Фредерік Бегбеде Історійки під екстезі — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 26 июня 2016



Стеля дивиться на мене зневажливо. На що [41]тільки не підеш, аби потрапити до “Лагар та Мішар”. Увесь вечір я убив на те, що виливав душу незнайомцям та освідчувався в коханні якимось камбалам.

Екстезі дорого бере за кілька хвилин хімічної радості. Відкриває шлях до кращого світу, до суспільства, де всі тримають одне одного за руки, де ти ніколи не залишишся на самоті. Змушує мріяти про нову еру, вільну від аристотелівської логіки, евклідової геометрії, картезіанських методів та фрідма-нівської економіки. Воно прочиняє вам двері до всього цього, а потім - бац! - і двері без жодного попередження різко зачиняються поперед вашим носом.





Рукопис, знайдений у Сен-Жермен-де-Пре

Я сиджу на другому поверсі Cafe du Flore в останній раз. Востаннє насолоджуюся смаком Coca-Cola Heavy. Незабаром усе скінчиться. Вони наближаються. З іншого кінця бульвару Сен-Жермен уже чутно їхні крики, заклики до насилля, оглушливий ґвалт кустарних вибухівок, якими підривають модні бутіки, магазин John Lobb, відділення Credit Lyonnais на вулиці Бак… Вони вже зовсім близько.

Я похапцем пишу ці рядки. Це не заповіт, бо мені нема чого залишати. Все, що я знав, скоро зникне. Наш кінець нікого не здивує. Майбутні покоління у своїх книжках будуть перераховувати причини того, що трапилося: [43] розчарування в політиці Міттерана, потім Ширака, “розшарування суспільства”, як вони кажуть… Але веселить те, що доводиться помирати десятого травня. Кумедна дата. Сподіваюсь, що вони не будуть жорстокими і все відбудеться швидко. Тобто вони миттю позбудуться мене.

Слід визнати, що ми на це дійсно заслуговуємо. Усе почалося тоді, коли в мерії Шостого округу вирішили вигнати жебраків з вулиці Драгон. Передусім, що за дебільна була ідея дозволити їм облаштуватися там - це наче хробака у яблуко запустити. Протягом наступних років вони могли споглядати за тією розкішшю, в якій ми живемо: за нашими дорогущими магазинами із люксовим шматтям, вишуканими ресторанами, елітними клубами, нашими недбало припаркованими чортопхайками, недотраханими манекенницями, [44] - на все це гнилля, яке ми безсоромно випинали просто перед будинком ПНЖ (Право на житло). Як ми могли сумніватися, що цей будинок і був їхнім Троянським конем?

Перемога Жака Ширака на виборах у 1995 році сталася внаслідок дивного непорозуміння… Я посміхаюся, коли пишу цей евфемізм, бо з вулиці лунає вронькання останнього гелікоптера нашого приватного військового загону. Добре, що він ще є. Якби ми розраховували не тільки на захист нашої поліції…

Можливо, мені дадуть невеличку відстрочку, щоб закінчити цей текст. Даруйте, якщо виклад буде дещо безладний. Не думаю, що встигну все вичитати.

Вигнання з вулиці Драгон, вочевидь, ледь просувалося. Військам республіканських загонів [45] безпеки довелося насправді битися за кожен метр нашого простору. Кількість загиблих не рахували в обох таборах. Війну транслювали в прямому ефірі на каналі TF+: повернення до класової боротьби, багаті проти бідних (найкращий глядацький рейтинг року).

Після цього уряд Мадлена доручив нам виплутуватися самотужки. Ось тоді і виникла ідея побудувати Мур Сен-Жермен-де-Пре. На початку року ми розпочали будівництво паркану три метри заввишки навколо всього кварталу. Мур огороджував вулиці Жакоб (де знаходиться резиденція колишнього прем’єр-міністра), Сен-Пер, Фур та Сен, оберігаючи наші поселення від потенційних агресорів. Казкове архітектурне втілення за проектом Філіппа Старка із надчутливими камерами та лазерними системами спостереження. [46] Будівництво фінансувалося із добровільних внесків, так само як і купівля радіокерованих гвинтокрилів для поліції Сен-Жермен-де-Пре.

То були райські часи. Ми знову могли прогулюватися по нашому кварталу в повній безпеці. Мешканці Сен-Жермен-де-Пре знов почали посміхатися. Усюди влаштовувалися свята, двері не зачинялися ані вдень, ані вночі. Можна було, нічого не побоюючись, залишати ключі в наших Ferrari. І лише вночі прожектори гелікоптерів пронизували темряву над нашим клубом Lipp.

У цей час уся країна, поза межами нашого кварталу, тонула у вогні та крові.

Галас наближається. Моя рука тремтить від остраху, бо я легкодухий слабак. Під три чорти, я не хочу вмирати! Я знаю, що буду повзати перед ними на колінах, наче остання [47] потолоч. Я хотів зберегти своє бабло, і проблеми інших мене не обходили. Чорт, я був як і всі інші, я не думав, що ситуація погіршиться так швидко!

Звісно, у той день, коли вони випотрошили Бернара Анрі Леві та Аріеля Домбас-ле, які мирно вийшли до них на переговори, я мав здогадатися, що черга дійде і до нас. Але я, як і всі інші, вирішив, що це випадковість… Потім було колективне зґвалтування Клаудії Шиффер (найкращий рейтинг TF+ цього року), і ми всі сподівалися, що цей гармидер їх вгамує…

Коли вони спалили Матьє Касовіца, ми нарешті відкрили очі, але було вже запізно… Продовження відоме: вбивства поблизу Ка-стель, підпалення “Грассе”, жахливе повішення Філіппа Соллерса за ноги до дзвону Сен-Жермен-де-Пре. [48]

Я відправив двох своїх останніх охоронців на розвідку. Що вони там роблять? Уже минуло десять хвилин, як вони мали відправити мені ЗО-відеозапис на мій годинник Microsoft Swatch.

Ми пожинаємо те, що посіяли. А як же ми святкували падіння комунізму! Цього разу капіталізм перемогли. Усі запитання, які ставив Карл Маркс, постали знов, але іще жорсткіше. Ми вважали природним те, що незначна меншість обраних керувала численною більшістю бідних. Наші величезні апартаменти здавалися нам виправданими. Нестерпна непристойність нашого способу життя не колола нам очі. Я щойно побачив у вікні насаджену на кіл голову свого охоронця - його очі повискакували із орбіт. Вони увірвалися до Cafe du Flore! Сартре, повернися, вони збожеволіли! Я зачинився [49] у нужнику і шкрябаю це прощання. Тупіт ніг на сходах. Ось і все. Вони грюкають у двері. Навряд чи мені вдасться стати їхнім другом.





Післясвяткові довби

Я сказав йому: “Усе завжди починається з наступного ранку”. Вигляд він мав жахливий. Обличчя вкрите щетиною. Від нас тхнуло перегаром, наближався світанок. Удалині, з вулиці Варен, уже було чутно свистіння сміттєзбірника.

Луї - мій старий приятель, але він надто часто закохується - через це він трохи нудний. “Так, так, а потім ти запевнятимеш, що життя - це пробудження після свята”. Він поставив стару платівку Арети Франклін на 45 обертів, а я вижлуктав пляху.

“Ти бачив її очі? Ні, от скажи, ти бачив її ОЧІ?”.

Вочевидь, що я бачив її очі, я добре знаю Летицію, як і те, що колись через ці очі я [51] ускочив у подібну халепу. Луї понесло, і Аре-та співала свою тиху молитву за нас…

- Вона обіцяла, що ми невдовзі побачимося.

- У тебе є її номер?

- Є-е-е.

- Моно 43-32.

- Але…

- Ніяких але.

Вона вже прокинулася. Але була не сама, і Луї бігцем повісив слухавку. Тепер я знав, що в нас попереду безсонна ніч.

- Я тебе попереджав, вона така. Щоразу, коли Летиція говорить “привіт”, це значить “прощавай”.

Але я враз пошкодував про свою брутальність. Я ненавидів заспокоювати Луї, бо це нагадувало мені про мої найгірші дні. У кімнаті повіяло смутком. [52] Якщо комусь потрібна адреса, за якою мешкає смуток, то можна запитати мене. Смуток з’являється у певні години. Його ареал проживання чітко визначений.

Але Луї полюбляв страждати. Він належить до тієї когорти людей, які відмовляться вступати до клубу, в який їх запрошують дійсними членами. Певним чином, я розумів, чому все відбувається саме так У Луї все йшло не так, бо воно і НЕ МОГЛО КУДИСЬ ІТИ.

- Мені все однСґплювати, головне, що я її кохаю, і це єдине, що має значення, на все інше мені наплювати.

- Луї, чи маєш ти Доліпран?

Ми пройшлися пішки. Поснідали в барі “Марше”. Не заплатили і пішли звідти. Ми втекли. Зустріли співачку Дані на вулиці Ло-біо. Я стругнув біля бару “Фернандо” Луї нюхнув попперсу біля бару “Гюї”. [53]

Усе це відбувається через мене. Це була моя ідея піти туди. Я добре пам’ятав адресу Летиції. Я назвав її шоферу таксі.

- Авеню Веласкес, 8-й округ. Тупик, що виходить на парк Монсо.

Я нічого не забув. Рана ще не загоїлася. В усьому моя провина.

Луї добре затягнувся в обидві ніздрі, потім натиснув на дзвоник. О, Летиціє, миле янголятко, чому ти відкрило так легко? Хіба тебе не навчили, що слід спочатку спитати, перед тим як відчинити ящик Пандори?

- Заткни їй рота рукою, швидко!

Я підкорився. Летиція мене вкусила. Я стиснув кулак і заліпив їй у око. Луї заломив їй руки за спину. У квартирі засмерділо попперсом (входячи, він перекинув пляшку). Батьки Летиції вже пішли на роботу. її тра-халь також. У нас попереду був цілий день. [54]

Ви коли-небудь пробували запхати до дівочого рота тенісний м’яч? Я вас запевняю, що це забирає чимало часу. Але це того варте: тепер Летиція не кричить, чи, точніше, ніхто не чує її крику. Відзначу, що її батьки мають смак: крісла - Людовик XV, диски - Doors, ірландське віскі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций