Рей Бредбері Були вони смагляві й золотоокі

Розміщено Шкільні твори в 19 июня 2016



Рей Бредбері

Були вони смагляві й золотоокі





 Ракета остигала на вітрі, що віяв із лугів. Клацнули й розчахнулися дверцята. З люка вийшли чоловік, жінка й трійко дітей. Інші пасажири вже простували марсіанським лугом, під їхніми ногами шелестіла трава, а цей чоловік залишився тут, зі своєю родиною.

 Його волосся маяло на вітрі, кожна клітинка тіла напружилась, ніби він опинився в безповітряному просторі. Дружина стояла трохи попереду; вона тремтіла. А дітей - цих пушипок [196] кульбаби - здавалося, ось-ось розкидають вітри по всіх кінцях Марса.

 Діти підвели голови й глянули на нього. Його обличчя застигло.

 - Що сталося? - запитала дружина.

 - Ходімо назад у ракету.

 - Ти хочеш повернутися на Землю?

 - Так. Послухай!

 Жалібно завиваючи, дув вітер. Здавалося, ще мить - і марсіанське повітря висмокче його душу, як висмоктують мозок із кістки.

 Він дивився на невисокі гори цієї планети - тисячоліття притисли їх своєю вагою. Він бачив старовинні міста - вони погубилися серед лугів, наче тоненькі дитячі кісточки, розкидані в трав’яних озерах.

 - Вище голову, Гаррі,- сказала дружина. - Відступати пізно. Ми пролетіли шістдесят з гаком мільйонів миль.

 Біляві діти голосно кричали, мов чекаючи, що їм озветься високе склепіння марсіанського неба. Але відповіді не було, тільки швидкий вітер свистів у жорсткій траві.

 Похололими руками чоловік підхопив валізи.

 - Ходімо,- проказав він так, ніби стояв на березі, а мусив зайти в море і потонути.

 Вони ввійшли в місто.

 Його звали Гаррі Біттерінг, дружину - Кора, дітей - Тім, Лора і Девід. Вони побудували собі маленький білий будиночок; там приємно було вранці смачно снідати, але страх не минав. Непроханий співрозмовник, він був третім, коли подружжя перешіптувалося вночі в постелі й прокидалося на світанні.

 - Ти знаєш,- казав Гаррі,- яке в мене відчуття? Ніби я дрібка солі й мене вкинули [197] у прудкий потік. Ми тут чужинці. Ми земляни. А це Марс. Він для марсіан. Заради всього святого, Коро, купімо квитки й повернімося додому!

 Але вона літі не хитала головою:

 - Рано чи пізно атомна бомба знищить Землю. А тут ми виживемо.

 - Виживемо, але збожеволіємо! “Дон-дін, сім годин! - видзвонював будильник.- Годі спати, пора вставати!”

 І вони вставали.

 Якесь підсвідоме відчуття спонукало Гаррі щоранку оглядати й перевіряти геть усе, навіть теплий камін і яскраво-червоні журавці у горщиках, він ніби боявся - раптом щось скоїться. О шостій ранку ракета з Землі привозила свіженьку, ще з запахом друкарської фарби газету. Гаррі розпечатував її і тут-таки, за сніданком, переглядав. Він намагався бути товариським.

 - Тепер усе як тоді, коли заселялися нові землі,- виголошував він.- Побачите самі, за кілька літ на Марсі буде мільйон землян. І великі міста будуть, і все таке інше! Казали - нічого у нас не вийде. Казали: марсіани не подарують нам вторгнення. І де ті марсіани? Ані лялечки! Міста є, це так, але ж вони порожні, там ніхто не живе. Хіба не так?

 Будинок здригнувся від пориву вітру. Коли перестали бряжчати шибки, Біттерінг проковтнув клубок, що підступив до горла, й подивився на дітей.

 - Не знаю,- сказав Девід,- може, скрізь тут і є марсіани, але ми їх не бачимо. Вночі іноді я ніби чую їх. Чую, як вітер жбурляє пісок у вікна. Мені стає лячно. І ввижаються оті старовинні міста в горах, де колись жили [198] марсіани. І знаєш, тату, там ніби хтось ходить. Може, марсіанам не до вподоби, що ми сюди переселилися? Може, вони збираються нам за це помститися?

 - Дурниці! - Біттерінг глянув у вікно.- Ми люди порядні, не свині.- Він знову подивився на дітей.- У кожному мертвому місті є привиди. Тобто спогади.- Тепер він пильно дивився на гори.- Ось дивишся на сходи і думаєш: як по них ходили марсіани, які вони на вигляд? І тоді в голові виникає щось схоже на маленький привид - спогад. Це цілком природно. Уява.- Він помовчав.- Сподіваюсь, ти не нишпорив у тих звалищах, га?

 - Ні, тату.- Девід втупився у свої черевики.

 - Начувайся! Тримайсь од них далі. Подай-но мені варення.

 - А все-таки,- сказав маленький Девід,- щось станеться, ось побачиш!

 І воно таки сталося, опівдні того самого дня.

 ”Пора, спотикаючись, уся в сльозах, ішла вулицею селища. Нічого не бачачи, вона вбігла на ґанок.

 - Мамо, тату! На Землі - війна! - схлипувала вона.- Щойно був радіосигнал. На Нью-Йорк скинуто атомні бомби! Вибухнули всі міжпланетні ракети. На Марс більше ніколи не прилетять ракети, ніколи!

 - Ох, Гаррі! - пані Біттерінг, заточившись, ухопилася за чоловіка й доньку.

 - А ти певна, Лоро? - тихо запитав батько. Лора заридала.

 - Ми залишимося на Марсі назавжди, назавжди! [199]

 Довго ніхто з них не міг вимовити її слова, тільки шумів передвечірній вітер.

 Ми залишилися напризволяще, думав Біттерінг. Нас тут усього-на-всього якась тисяча. І немає вороття. Немає вороття. Його обсипало жаром від страху; піт рясно вкрив обличчя; руки, тіло зволожніли. Йому хотілося вдарити Лору, закричати: “Неправда, ти брешеш! Ракети повернуться!” Але натомість він притис до себе дочку, погладив по голові й мовив:

 - Ракети все одно колись прилетять до нас.

 - Коли? Через п’ять років? Побудувати ракету - справа складна й довга. Тату, тату, що ж ми робитимемо?

 - Робитимемо свою роботу, звісно. Вирощуватимемо врожай, виховуватимемо дітей. Чекатимемо. Житимемо собі, як жили, поки закінчиться війна і знову прилетять ракети.

 На ґанок піднялися Тім і Девід.

 - Хлопці,- сказав батько, дивлячись над їхніми головами.- Я мушу вам щось сказати.

 - Ми вже знаємо,- відповіли вони.

 Біттерінг бродив по саду, залишившись наодинці зі своїм страхом. Поки ракети ткали свою срібну павутину в космосі, він ще міг якось миритися з Марсом. Він завжди казав собі: ось захочу, завтра ж куплю квитки й ми повернемось на Землю.

 Але тепер срібна павутина розірвалася, ракети валяються безформними купами оплавленого металу й переплутаного дроту. Земляни залишилися на Марсі, на чужій планеті, серед світло-коричневих пісків, на п’янких вітрах; марсіанське літо обпалить їх, наче імбирні коржики; марсіанська зима складе їх у комори. [200]

 Що буде з ним, з його родиною? Марс чокав цієї миті. Тепер він поглине їх.

 Стискаючи тремтливими руками лопату, Біттерінг став навколішки біля квітника. “Працювати,- думав він,- працювати й про все забути”.

 Він підвів очі й глянув на марсіанські гори. Колись ці вершини називалися гордими марсіанськими іменами. Земляни, що впали з неба, дивилися на гори, річки, моря - всі вони мали назви, але для чужинців залишалися безіменними. Колись марсіани побудували міста й дали їм назви; підкорили гірські вершини й дали їм назви; плавали по морях і дали їм назви. Гори осунулися, моря висохли, міста перетворилися на звалища. Однак, незважаючи на це, земляни в глибині душі відчували якусь провину, коли по-своєму називали ці древні пагорби й долини.

 Людина не може жити без символів і ярликів. Тому на Марсі все назвали по-новому.

 Біттерінг відчув себе дуже самотнім тут, під марсіанським сонцем, у своєму саду, де він, нахилившись, висаджував земні квіти у чужий грунт.

 Думай про щось інше. Весь час думай. Про що завгодно думай. Тільки не про Землю, не про атомну війну, не про знищені міжпланетні ракети.

 Він спітнів. Огледівся. Ніхто не дивиться. Він розв’язав краватку. “Ну й нахаба,- подумав.- Спочатку скинув піджак, а тепер і краватку”. Дбайливо повісив краватку на гілку персикового дерева - цей саджанець він привіз із штату Массачусетс.

 І знов повернувся думками до назв і гір. Земляни все переінакшили. Тепер на Марсі є [201] Гормельські долили, морс Рузвельта, гори Форда, плоскогір’я Вандербільта, річка Рокфеллера. Перші поселенці в Америці вчинили мудріше, вони залишили американським рівнинам їхні стародавні індіанські назви: Вісконсін, Міпнесота, Ліідахо, Огайо, Юта, Мілуокі, Уокеган, Оссео.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций