Бережний Василь Павлович В зоряні світи — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 29 июня 2016



Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…

Ольга сиділа, поклавши руки на стіл, і задумливо дивилася в залу. На неї націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це її не зворушувало. На «Кометі» вона лише пасажир — з чого ж тут радіти? Інше діло — геолог Петров, інженери Мілько та Загорський… Вони побувають на Місяці! «Невже я заздрю? — подумала Ольга. — Це погане почуття». І вона почала дослухатись, про що говорив перед мікрофоном батько.

— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Ця швидкість становить вісім кілометрів на секунду. Решту — чотири кілометри ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, нам легше буде перенести пришвидшення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин після старту із Землі ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планують магнати імперіалізму!

Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи, підвела голову… Це була революція.

Але все-таки ще мусили пройти сотні тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!

Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Ольги не цікаво, але мусила сидіти, слухати.

— Розкажіть про двигун «Комети».

До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до зали чорними очима.

— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти двісті тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом його високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. З величезною силою виривається цей потік розпеченого газу із сопла ракети і кидає її все вперед і вперед. За кілька хвилин роботи реактор випорожнить половину баків. їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…

Ольга відчула на собі чийсь погляд. Придивилася. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Ольгу своїми гострими очицями, а коли дівчина глянула на нього, зобразив посмішку, підійшов до сцени і жестами попросив її зійти. На вигляд йому було, може, років п’ятдесят, хоча бороди й вусів не мав. «Що йому потрібно? — думала Ольга, підходячи. — Невже хто з наших знайомих?»

— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — Просимо вас, Ольго Іванівно, бути нашим спецкором на Троянді космосу…

Ольга хотіла відмовитись, але не встигла й слова сказати, як він забубонів ще швидше:

— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.

Ольга засміялася. Товстун, вважаючи, що справу залагоджено, потиснув їй руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Ольга зійшла на поміст, як її покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернулася. Цього разу до неї підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.

— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором на штучному супутнику. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!

Ользі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, вона спитала:

— А як зветься ваша газета?

— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів… Ось і посвідчення для вас…

Ольга взяла посвідчення і кинулась на сцену. Але шлях їй заступила пишна дама.

— Впіймалася, дорогенька, — вона фамільярно взяла Ольгу під руку і повела по сцені. — Я із радіожурналу для немовлят, «Агу». Агукніть нам із Троянди хоч раз на тиждень! Малюки щасливо засміються… Так, знаєте: «А-гу-у!»

— Добре… Посвідчення не треба.

— Значить, агукнете?

— Обов’язково.

Ольга ледве дісталася до свого місця. Хтось іще кликав — не звертала уваги. Слухала, як відповідав Мілько. Він од природи якийсь небалакучий і тепер з трудом видобував із себе слова.

Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія пришвидшення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватись, чи має завдання експедиція шукати на Місяці уран.

Біля мікрофона став геолог Петров. Розстебнув комір білої косоворотки.

— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що мають у собі кисень і водень. А взагалі, мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток планети…

Інший, теж іноземний кореспондент, спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор «Комети».

Ольга з прихованим захопленням поглядала на батька, коли він підвівся, щоб відповісти на це запитання. Легкий вітерець від вентилятора ворушив йому ледь посивіле волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.

— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім і на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого, двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки не сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Ломоносов і Ціолковський… Бо, щоб створити отаку ракету, людство мусило пройти в своєму розвитку тисячі років! Треба було відкрити механіку, створити металургію, побудувати величезні заводи, електростанції… Потрібно було винайти радіо… Так що навіть той далекий наш предок, який покинув кам’яну сокиру і використав метал, навіть він є учасником створення нашого космічного корабля. На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…

Зала була глибоко вражена цією відповіддю Плугаря. Кілька хвилин панувала тиша, тільки чути було характерне цокання фотоапаратів. Ольга від радості аж світилася: це ж вона дала назву «Комета»! Довгими вечорами підбирала слово, скільки паперу описала, і, нарешті, знайшла! Батько підтримав, і незабаром на чорному металевому тілі космічного корабля художник, піднятий автокраном, вивів білими сяючими літерами: «СРСР — «Комета».

Той, хто запитував, мабуть, не розуміє, Скільки в цій назві романтики! їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини! «Щасти вам, друзі»

Ракетодром Інституту Міжпланетних Сполучень починався тут же, за садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Мілько, Загорський, Петров і Ольга, а з ними їхні близькі та рідні, рушили до «Комети» пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною зелене поле ракетодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, здавалося, плавали в повітрі.

Ольга завжди з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома називала ракети. Звідси робилися польоти в стратосферу, польоти навколо земної кулі по меридіану через обидва полюси. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — політ на Місяць… Це ж тільки сказати — на Місяць! Ольга цілий рік буде на Троянді космосу. Як там цікаво! Але на Місяці цікавіше… Онде вона — «Комета»!

Посередині ракетодрому з туману високо здіймався довжелезний трамплін. Його металевий каркас тримали на залізних плечах щогли-трапеції,— спочатку низенькі, а далі вищі й вищі. В нижньому кінці каркаса темнів величезний снаряд, націлений у небо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций