Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 27 июня 2016



Воно нюхом чисто — „русскаго чоловека” учуло, що в українському питанню його попередня дореволюційна діяльність не тільки не зустріне нагани в панів сучасної політичної сітуації, руської демократії, а ще, може, як не явне, то потайне признання та, чого доброго, й співробітництво, й поміч.

3. Таємний союз чорносотенця з демократом.

Звичайно, старих, випробованих, царських способів боротьби з українством, — участка, тюрми, заслання, штрафу, заборони, — вже не можна було вжити. Але лишились і такі способи, які ще й тепер годились: наклеп, брехня, інсінуація, глузування, донос, провокація, нацьковування. (Див. статі „Кіевлянина” за квітень, травень 1917 р.) Крім того чорносотенство зараз же взялось і до орґанізації відповідних орґанів, які б могли найкраще оперувати сими способами серед громадянства. Одним з таких орґанів стало товариство „Югороссовь”. Югороси сіяли по місті всякі брехливі чутки, видавали провокаційні листки, розпалювали націоналістичні почуття серед руського обивателя, лякали його всякими власними вигадками й скріпляли в йому свідомість необхідности задержати на Україні своє становище пануючої нації.

Чорносотенство не помилилось, рахуючи на добродушне відношення до його діяльности в українській справі з боку руської демократії. Розуміється, ні один руський інтеліґент не зробив нічого злого чорній сотні за все те страшне, люте злочинство, яке воно вчиняло над українством. В столичній демократичній пресі з’явилась одна-друга стаття з приводу царської урядової політики на Вкраїні, але це була собі тільки теорія, інтеліґентська балаканина. Чорносотенець знав їй ціну й міг спокійно спати на тій самій грабованій ним, душеній Україні.

Мало того, він знав природу руського інтеліґента настільки добре, що міг рахувати на більше, — на тайне співчуття своїй діяльности. І знов таки, — не помилився. Руський демократ — інтеліґент охоче йшов на провокацію чорносотенця, охоче слухав його брехень, чуток, охоче безкритично вірив більше, ніж українцям, демократам, соціалістам, революціонерам. А що охоче вірив, а що охоче йшов на провокацію, на це доказом може служити хоча би отой так легко вихоплений кулак предсідателя київської ради робітничих депутатів.

Руський інтеліґент потребував якогось оправдання свого консерватизму й шовінізму. Йому треба було яких небудь, хоч вигаданих, хоч безглуздих, але підстав для опозіції українським домоганням, для заспокоєння свого „чистого розуму”, який хоч-не-хоч мусів визнавати рівність. І чорносотенство, добре розуміючи природу свого інтеліґента, підносило йому ці підстави в формі ріжних пльоток і чуток: українці збіраються на конґресі оголосити федерацію; українці будуть виганять з України всіх руських, євреїв і поляків; українці наміряються зривати дінамітом усі руські школи; українці ведуть переговори з німцями, щоб прорвати фронт.

Брехня була явна, але руський інтеліґент охоче хапав її й нею арґументував свої кулаки.

І Всеукраїнський Конґрес не тільки не заспокоїв його, не вважаючи на лобизання, привітання й запевняння, але ще більше зтурбував, — бо Конґрес виявив серйозну, реальну силу українства. Груба, примітивна брехня чорносотенців, що українці виженуть руських з України, могла справдитися, — справдитися не в дослівному значінню, а в змислі знищення панування руської нації на Вкраїні.

А це вже була не теорія, не „чистий розум”, а реальність, буденщина, це торкалось матеріальної сторони життя руського інтеліґента. Загубивши пануюче становище на Вкраїні, він повинен був би шукати собі посади, служби десь инде або вчити українську мову, просити дозволу лишитись, почувати себе чужинцем у цьому теплому, поетичному, багатому краю, де він стільки століть почував себе дома, хазяїном і паном.

Ні, краще було штиком розігнати контрреволюційну, шовіністичну, націоналістичну, небезпечну для революції, для свободи, для всієї Росії українську рівність. А як розігнати не можна в один раз, то розгоняти її весь час, усякими способами, не давати їй укріплятись, набірати сил і захоплювати позіцій.

От таким чином руський демократ, революціонер, поборник прав людини й усіх найширших свобод — опинився в одному таборі з чорносотенцем, контрреволюціонером і ворогом усякої свободи, насильником і паразітом.

4. Загальнопартійна руська платформа:

Автономія в лапках або „не було, немає і не дати, щоб було”.

Розуміється, про цей таємний союз ні в промовах, ні в ґазетах, чорносотенних чи демократичних, нічого не говорилось. І та й друга сторона мовчки, але свято берегли свою неписану умову. Але вони в буденному життю стрічались на спільному полі й дружно йшли разом. Тільки кожний тримався власної тактики й підходящих собі засобів.

Чорносотенець просто кричав, ґвалтував, лякав, брехав і вимагав од Уряду, щоб українству, на підставі його доносів, не давалось ніяких прав, бо це небезпечно для Росії.

Демократ не кричав, (але характерно, що й чорносотенця не спиняв, не протестував проти його людожерних вигуків!). Він просто собі міркував і лоґічно, розумово, „в інтересах демократії й революції” доводив, що українству ніякої автономії не треба, що рівність усіх людей і націй зовсім не значить, що українці мають право „самочинно” вирішувати такі складні, трудні питання, як автономія й федерація. Та й чи мають українці права добиватись цієї автономії? Конґрес не може бути авторітетом у цій справі, бо він вибраний не по п’ятичленній виборчій формулі. Отже невідомо ще, що скаже український народ, коли прийде до виборів по п’ятичленній сістемі. Отже українцям цілком можна було б задовольнитись культурно-національною автономією. А там далі, коли зберуться Всеросійські Установчі Збори, й про инчу автономію буде піднято питання. А як воно вирішиться, то про це скажуть своє рішаюче слово оті Установчі Збори.

І треба, зазначити, що на цій теоретичній позіції зійшлись і „Кіевлянинъ”, представник руської реакції, й „Кіевская Мысль”, представниця руської „революційної” демократії.

„Кіевлянинъ” трошки злукавив, підробився під демократа. Але це справі не шкодило, бо суть цієї „культурно-національної автономії” як раз полягала в тому, що це не була автономія, що в цій формулі була як раз одмова на всі домагання українства, Що в ній не було ніякого позітивного, реального змісту й що самі автори її, коли б захотіли здійснити її, не знали б, що саме треба практично для того робити, в чому, в яких орґанах, у яких нормах її виявити. Для чорносотенця ясно було, що культурно-національна автономія визначає те, що: 1. управління й порядкування економичним, господарським і фінансовим життям лишається так само в руках руського уряду; так само буде провадитись політика безоглядного, егоїстичного визиску окраїн на корість штучно, в ім’я завойовницько-грабіжницьких цілей утвореного руським царизмом центру; що на Україні ця політика буде провадитись так само, як вона провадилась до цього часу; 2. що транспорт, залізниці буде й надалі під керуванням руського центру; 3. що адміністрація лишиться в руках руських; 4. про військо, фльоту, монету й казати нема чого; що, словом, все економичне, господарське, адміністративне порядкування краєм лишиться тим самим, яким воно було й тепер. Се-б-то, що український народ, при культурно-національній автономії так само, як і досі, не мав би ніякісінького голосу в порядкуванню своїм господарством, що так само його можна було обдирати, як і раніше.

На таку „автономію” чорносотенець міг з охотою пристати. Таку „автономію” визнав і з’їзд кадетів, представників ліберальної буржуазії на Вкраїні. Проти такої „автономії” не мав нічого ні один порядний „русскій человекъ” у Росії. Це було й ліберальне, й поступово, й слово „автономія” було й для себе не обидно. Одним словом: „не було, немає і не дати, щоб було”.

5. „Насильственная украинизація” школи.

Єдине, що могло би турбувати чорносотенця, це те, що українство при нац.-культурній автономії все ж таки діставало школу. Це могло як не зразу, то в майбутности привести до якоїсь инчої автономії.

Але чорносотенець не дурно згожувався на таку „автономію”. Він знав, що, маючи фінанси, економику, адміністрацію, всі апарати державно-політичного життя в своїх руках, можна й школу поставити в такі умови, що вона сама собою помре. І нехай собі буде тоді „автономія”. А що на таку „автономію” підуть і ліберальні кадети, й революційні есери, й ортодоксальні есдеки, то про це чорносотенець уже сумніву не мав, уже він мав з ними тайний масонський знак.

І, знов таки, чорносотенець не помилився. Ця угода чудесно виявилась зараз же після Всеукраїнського Конґресу в шкільному питанню, в тому єдиному питанню, де давалась автономія. Югороси з ціничним лицемірством забили на ґвалт: українці хотять вигнати руських дітей з школи, укранці хотять примусово українізувать руських. Розпочався цілий ряд засідань шкільних рад, шкільних батьківських комітетів, на яких, дружно з’єднавшись, чорносотенець і демократ, однодушно стали виносити протест за протестом, посилаючи їх до Уряду.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций