Роберт-Льюіс Стівенсон Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 19 июня 2016



.. року.



ЛЮБИЙ ЛЕНЬЙОНЕ, ви - один з найдавніших моїх друзів, і хоч наші погляди щодо різних наукових питань могли не збігатися, я не пригадую, принаймні зі свого боку, випадку, коли б наша обопільна прихильність похитнулася. Якби ви одного дня сказали мені: “Джекіле, моє життя й моя честь залежать від вас”, я не вагаючись пожертвував би власним щастям, власною лівою рукою. Та нині моє життя й моя честь залежать від вас; коли ви не допоможете мені цієї ночі, я загинув. По такій передмові вам може здатися, що я проситиму від вас чогось несполучного з честю. Але судіть самі.



Я прошу відкласти цього вечора всі справи, - хай навіть вас покличуть до ліжка хворого цісаря, - найняти кеб (якщо [40] ваш власний повіз не чекатиме під дверима), й поїхати до мене додому. Мій служник Пул одержав відповідні вказівки й чекатиме на вас разом із слюсарем. З його допомогою слід відчинити двері мого кабінету, але в кабінет ви повинні ввійти самі, там треба відчинити дверцята скляної шафи (літера Е) з лівого боку, зламавши замок, якщо їх буде замкнено, і витягнути четверту згори (або, що те саме, третю знизу) шухляду з усім її вмістом. Зараз розум мій страшенно напружений, і я смертельно боюся дати вам неправильну вказівку. Але в разі, якби я помилився, пам’ятайте: в шухляді, яку я маю на оці, зберігаються певні порошки, слоїк та зошит. Цю шухляду я благаю вас привезти до себе на Кавендіш-сквер, нічого в ній не чіпаючи.



Але це - лише перша частина сподіваної послуги, тепер про другу. Коли вирушите до мене відразу ж, як одержите цього листа, то повернетесь додому ще задовго до півночі. Такий запас часу я лишаю вам, не тільки побоюючись певних випадковостей, яких неможливо ані передбачити, ані уникнути, а ще й тому, що справу краще довести до кінця о тій порі, коли слуги вже спатимуть. Опівночі я прошу вас бути самому у вашій приймальні, і власноручно впустити в дім людину, яка звернеться від мого імені, віддавши їй ту шухляду, що ви привезете з мого кабінету. На тому ваша роль завершиться, і ви здобудетеся на мою цілковиту вдячність. Ще через п’ять хвилин (у разі, коли ви наполягатимете на поясненнях) ви зрозумієте, що всі ці перестороги мають для мене життєво важливе значення, і, хоч як неймовірно це звучатиме, знехтувавши лише одну з них, ви обтяжите власне сумління моєю смертю або божевіллям.



Хоч я певен, що ви не зневажите це моє благання, однак серце мені стискається і руки тремтять від самої гадки про таку можливість. Нині я перебуваю в незвичному місці, й глибину мого страху не зможе осягнути жодна уява, але знайте: коли ви ретельно виконаєте все, про що я вас прошу, мої турботи розвіються й зникнуть. Тож прислужіться мені, любий Леньйоне, й порятуйте вашого друга Г. Дж.



Р.8. Я вже був запечатав цього листа, коли нова страшна небезпека спала мені на думку. Може таке статися, що пошта доправить вам мого листа тільки завтра вранці. У цьому разі, мій любий Леньйоне, виконайте моє прохання протягом дня, тоді, коли це вам буде зручніше, і знову дочекайтеся людини, що прийде опівночі. Але тоді вже може бути запізно, і якщо відвідувача другої ночі вже не буде, знайте, що ви більше ніколи не побачите Генрі Джекіла”. [41]



Прочитавши цього листа, я впевнився, що мій колега схибнувся, та оскільки невеликі сумніви щодо цього в мене все-таки лишалися, я вирішив зробити все, що від мене вимагалося. Чим менше я розумів, що за цим усім криється, тим менше я міг судити про важливість прохання; а не зважити на заклик, висловлений так незвичайно, означало покласти на себе завелику відповідальність. Тож я підвівся з-за столу, найняв візника й рушив прямісінько до Джекілової оселі. Служник уже чекав на мій приїзд: він теж дістав поштою рекомендованого листа із вказівками, й відразу ж послав по слюсаря й по теслю. Вони прибули ще до того, як Пул встиг це мені переказати, й ми рушили до анатомічного театру старигана доктора Денмена, з якого, як ви, напевно, знаєте, двері ведуть до кабінету Джекіла. Двері були дуже міцні, а замок - хитромудрий. Тесля попередив, що їх неможливо відчинити, не витративши силу-силенну часу й не завдавши їм значної шкоди. Слюсар також був майже в розпачі. Але він, однак, виявився спритним хлопцем, і за дві години роботи двері таки відчинили. Дверцята шафи були незамкнені, тож я витяг потрібну шухляду, натоптав її пакувальною соломою, обгорнув папером і повернувся на Кавендіш-сквер.



Тут я заходився вивчати вміст шухляди. Порошки було розтерто досить старанно, та все ж не так тонко, як це зробив би спражній аптекар, тим-то я дійшов висновку, що це власний виріб доктора Джекіла. Розгорнувши один з пакуночків, я побачив, як мені здалося, звичайну білу сіль у кристаликах. Далі я звернув увагу на слоїка, наповненого до половини криваво-червоною рідиною з ядучим запахом: мені здалося, що вона містить фосфор і якийсь леткий етер. Щодо інших її інгредієнтів я не мав жодної гадки. Зошит виявився звичайним нотатником, у якому не було нічого, окрім довгої низки дат, що охоплювали кілька років. Я звернув увагу на те, що ці дати враз уривалися десь так рік тому. Декілька разів (щонайбільше шість на кількасот записів) при даті стояла позначка “подвійна”, одного разу, при самому початку - “цілковитий провал!!!”- з трьома знаками оклику. Ці спостереження розпалили мою цікавість, але не привели до жодних певних висновків. Переді мною були слоїк з якоюсь рідиною, пакуночки з якоюсь сіллю, та ще зошит із записом серії дослідів, що не привели (як це траплялося в Джекіла майже завше) до жодного практичного застосування. Яким чином наявність усього цього в моїй оселі могла вплинути на честь, життя і здоров’я мого легковажного колеги? Чому той посланець може навідатися тільки до мене, а не прямо [42] до нього додому? І чому, нарешті, цього джентльмена треба було прийняти таємно? Що довше я над цим розмірковував, то більше переконувався, що маю справу із розумовою хворобою. Але все-таки я відпустив челядь спати, а сам про всяк випадок наладував старого револьвера, що міг придатися для самооборони.



Щойно над Лондоном пробило північ, як хтось тихо постукав у двері. Вийшовши, я побачив куцого чоловічка, що ховався за колонами ґанку.



- Ви від доктора Джекіла? - запитав я.



Він наче через силу відповів: “Так”. Коли я запросив його увійти, він сквапно озирнувся на темну площу. Неподалік вартував полісмен, і коли він спробував посвітити на нас своїм ліхтарем, мій відвідувач щодуху рвонув у кімнату.



Всі ці подробиці прикро вразили мене і я рушив слідом за ним до приймальні, тримаючи руку на зброї. Тут, нарешті, я зміг його роздивитися. Я вже казав, що він був куций. Але ще мене вразили бридкий вираз його обличчя та неприродне поєднання великої м’язової сили з видимою неміччю статури, і, нарешті, незрозуміла тривога, що виникала в його присутності. Вона супроводилася остудою й помітним зниженням пульсу. Тоді я пов’язав це з певним ідіосинкразійним, особистим неприйняттям, і лише здивувався, чому його симптоми такі гострі; я не розумів, що причина цього полягала в самій глибинній природі тієї людини, і вирішив стати понад власними уподобаннями.



Ця особа (що від перших хвилин збудила в мені змішану з огидою цікавість) була одягнена так, що могла викликати - якби йшлося про іншу людину - хіба що сміх: дорогий і добре пошитий одяг був аж надто великий для неї. Штани довелося підгорнути, аби вони не мели землю, пояс пальта опинився на рівні стегон, а плечі його випинались із широкого коміра. Але мені чогось зовсім не хотілося сміятися з цього блазенського вбрання. В самій сутності істоти, що стояла переді мною, було щось зіпсуте й огидне. І тим більше мені цікаво було дізнатися, звідки цей чоловічок узявся, яка в нього доля, з чого він живе, яке його становище у світі.



Всі ці спостереження, що зайняли стільки місця на папері, було насправді зроблено протягом кількох секунд. Мій гість страшенно хвилювався.



- Ви привезли її? - закричав він. - Ви привезли її? - Нетерплячка його була така велика, що він навіть схопив мене за руку.



Я відсторонив його, відчувши після цього доторку холод по всьому тілі. [43]



- Ви забуваєте, сер, - промовив я, - що я досі не маю приємності бути знайомим з вами. Сідайте, будь ласка.



І я показав йому приклад, вмощуючись у кріслі й намагаючись поводитися настільки невимушене, наскільки це мені давали змогу незвичайні обставини, пізня година й страх перед моїм гостем.



- Прошу вибачення, докторе, - відповів він доволі чемно, - звичайно ж, ви маєте рацію, і з цієї хвилини моє нетерпіння поступається місцем ввічливості. Я прийшов сюди, бо на цьому наполягав ваш колега, доктор Генрі Джекіл, котрий просив мене залагодити одну справу. Наскільки я зрозумів… - Він раптом змовк і підніс руку до горла, наче гамуючи істеричний спазм. - Наскільки я зрозумів, шухляда…



Але тут я зглянувся на нього, можливо, маючи на меті швидше задовольнити й власну цікавість.



- Ось вона, сер, - промовив я, вказуючи на шухляду, що стояла, накрита аркушем паперу, на підлозі біля столу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций