Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 28 июня 2016



Мушу просити вас, щоб ви моєї обіцянки перед ними дотримали.



Ну, я так і зробив. До мене, звичайно, прискіпувались за мої ваги, але я собі зміркував ось так. Ваги в нас у всіх із фокусами, і тубільці всі знають це, а тому відповідно підмочують свою копру, і виходить так на так. Та мене воно, правду кажучи, муляло, і хоча у Фалезі я заробляв непогано, проте не був незадоволений, коли фірма перевела мене на іншу факторію, де я ніяких обіцянок не давав і тому міг дивитися своїм вагам у вічі.



Ну, а щодо моєї старої, то ви її знаєте не гірше, ніж я. В неї є тільки одна вада. Якби не наглядати за нею весь час, вона б останню сорочку з себе скинула та комусь віддала. Ну що ж, у канаків це природна річ. Із неї вийшло здоровезне бабисько, вона могла б лондонського полісмена через плече кинути. Але й це в канаків природна річ, і будьте певні, Що з неї не дружина, а щире золото.



Містер Тарлтон скінчив свій термін і поїхав до Англії. З усіх місіонерів, котрих я знав, він був найкращий. А тепер, здається, має парафію десь у Сомерсетширі. Ну що ж, так Для нього краще, бо там не буде канаків, щоб дуріти через них,



Мій ресторанчик? Де там! І не пахне. Мабуть, я вже приріс тут. Бачте, жалко дітей кидати. Та й що там балакати, тут із них щось краще виросте, ніж могло б у країні білих; [119] хоча Бен забрав старшого до Окленда, хай там повчиться в щонайкращій школі. От дівчата - ті мене таки турбують. Звісно, вони тільки метиски, я це розумію не гірше за вас, а ніхто не зневажає метисів дужче за мене. Але вони мої, і це, власне, все, що я маю на цьому світі. Я ніяк не можу змиритися з тим, що вони одружаться з канаками, а де я їм тут візьму білих, хотів би я знати?











САТАНИНСЬКА ПЛЯШКА

На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми назвемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім’я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Гонаунау, де в. печері спочивають останки Кеаве Великого. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як вправний моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Гамакуа, аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франциско.



Сан-Франциско - місто гарне й порт гарний, і багачів там без ліку, і є там пагорб - усе палаци та палаци. Якось Кеаве, побрязкуючи монетами в кишені, гуляв цим пагорбом і милувався будинками обабіч вулиці.



“Які мальовничі будинки! - думав Кеаве. - І які, певно, щасливі люди в них живуть без клопотів про завтрашній день!”



Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і менший від інших, але ошатний і гарний, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього 3 вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив Цього чоловіка не згірше, ніж ми бачимо рибу в калюжці, яка залишається поміж камінням у час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його Здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав, ї от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони - подумати лишень! - позаздрили один одному. [121] Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його на дверях будинку.



- Мій будинок дуже милий, - сказав чоловік, тяжко зітхнувши. - Може, хочеш оглянути покої?



І він провів Кеаве по всьому дому - від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.



- Справді, - сказав Кеаве, - це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чого б це?



- І ти теж, - сказав чоловік, - можеш мати будинок точнісінько такий, як оцей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?



- У мене є п’ятдесят доларів, - сказав Кеаве, - але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.



Чоловік поміркував.



- Шкода, що в тебе так мало грошей, - сказав він. - Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за півста доларів.



- Ці палати? - запитав Кеаве.



- Ні, не палати, - відповів чоловік, - а пляшку. Мушу тобі зізнатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем, - цей будинок і цей сад, - все виникло з пляшки, трохи більшої за пінту. Ось юна.



І, відімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.



- Ось вона, ця пляшка, - сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: - Ти не віриш мені? То переконайся сам. Спробуй-но її розбити.



І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка відскакувала від підлоги, наче дитячий м’яч, і хоч би що.



- Дивна річ, - сказав Кеаве. - Подивитись та помацати, то здається, ніби пляшка скляна.



- Вона і є скляна, - відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік, - та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшчині живе чорт - бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, владарюватиме над чортом, і хоч би що вона віднині побажала собі, все - кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це місто, - все здобуде вона на перше своє слово. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його владарем світу, - але [122] потім продав її і втратив владу. Капітан Кук володів цією пляшкою, і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гаваях. Бо тільки-но продаси пляшку, одразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.



- А як же ти? - запитав Кеаве. - Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.



- Я маю все, чого можу собі побажати, і до мене підкрадається старість, - відповів чоловік. - Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: подовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що в цієї пляшки є одна вада: коли власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.



- Атож, це й справді вада, і то безперечно! - вигукнув Кеаве. - Я б нізащо не став зв’язуватися з такою чортівнею. Я можу, дякувати Богу, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову - оце вже ні, я не згоден.



- Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? - мовив чоловік. - Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти Доживеш віку в спокої і гаразді.



- Але я ось що помічаю, - сказав Кеаве. - По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще - надто вже дешево продаєш цю пляшку.



- Я ж сказав тобі, чого зітхаю, - відповів чоловік. - Почуваю я, що здоров’я моє підупадає, і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, опинитися в пеклі. А от чого я так дешево продаю - тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. У прадавні часи, коли сатана вперше приніс цю пляшку на землю, вона коштувала дорого, і пресвітер Йоан, - перший, хто її купив, - віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як на збиток собі. Коли ти продаси її за ту саму ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її од віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев’яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев’ять доларів і дев’яносто дев’ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут-таки повернеться до мене… Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят Доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге… “У, та про це згодом. Мені, власне, не конче вдаватися в усі подробиці. Але врахуй - пляшка продається тільки за ходячу монету. [123]



- А як я маю переконатись, що все це правда? - запитав Кеаве.



- Дещо ти можеш перевірити зразу ж, - відповів чоловік. - Віддай мені п’ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Коли цього не станеться, присягаюся честю, що я вважатиму угоду недійсною і поверну тобі гроші.



- А ти не дуриш мене? - запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.



- Що ж, я, либонь, ризикну, - сказав Кеаве. - Адже шкоди від цього не буде.



І він оддав чоловікові гроші, а той простяг йому пляшку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций