Нечуй-Левицький Іван Семенович Скривджені й нескривджені — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 1 июля 2016


Ото зібрались вони у великій залі. Невольники поста­вили столи з винами та з дорогими стравами й усякими наїдками. 

Як тільки смерклось, Саіб узяв за руку Паміру і по­вів до палацу.

На троні в кріслі з слонової кості під червоним бал­дахіном з золотими торочками сиділа раджиха. Кругом неї й попід колонами сиділи пашихи з дочками та паші. Всі не зводили очей з дверей. Коли се невольники раптом одчинили двері, і на поріг ступила Паміра поруч з Саібом, висока на зріст та гарна, з дивними іскряними очима. Вона була убрана в білу довгу сорочку, вишиту чудними взірцями, в червоні черевики й прикрита білим довгим серпанком, а в руці держала зелений вінок-трепіток. Саіб привів її до матері. Раджиха гордовито оглянула Паміру і здивувалась: вона не бачила ще на своєму віку, за все своє живоття такої краси. Всі гості заворушились і за­шепотіли:

— Яка краса! Які лиснючі чорні очі! Які брови! Краса, як у царівни! Але ж убір! Який простий та вбогий! Це, мабуть, не царівна. це, мабуть, якась проста селянка.

«Це таки проста мужичка!» — подумав Гарун-паша.

Саіб сів і посадив коло себе Паміру. Невольники роз­несли кубки з дорогим вином.

Гарун-паша взяв золотий кубок і подав на золотій та­рілці Памірі. Паміра промовила:

— У нас, простих людей, такий звичай: господар час­тує гостя і до гостя перший п’є. Випий, пашо, до мене, а тоді я вип’ю до тебе!

Гарун одразу зблід і спустив очі. Він не випив до Паміри ні крапельки, а мовчки оддав кубок ближчому невольникові. Невольник не втерпів і, одходячи до дверей, сьорбнув трошки вина з кубка і на дверях покотився мертвий. Гарун-паша потаєнці всипав в той кубок отру­ти.

Невольники принесли дорогі страви і поставили на столі перед гістьми. Гарун-паша взяв одну тарілку і по­ставив перед раджихою, а другу поставив перед Памірою. Паміра промовила:

— Я з простої сім’ї, а в нас, простих, така поведенція, що всі їдять з однієї миски!

Вона й не доторкнулась до страви.

Раджиху брала ненависть та злість. Вона почала до­рікати Памірі:

— Мабуть, ти дочка якогось великого раджі, що та­ка горда та пишна; нічого не їси, нічого не п’єш у нас, в наших покоях; де ж твої слуги, невольники та невольниці? Певно, ти навезла їх дуже багато! —промовила раджиха.

— Я з простого роду і не маю невольників і люблю, щоб і я була і всі кругом мене були вольні, — сміливо ска­зала Паміра.

— Які погані слова! — зашепотіли тихо паші та пашихи.

— Де ж твої, царівно, дорогі убрання та діяменти?. Чи, може, ти гордуєш нами, що не вбралася до нас в до­рожче убрання? — знов ущипнула Паміру раджиха.

— Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на що чепляти на себе півпуда каміння та зо­лота! — сказала Паміра. — В мене простий убір, та й той я ношу поти, поки не зноситься, аби був чистий. Я не роб­лю так, як інші, що раз надіне шовковий убір та й кидає, бо другий раз його надівати йому вже не личить.

Раджиха й пашихи од сорому аж почервоніли і прику­сили язики.

— Чи довго ти, князівно, пробуватимеш у нас в гос­тях? — спитав Гарун-паша.

— Я ладна й сьогодні покинути вас, — сказала Памі­ра, — та моє серце мене не пускає. Тільки моє серце оце моя неволя! бо приборкало мені крила. І я не вольна ле­тіти, куди схочу.

— Чи зугарна ж ти робити яку роботу: золотом ши­ти, шовком ткати, перлами вишивати? — насмішкувато спитала раджиха.

— Я люблю працю, — сказала в одповідь Паміра, — вмію і на сорочку собі напрясти. Та якби й ваші двірські самі пряли собі на сорочки, самі шили собі убрання, то не впали б у гріх. Менше мали б часу на усякі збитки. А то вони живуть чужою працею, а самі тільки байдики б’ють та посиденьки й походеньки справляють.

— Яка нахабність! Які безчесні мислі! — зашепотіли двірські стурбовано. — Вигадала якусь працю! Що вона плете? Зашийте її зараз у мішок та викиньте в море! В мішок її!

— Чом же ти, Чонгарівно, не надіваєш свого дорогого вінка та держиш його в руці? Мабуть, ховаєш на більше свято, — засміялась раджиха.

Паміра встала й наділа на голову вінок з барвінку, ру­ти та павиного пір’я. Зелене листя, павине пір’я затріпо­тіло; з вінка полився дивний брильянтовий світ. Пишна краса Паміри заблищала, як дорогий алмаз. Чорні вели­кі очі засвітились розумом; біле чоло з тонкими бровами засяло. На щоках заграли рожеві рум’янці. Уста зацвіли, мов троянда. Неначе вітром принесений, впав на її плече білий, довгий, прозорий серпанок, обсипаний рожами, й оповив її ніби весняними хмарками і послався кругом неї хвилями. Перед усіма одразу засяла краса небесна, висо­ка. Здавалось, ніби зорі впали з неба на залу й вплелися в Памірин вінок. Світ од вінка лився, дрижав, розійшовся по всій світлиці. Духота в залі щезла. Повіяло прохоло­дою майського ранку. Зверху посипалась дрібна роса, мов бісер. Краплі падали на гостей, на столи, і вкупі з крап­лями посипались дрібнесенькі рожі та фіалки. Горниця сповнилась якимись нетутешніми дивними пахощами, од котрих мліла душа, а серце наливалось коханням, добром та щастям. Десь високо в небі защебетали соловейки.

Всі гості схопились з місця і мовчки з дива дивились на Паміру.

Паміра заспівала торжествену пісню про волю людську, про кривду та правду на світі, потім простягла руку до Саіба, взяла його за руку і попліч з ним вийшла з світ­лиці.

Всі остовпіли. Усі двірські панії й панни помліли. Ста­ра цариця стояла коло трону і тільки дивилась переляка­ними очима на слід Паміри. А через двері та покрівлю дзвеніла з садка Памірина пісня:

Я всім людям даю щастя.

Всій волі бажаю! IV

Того-таки літа Саіб, вже дорослий, став раджею. Ца­риця та паші почали держати між собою раду.

— А що, мої любі паші! Тепер час нам направити мо­лодого раджу на пряму й добру путь, бо через ту свою селянку він зовсім збився з пантелику, — сказала цари­ця. — Як ти думаєш, мій любий Гаруне-пашо?

— Ти правду кажеш! Треба роздмухати в йому божу іскру, заохотити його до войни, до слави, до славних по-бід. до пишноти та блиску. Задумаймо й почнімо войну. Саіба скривдив арабський емір Карапет. От ми й підкру­тимо під його хитру та мудру штучку.

— Добре радиш, Гаруне! — сказала цариця і покли­кала на раду Саіба.

Вчені браміни поприносили старі пергаментні докумен­ти. Перед Саібом розгорнули цілу ослячу шкуру, схожу на стару ганчірку, поточену міллю та черв’яками.

— Дивись, молодий раджо, які тут давні наші й твої кривди списані! — сказав Гаруя до Саіба. — За п’ятсот год передніше один пра-пра-пращур-щур Карапетів напав на наше царство і одвоював од нас оті землі, поля та сіно­жаті, що стеляться над морем до самісінького порога його палацу. То все було колись твоє!

Саіб почутив кривду в серці, неначе його якась колька шпигнула в серце, і насупився. Він згадав, як його гор­до привітав у себе Карапет.

Другий брамін приніс кільки старих козлиних шкір, списаних неправдами Карапетових предків. Десь в льо­хах познаходили здорові кам’яні плити, де були видовба­ні долотом слова про давні дії царства. Десять невольників принесли ті плити в горниці і поклали перед Саібом.

— Читай, високий раджо! які тут кривди списані! — сказав Гарун-паша. — За тисячу год перед цим один пре­док Карапетів забрав у нас оті скелі, під котрими стоїть його палац, ще й опоганив наше царство: звелів дати як подать стільки ослів, скільки у нашому царстві пашів, а в своєму палаці звелів намалювати себе на троні, а перед собою на колінах усіх взятих в полон наших пашів з ос­лячими та баранячими головами, а самого тодішнього ра­джу, цебто твого пра-пра-пращура-щура з дурною курячою головою. Оповісти Карапетові войну і помстись!

Саіб спахнув, як присок. В його душі заклекотіла нена­висть і жага помсти.

— Помщуся ж і я й добуду слави! — аж крикнув Саіб. — Моє славне ймення пронесеться од краю землі до краю. Моє славне ймення на віки вічні запишуть на ос­лячих шкурах. «Але, — подумав він, — треба передніше спитати Паміри й порадитись, що то вона скаже.»

Він пішов до Паміри й розказав їй за свою думку.

— Брязнуть ваші шаблі, поллється людська кров ріка­ми. Загримлять гармати, стогоном застогне земля. Ви за­регочетесь побідним реготом, а ваш регіт виллється люд­ськими сльозами. За вашими слідами поженеться поже­жа, голод та смерть. Доки ви бряжчатимете шаблями? Доки той брязкіт лунатиме в світі смертю, кров’ю та сльо­зами?. Ви вороги людського спокою, щастя, людського ро­зуму! Ви темна шкодлива сила: любите чужу смерть, не­наче дороге якесь насіння. Чи завоюєш же ти Карапетове царство?. А як не завоюєш?. Що тоді буде? Як ти загинеш, то й я вмру за тобою!

— Але ж Карапет мене зобидив. Я цього йому не подарую. В моїй душі неначе зйграла буря, заблищала блискавка; хочеться-таки погуляти. Раз погуляю, поб’юся з ворогами та й закаюсь! — сказав Саіб.

— Заіржуть твої коні, завиють голодні вовки в лісі, сподіваючись поживку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций