Колін Вільсон Паразити Свідомості — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 29 июня 2016



Це дало новий поштовх усій справі.

Ось головні факти, що стосуються названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін - персіянин; обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки життєписові свого діда, російського поета Надсона. Крім того, він був редактор видання фантастичних оповідань? Яна Потоцького 39. 1898 року він опублікував дивацьку книжку, яка попереджала людство про загрозу з боку раси чудиськ з іншого світу, які спорудили під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, в яких можна було вбачати ілюстрації до Лавкрафтових оповідань про Кадат - потворна архітектура з похилими площинами та величезними кутастими вежами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.

Про особистість Мірзи Діна відомості були скупіші. Він також змальовував пророчі видива, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Останні п’ять років життя також провів у божевільні, звідки писав листи членам, перського уряду, остерігаючи перед расою чудиськ, яка наміряється захопити землю. Мірза Дін поміщав своїх чудиськ у джунглях Центральної Африки й описував їх як велетенських слимаків. Свої величезні міста вони зводили з власних слизистих виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.

Більшість листів Мірзи Діна пропали, а ті, що збереглися, стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували Лавкрафтові стіжки. Загалом враження було таке, ніби всі троє змальовували ті самі видіння, пов’язані зі Старими та їхнім містом.

Після того як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати, але ще цілих вісімнадцять місяців воно чинило відчутні перепони нашій роботі. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин ‘.

Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока.

Його будівництво розпочав італійський уряд, послуговуючись таким самим кротом, як і при спорудженні тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сіцілії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб відвернути завали в нижній частині тунелю.

Блок, як ми й гадали, був величезний-шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев’яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Було ясно як божий день: ми мали діло з расою велетнів чи характерників.

Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали породі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє драматичне відкриття і довів, що ті великі міста населяли як велетні, так і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей).

Ми досі не могли встановити дати виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що Старі жили сто п’ятдесят мільйонів років тому, і широкий читацький загал вірив йому.

Фантаст, звичайно, перебільшував. Райхів нейтронний датувальний прилад визначав вік підземного міста меншим як два мільйони років, та й це ще могло бути перебільшенням. У нашому випадку визначити вік блоків дуже непросто. Археологи звичайно аналізують різні грунтові шари над знайденим об’єктом, які правлять за своєрідний календар. Але в усіх трьох випадках з містами велетнів одні відомості суперечили іншим. З певністю можна було твердити тільки одне: кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки у кілька тисяч футів. При слові “потоп” геологові відразу спадає на думку плейстоцен-доба, що панувала мільйони років тому. Але в родовищах під Квінслендом знайдено сліди гризунів, а ті, як відомо, з’явилися лише в добу пліоцену, на п’ять мільйонів років ближче до нашого часу.

А втім, головна моя розповідь не про те. Ще задовго перед побудовою першого тунелю я збайдужів до розкопів на Каратепе. Я вже знав, що розкопи спровоковані паразитами свідомості.

А дізнався я про це ось як.

Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п’ятимильним парасолем від сонця, де в тіні температура спадала до шістдесяти градусів, перебування на Каратепе було нестерпне. Сморід від покидьків, скинутих на нас послідовниками Фуллера, стояв неймовірний, всілякі дезинфекційні засоби не поліпшували, а навпаки, ще погіршували справу. Дув суховій, здіймаючи хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми цілих півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні мені почав страшенно дошкуляти головний біль. Після двох днів побуту в Шотландії я трохи оговтався і повернувся до роботи, але через тиждень зліг у гарячці. Мені так упеклися безперервні відвідини газетярів та горлодерів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого діярбакирського помешкання, де панували спокій і прохолода. Помешкання містилося на терені АнглоІндійської уранової компанії, а її сторожа з непроханими гістьми не панькалася.

Тут на мене чекали купи листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не доторкався - лежав собі в ліжку й слухав платівкові записи Моцартових опер. Гарячка помалу покинула мене. Третього дня я вже почував себе досить добре, щоб узятись до листів.

Серед листів було повідомлення від фірми “Стандард моторе енд Інжініерінг”, де зазначалося, що на моє прохання фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. То ось що було в тих пакунках! Інший лист надійшов від видавництва “Норсвестерн юніверсіті пресе”: видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати Карелові праці з психології.

Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до Моцартових опер. Але докори сумління не покидали мене, і другого дня я розпечатав решту листів. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив в одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім’єю. Це означало, що питання про дальшу долю Карелових паперів мав розв’язувати я сам.

З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно дані тестування, проведеного на ста службовцях, щоб визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся і знову вернувся до “Чарівної флейти”.

Того вечора молодий іранець, урядовець, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий

Співрозмовникові. Навіть тема розкопів перестала бути для мене нестерпною, і я залюбки виклав йому підспідок нашої роботи. На відході він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якусь дотичність до розкопів. Я розказав йому про Вейсманове самогубство і признався, що сама думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він зауважив з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти завтра вранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов’язані з тестуванням, то він доручить своєму секретареві відіслати їх на адресу Північно-західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за щиру вечірню розмову, і з готовністю прийняв пропозицію.

Коли я вийшов з ванної наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери.

У п’яти пакунках із шести містилися робочі матеріали. А шостий, сказав він, начебто більш філософського характеру, тож мені варто б самому переглянути, що там усередині.

Невдовзі після відходу урядовця прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих стандартних аркушів, якими була завалена моя вітальня.

Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних загортках і складалися з машинописних сторінок, скріплених металевими кільцями. На кожній загортці від руки було написано: “Роздуми про історію”. Кожна загортка була запечатана кольоровою липучою стрічкою. Я подумав (і, як виявилось опісля, слушно), що ті загортки не розгортали з часу Вайсманової смерті. Я так ніколи й не дізнався, що навело Баумгарта на думку надіслати їх фірмі “Дженерал моторе”. Мабуть, спершу він відклав їх для мене, а потім ненароком спакував разом із робочими матеріалами.

Загортки не були пронумеровані. Я розгорнув першу й побачив, що ці “Роздуми” охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть - період, що ніколи мене надто не цікавив.

Я вже схилявся до думки відіслати й ці матеріали Північно-західному університетові без дальшого перегляду, але обов’язок сумління усе-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдесятка матеріалів у блакитних загортках.

Цього разу я випадково взяв ті з них, що, власне, й були мені потрібні.

Розгорнувши їх, я прочитав перше речення:

“Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що людство постійно потерпає від нападів своєрідного раку свідомості”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций