Вишенський Іван Зачіпка мудрого латинника з дурним русином…

Розміщено Шкільні твори в 25 июня 2016



Вишенський І. Твори / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і приміт. В. Шевчука. — К.: Дніпро, 1986. — 247 с.

ЗАЧІПКА МУДРОГО ЛАТИННИКА З ДУРНИМ РУСИНОМ ХАЯ БУДЕ ПЕРША ЧЕСТЬ ЧИТАТИ ЦЕ ПИСАННЯ НАЙЧЕСНІШОМУ З УСІХ.

Тобі, христолюбивий, благочестивий, правовірний і православний християнине, пане княже Михайло Вишневецький1, посилаю це писання для розсудливо-уважного читання. А по одержанні звістки, і коли є твоє благовоління, відтворивши чи переписавши собі на підпору правди твердого переконання в непорочній нашій вірі, — хай іде до Львова. Якщо випаде зустріти обивателів з руського краю, від нашої віри православних, які прагнуть покріпити добре сумління — хай їм те не забороняється. Від Львова хай вість, більше в цьому укріпившись, йде в Підгірську сторону2. А коли обійде всіх православно-іменитих людей шляхетського роду, хай залишать це писання, яке посилається, повністю при перемишлянській церкві. Бо вона, тобто перемишлянська церква, славна в так званій Малій Росії, як найчесніша від усіх інших у дотриманні непорочності віри. Вона не помазалася духом латиномудрості, не обезчестилася єрессю, але стоїть безпідозрено в красі апостольської проповіді. Через це волію, щоб усе це писання залишилось у перемишлянській церкві. І сам я, коли дозволить Христос, їй віддатися прагну. Амінь.

ЦЕ ПИСАННЯ ЗВЕТЬСЯ “ЗАЧІПКА МУДРОГО ЛАТИННИКА З ДУРНИМ РУСИНОМ” ДО ДИСПУТУ, А ПО-ПРОСТОМУ КАЖУЧИ, ДО СУПЕРЕЧКИ ЧИ БЕСІДИ: В ПИТАННЯХ ТА ВІДПОВІДЯХ, ПО ТОМУ ЙДЕ ВІДПОВІДЬ СКАРЗІ НА ДВА АРТИКУЛИ, ПОДАНІ В ЙОГО КНИЖКАХ (ЩОДО ВІДСТУПЛЕННЯ ГРЕКІВ ТА РУСІ ВІД ЛАТИНСЬКОГО КОСТЬОЛА), ВИДАНИХ ДРУКОМ, ОДИН АРТИКУЛ ОГУДНИЙ СУПРОТИ ГРЕЦЬКИХ УЧИТЕЛІВ, ЩО НІБИ ВІД ЗАЗДРОСТІ НЕ ПОДАЛИ РУСЬКОМУ РОДУ В РОДІ СЛОВЕНСЬКІМ НА ПИСЬМІ ТА В ЖИВІЙ МОВІ СВОЄЇ НАУКИ. ДРУГИЙ АРТИКУЛ САМОХВАЛЬНИЙ, НІБИ ЛАТИНСЬКИЙ КОСТЬОЛ ЩАСЛИВИЙ, АДЖЕ ВСЮДИ В ПОСЛУШЕНСТВІ ПАПИ РИМСЬКОГО ФУНДОВАНО НАУКИ ТА ШКОЛИ.

Христофор, інок-русин3, який мандрує по святій Афонській горі.

“Ваше ж слово хай буде: “так, так”, “ні, ні”. А що більше над це, то те від лукавого”.

Господи, благослови!

БЛАГОЧЕСТИВИМ І ПРАВОСЛАВНИМ ХРИСТИЯНАМ МАЛОЇ РОСІЇ, БРАТСТВУ ЛЬВІВСЬКОМУ ТА ВІДЕНСЬКОМУ, ТАКОЖ УСІМ ПІДГІРСЬКИМ ОБИВАТЕЛЯМ, ГРОМАДЯНАМ ТА НАЧАЛЬНИМ ЛЮДЯМ У СВОЇХ ДЕРЖАВАХ ШЛЯХЕТСЬКОГО РОДУ, І ВСЮДИ ВЗАГАЛІ, НА ПОКУТТІ ТА ВОЛИНІ І ДЕ ТІЛЬКИ ГОЛОС ПРАВОВІРНИХ ЧУЄТЬСЯ, ДУХОВНИМ ТА СВІТСЬКИМ УСЯКОГО СТАНУ, ЧИНУ Й ПОСАД, ІНОКАМ, СВЯЩЕНИКАМ, ПРОСТИМ ПІДГІРСЬКОГО ГНІЗДА І ЗЕМЛІ ПЛОДОРОДНОЇ, НАЙГРІШНІШИМ З УСІХ ЛЮДЕЙ ІНОК ЩИРО БАЖАЄ ВАШІЙ МИЛОСТІ РАДІТИ В ГОСПОДІ ЗА ТІЛЕСНИМ ПОРУХОМ І СПАСТИСЯ ЗА ДУШЕВНИМ ПРАГНЕННЯМ І МОЛИТЬ ПРО ТЕ ГОСПОДА СПАСИТЕЛЯ.

Хоч дух забороняє і заказує пристрасну приязнь і прихильність до мирського приятелювання (такого, що не відкинулося від пристрасної ветхості), а воно входить у тризнище (відправлення тризни) боротьби начал і влад повітряних духів світодержця тьми цього віку, однак я не зміг перебороти пристрасті, ревності, любові, яка палить з середини заради вашого благочестя за спасіння, щоб не звернутись до вас із словом прихильності до благочестя й правовір’я через цього брата, котрий тут мандрує і знову відходить до вас. Хоч не вчився я вправності риторської мови та ремесла елліно — чи латиномудруючих при спілкуванні і не звик ні до яких хитродіалектичних силогізмів (отож не можу і не стараюся написати на подивування вам жодного хитрослівного мудрування), але від простоти і нашою словенською мовою, якою розмовляю, кажу, міркую і звіщаю те відоме, що сила духа перебуває не у вибагливості зовнішнього мовлення і філософського осягнення, але дарується вірою смиренномудрості — той, хто наслідує і пильно дотримується заповідей від тієї ж Христової благодаті, знає й розуміє корисне й спасительне. Тому й Павло, знаючи, що діалектика й хитрість інших людських підступів та мудрувань не вмістить і не підійме святого духа (коли не до віри, смирення і простоти з тим мистецтвом іде), розуміючи, що нічого це знати, кладе заборону колосянам і каже не зваблюватися хитромовним словом зовнішньої освіченості: “Стережіться, щоб ніхто з вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським (це-бо і отці кажуть), за стихіями світу, а не за Христом (то проста і вічна правда), бо в ньому тілесно живе вся повнота божества”. Каже він і до корінфян, коли забороняє розділення, змагання і вправи у мудруванні: “Бо Христос не послав мене, щоб хрестити, — каже, — а благовістити, і то не в мудрості слова, щоб не зник, тобто не був зганьблений і обезчещений хрест Христа, бо хитрослів’ям простота й жива премудрість божа безчеститься”. Багато хто (і тепер бачимо) осягають філософське вчення (а радше було б назвати те — бундючність) і різними мовами вміють говорити, і через розумування відходять від благочестя і впадають у єресі. А деякі зовсім безнадійно й безповоротно відпадають, як постраждали і наші єпископи, котрі звабилися латинською хитрістю, мудрістю, світською славою і тілесним спокоєм — самі про те знаєте. Через це я вам писатиму нашим простим словом, яким миряни розмовляють, бо не вмію зовсім до вас хитро казати чи писати. Але певно знаю те, що тримаюся простоти православної віри й бажаю, щоб ви були в тій-таки вірі й простоті благочестя і молю вас нітрохи не відступити чи відійти від межі сповідного знамення, яке непорушне поставлене святими отцями, тобто віри православної, старої східної церкви, яка, хай буде вам відомо, основана дійством святого духа, а не через розум, узятий од стихій світу, в якому заплуталася нині латина при допомозі майстра й мудреця звабного цього світу, і вже через попуст божий виплутатися до простоти й православної віри аж ніяк не може. А чому? Тому, що людське єство стоїть на самовладді і примусом та силою до бога не притягається після всесвітнього оголошення євангельської проповіді, а залишено на самоволю — кожен може любити й триматися того, чого хоче. Через це й Павло каже до Тимофія, говорячи про учнів-відступників, які не бажають стояти в тісноті Христового хрестоносного життя й терпіти: “Бо Димас мене кинув, цей вік полюбивши і пішов до Солуня, Кріскент — до Галатії, Тит — до Далматії. Зо мною сам тільки Лука”4 та інше. Отож ніхто хай не притягається із відступників від православної віри; бо і від святого Павла відступалися учні і навіть від самого спасителя Христа, про що свідчить Іоанн-євангеліст: ті, котрі зусібіч видимими чудесами були огорнені й ділами спасенними були насичені, а свою волю перебороти не спромоглися. Про це Іоанн так каже: “Із того часу відпали багато хто із учнів його і не ходили вже з ним”5. Таж коли тоді примусом та силою Христос не притягав і не навертав тих, котрі були отемнені сліпотою любові до цього світу, але залишив на волю самовладдя тих, які хочуть йому наслідувати, то чи ж то чудо, що і нині відпадають і відступають світолюбці й розкішники цього світу від православної віри до матері зваби, самолюбства й тілоугодництва. Не дивуйся йому й не зваблюйся, улюблений брате, православний християнине: так було колись, так воно є й буде. А до того, бажаючи пошанувати правду, а підхлібству місця не дати, скажу: нашим руським нема з ким у дружбі стояти і немає від кого поміч мати; і не буде чудом, коли і
всі відступлять. А чому і через що? Тому, що словесних пастирів ніяк не можуть знайти, а бачать тільки таких, що лише через живіт та себелюбство видерлися на стіл влади, по-єврейському, через мито, дірою, по-злодійському і через плоть, по-розбійницькому і по-тиранському осідлали стіл церковного начальства. Отож коли такий їхній безворітний прихід, то ніколи від них не сподівайся помислу спасіння хрещених душ; а тільки догодження своєму пристрасному тілу, бо ж каже Христос: “Я — двері, коли через мене хто ввійде…”6, і далі: “Без мене не можете нічого створити ані плода за спасіння принести”7. Що ж за пожиток із тих безхристоприходних та владущих пастирів, коли не мають сили нічого доброго зробити для свого спасіння, ні про спасіння інших помислити? Однаково було б або ще й сторицею ліпше, щоб такі блазнителі зовсім не були б у церкві, і корисніше собору вірних (як говориться у Никона8 в “Слові про неправдивих пастирів та неправдивих учителів”) самим до церкви збиратися і спасатися, аніж у погибель та муку вічну відійти із звабниками і сліпими вождями. Коли ж бо нас захопить усе це зло (і запустіння церковне від бурі антихристового духу), знову кажу вам, православним: не спокушайтеся й віру тримайте, як тверду основу: хвилі марнот цього віку не можуть занурити й потопити Ісусового корабля; тим, що спасаються, є і завжди буде спасіння, а тим, що гинуть і не мають надії, як Іуді, ані Христос не допоможе, ані хто інший. Про це досить.

Коли ж Хтось із наших слабоумних ласиться, ях на пироги, на якусь латинську унію, то про ту унію можу написати притчу за жартівливим звичаєм. Бо Скарга вам у своїх аеровигадливих книжках докорив, що ми, Русь, не розуміємо словенської мови. Хто ж вислухав ті речі про унію, до вас висловлені, побачить, чи правду він каже, що ми своєї словенської мови не знаємо і не розуміємо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций