Котляревський Іван Петрович Енеїда — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 29 июня 2016


Розжеврілось і загорілось,

Пішов димок до самих хмар,

Аж небо все зачервонілось,

Великий тяжко був пожар.

Човни і байдаки палали,

Соснові пороми тріщали,

Горіли дьоготь і смола.

Поки троянці огляділись,

Що добре їх троянки грілись,

То часть мала човнів була.

Еней, пожар такий уздрівши,

Злякався, побілів як сніг

І, бігти всім туди звелівши,

Чимдуж до човнів сам побіг.

На гвалт у дзвони задзвонили,

По улицям в трещотки били,

Еней же на ввесь рот кричав:

“Хто в бога вірує — рятуйте!

Рубай, туши, гаси, лий, куйте!

А хто ж таку нам кучму дав?”

Еней од страху з плигу збився,

В умі сердега помішавсь

І зараз сам не свій зробився.

Скакав, вертівся і качавсь;

І із сього свого задору

Він, голову піднявши вгору,

Кричав, опарений мов пес.

Олімпських шпетив на всю губу,

Свою і неню лаяв любу,

Добувсь і в рот, і в ніс Зевес.

“Гей ти, проклятий стариганю!

На землю з неба не зиркнеш,

Не чуєш, як тебе я ганю,

Зевес! — ні усом не моргнеш.

На очах більма поробились,

Коли б довіку посліпились,

Що не поможеш ти мені.

Чи се ж таки тобі не стидно,

Що пропаду, от лиш не видно?

Я ж, кажуть люди, внук тобі!

А ти з сідою бородою,

Пане добродію Нептун!

Сидиш, мов демон, під водою,

Ізморщившись, старий шкарбун!

Коли б струхнув хоть головою

І сей пожар залив водою —

Тризубець щоб тобі зломивсь!

Ти базаринку любиш брати,

А людям в нужді помагати

Не дуже, бачу, поспішивсь.

І братик ваш Плутон, поганець,

Із Прозерпіною засів,

Пекельний, гаспидський коханець,

Іще себе там не нагрів?

Завів братерство з дьяволами

І в світі нашими бідами

Не погорює ні на час.

Не посилкується німало,

Щоб так палати перестало

І щоб оцей пожар погас.

І ненечка моя рідненька

У чорта десь тепер гуля,

А може, спить, уже п’яненька

Або з хлоп’ятами ганя.

Тепер їй, бачу, не до соли,

Уже, підтикавши десь поли,

Фурцює добре, навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспішна.

Та враг бери вас, — що хотіте,

Про мене, те собі робіть,

Мене на лід не посадіте,

Пожар лиш тілько погасіть,

Завередуйте по-своєму

І, будьте ласкаві, моєму

Зробіте лихові кінець.

Пустіть лиш з неба веремію

І покажіте чудасію,

А я вам піднесу ралець”.

Тут тілько що перемолився

Еней і рот свій затулив;

Як ось із неба дощ полився,

В годину ввесь пожар залив.

Бурхнуло з неба, мов із бочки,

Що промочило до сорочки;

То драла врозтіч всі дали.

Троянці стали всі як хлюща,

Їм лучилася невсипуща,

Не раді і дощу були.

Не знав же на яку ступити

Еней і тяжко горював,

Чи тут остатись, чи поплити?

Бо враг не всі човни забрав;

І миттю кинувсь до громади

Просить собі у ней поради,

Чого собою не вбагне.

Тут довго тяжко раховали,

І скілько не коверзовали,

Та все було, що не оне.

Один з троянської громади,

Насупившися, все мовчав

І, дослухавшись до поради,

Ціпком все землю колупав.

Се був пройдисвіт і непевний,

І всім відьмам був родич кревний —

Упир і знахур ворожить,

Умів і трясцю одшептати,

І кров христьянську замовляти,

І добре знав греблі гатить.

Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і нікчемний,

Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже в чім, бач, пораховати,

Що розказать — йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж то звавсь Охрім;

Мені так люди говорили —

Самому ж незнакомий він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку і взяв;

І, вивівши Енея в сіни,

Сам поклонився аж в коліни,

Таку Енею річ сказав:

“Чого ти сильно зажурився

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитися — все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь, та вже тогді міркуй!”

Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхіз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

“Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу волю

І швидше в Рим переселивсь.

Збери, всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сіцілію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

І по Олімпському закону

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся.

До пекла навпростець прямуйся

Пішком, — не треба і коня.

Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!.”

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився,

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль,

І, там недовго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світа тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени.

Венера тілько що уздріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трьома назаді козаками,

А коні правив машталір.

Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Їм грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і влетіла

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя здорова

Бува, Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи цілувала,

Говорячи такі слова:

“Коли, Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Та ти ж. мені хрещений батько,

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою своєю

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали,

Попався в зуби був біді”.

Нептун, моргнувши, засміявся;

Венеру сісти попросив

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

Поромщик їх щонайглавнійший

З Енеєм їздив всякий раз,

Йому слуга був найвірнійший —

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в луччім місці би проспавсь.

Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він часу

Терпів на світі сім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув — і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продовжилась,

Щоб не пропали всі з коша. Частина третя

Еней-сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він. моря так уже боявся,

Що на богів не полагався

І батькові не довіряв.

А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций