очі. Якби я був такий, як ти…”



Та він не пробував стати таким, як Ганс Гансен, а може, не дуже й прагнув цього. Проте, лишаючись самим собою, він до болю хотів, щоб Ганс любив його, і по-своєму домагався його любові - повільно, щиро, самовіддано, болісно й сумно, але то був сум, що пече і ятрить серце дужче, ніж палка пристрасть, якої можна було б сподіватися від нього, зважаючи на його південний вигляд.



I домагався він не зовсім даремно, бо Ганс, - до речі, він бачив, що Тоніо де в чому його переважає, скажімо, вміє легко й гарно висловити навіть найскладніші думки, - Ганс дуже добре розумів, що має тут справу з незвичайно сильним і ніжним почуттям до себе, і вмів бути вдячним, завдаючи Тоніо великої втіхи своєю прихильністю, але й великої муки: Тоніо спізнав і ревність, і розчарування, і біль від марних зусиль зав’язати з Гансом духовну єдність. Бо дивно, що Тоніо, який заздрив душевному складові Ганса Гансена, постійно пробував перетягти його у світ своїх власних зацікавлень, але це вдавалося йому хіба що на коротку мить, та й то не зовсім…



- Я оце прочитав чудесну, дивовижну річ, - сказав Тоніо.



Йдучи, вони їли з одного мішечка фруктові карамельки, куплені за десять пфенінгів у крамаря Іверсена на Млинарській.



- Ти повинен прочитати її, Гансе, це “Дон Карлос” Шиллера… Я тобі дам її, якщо хочеш…



- Та ні, Тоніо, не треба, це все не для мене, - відповів Ганс Гансен. - Краще я собі читатиму книжки про коней. Аби ти побачив, які там прекрасні ілюстрації! Я тобі покажу, як прийдеш до мене. То миттєві знімки. На них видно, як коні біжать клусом, учвал, як вони беруть перепони, - в усіх позиціях, яких звичайно не встигаєш помітити через швидкість.



- Справді? - ввічливо мовив Тоніо. - Так, це гарно. А що стосується “Дон Карлоса”, то щось краще навіть важко собі уявити. Там є такі місця, ось побачиш, такі чудові, що тебе аж кидає, ніби вибух…



- Ніби вибух? - перепитав Ганс Гансен. - Як так?



- Ну, наприклад, місце, де король плаче, бо маркіз обдурив його… А маркіз обдурив його тільки задля принца, розумієш, якому він приніс себе в жертву. I ось із кабінету в приймальню доходить чутка, що король плакав. “Плакав? Король плакав?” Усі придворні збентежені до краю, а тебе аж морозом проймає, бо то страшенно твердий, суворий король. I стає так зрозуміло, чого він плакав, і мені, скажімо, шкода його куди більше, ніж принца й маркіза обох разом. Він завжди такий самітний, ніхто його не любить, і ось йому здалося, що він знайшов людину, а та людина зрадила його…



Ганс Гансен заглянув збоку в обличчя Тоніо, і щось у тому обличчі, видно, спонукало його поставитись прихильніше до порушеної теми, бо він знов узяв Тоніо під руку й спитав:



- I як же він зрадив його, Тоніо?



Тоніо пожвавішав.



- Річ у тому, - почав він, - що всі листи в Брабант і у Фландрію…



- А ось іде Ервін Їмерталь, - мовив Ганс.



Тоніо замовк. “Щоб він провалився, той Ервін Їмерталь! - подумав він. - Наче навмисне принесло його заважати нам! Ще прилипне до нас і цілу дорогу говоритиме про верхову їзду…”



Бо Ервін Їмерталь також учився їздити верхи. Він був сином директора банку і жив тут, за міською брамою. Клишоногий, із навскіс прорізаними очима, він ішов алеєю їм назустріч, уже без ранця.



- Привіт, Їмерталю! - вигукнув Ганс. - Я домовився з Креґером трохи пройтися після уроків…



- А мені треба в місто, дещо купити, - відповів Їмерталь. - Але я трохи проведу вас. Що це, карамельки? Дякую, кілька з’їм. Завтра в нас знов урок, Гансе. - Він мав на увазі урок верхової їзди.



- Чудово! - мовив Ганс. - Знаєш, тепер мені куплять шкіряні гамаші, бо останнього разу я одержав п’ятірку за вправи з їзди.



- А ти не ходиш на манеж, Креґере? - спитав Їмерталь, і очі в нього стали ніби дві блискучі щілинки.



- Ні, - якось невпевнено озвався Тоніо.



- Ти б, Креґере, попросив батька, щоб він і тобі дозволив учитись їздити верхи, - сказав Ганс.



- Добре, - квапливо і водночас байдуже погодився Тоніо. На мить у нього здавило горло від того, що Ганс назвав його на прізвище; видно, Ганс відчув це, бо зразу ж пояснив:



- Я назвав тебе так, бо в тебе якесь безглузде ім’я. Ти вже пробач мені, але я терпіти його не можу. Тоніо… Та це взагалі не ім’я. А втім, ти ж не винен, що так звешся.



- Тебе, мабуть, назвали так тільки тому, що це звучить по-іноземному і якось незвичайно, - мовив Їмерталь, удаючи, що йому шкода Тоніо.



В Тоніо затремтіли губи. Але він опанував себе й сказав:



- Так, ім’я справді безглузде, я б сам волів називатися Генріхом чи Вільгельмом. Їй-Богу. Думаєте - ні? Мене так охрестили на честь материного брата Антоніо. Адже моя мати не тутешня…



Він замовк. Супутники його завели мову про коней і про кінську збрую. Ганс узяв Їмерталя під руку і говорив так жваво, з такою цікавістю, якої б у нього ніколи не викликав “Дон Карлос”… Часом у Тоніо тремтіло підборіддя й починало лоскотати в горлі, і він насилу стримувався, щоб не заплакати.



Ганс терпіти не може його імені - що тут уже вдієш? Сам він звався Гансом, Їмерталь - Ервіном; добре їм, це загальновизнані імена, ними нікого не здивуєш. А “Тоніо” звучить по-іноземному, незвичайно. Так, хоче він чи не хоче, а в ньому все якесь незвичайне, тому він самітний, чужий іншим людям, хоч він же не циган із зеленого шатра, а син консула Креґера, з роду Креґерів… Але чому Ганс називав його Тоніо, поки вони були самі, а тільки-но до них приєднався третій, почав соромитись його? Часом Ганс був близький йому, був його приятелем, це так. “I як же він зрадив його, Тоніо?” - спитав Ганс і взяв його під руку. Та коли зразу ж по тому з’явився Їмерталь, він усе-таки відітхнув з полегкістю, залишив його й ні за що дорікнув йому чужоземним ім’ям. Як тяжко все це бачити й розуміти!.. Власне, Ганс Гансен ставився до нього досить приязно, коли вони були вдвох, Тоніо знав це. Та як тільки приходив хтось третій, Ганс соромився його, жертвував ним для іншого. I Тоніо знов був самітний. Він згадав про короля Філіппа. Король плакав…



- О Боже, що я собі думаю! - вигукнув Їмерталь. - Мені справді давно вже час бути в місті! Ну, бувайте, дякую за карамельки!



Він вискочив на лавку, яку вони саме поминали, пробіг по ній і підтюпцем подався дорогою на своїх кривих ногах.



- Мені подобається Їмерталь! - з притиском мовив Ганс. Як усі пещені, самовпевнені люди, він оголошував про свої симпатії і антипатії так, наче робив слухачам велику ласку.



Потім він знов почав говорити про уроки верхової їзди, бо встиг так захопитися цією темою, що не міг спинитися. До того ж уже було недалеко й до гансенівського будинку: дорога валами забирала небагато часу. Вони притримували шапки й нахиляли голови, ховаючи обличчя від рвучкого мокрого вітру, що хрипів і стогнав у голому вітті дерев. Ганс Гансен усе говорив, а Тоніо лише зрідка озивався вимушеним “ох” чи “так”; його вже не тішило навіть те, що Ганс, заполонений розмовою, знов узяв його під руку, бо це була тільки удавана близькість, яка нічого не означала.



Неподалік від станції вони звернули з валу, подивилися на поїзд, який у незграбному поспіху прогуркотів повз них, порахували знічев’я вагони й помахали чоловікові, що, по самі вуха закутаний у кожух, сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці, перед віллою гуртового торговця Гансена, вони зупинилися, і Ганс наочно показав, як приємно кататися на хвіртці під скрегіт завісів. Потім він попрощався.



- Ну, мені вже треба йти. До побачення, Тоніо. Другого разу я тебе проведу додому, будь певен.



- До побачення, Гансе. - відповів Тоніо, - ми гарно прогулялися.



Вони потиснули один одному руки, мокрі й вимащені іржею від хвіртки. Та коли Ганс глянув у вічі Тоніо, на його вродливому обличчі майнуло ніби каяття.



- До речі, я найближчими ж днями прочитаю “Дон Карлоса”! - швидко мовив він. - Ця історія з королем у кабінеті, мабуть, дуже цікава! - Потім він засунув ранець під пахву й побіг через палісадник до ґанку. На порозі він ще раз озирнувся й кивнув головою.



I Тоніо Креґер у радісному, піднесеному настрої пішов додому.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций