Мирний Панас Серед степів — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 15 июня 2016


“Постій же! — думаєте ви. — Я таки тебе здивую!” — І, перекинувшись на бік, починаєте пливти.

— А це ж по-якому? По-павучачому? Так павуччя тільки стрибає! — регоче Яким.

Та ви вже не дослухаєтесь досади; ви раді, що добралися до неглибокого місця, де ви ногами черкнулися дна. Слава богу! А то вам довелося скілько разів і похлинутись водою; руки наче хто пов’язав, а ноги позмикав — не слухаються вашої волі.

— Хай тобі всячина, Якиме! — перепочивши трохи, мовите ви. — 3 тобою не спливеш. А я думав, що ти тільки по-сокирячи і вмієш.

— І по-сокирячи, як схочу! — регоче Яким і знову пускається вплав.

Посеред річки він почав показувати, як по-сокирячи плавати: то пірне, то вирне, то заплеще в долошки, то заверещить: “Рятуйте!”, то зарже, як жеребець.

— А це вам й по-жіночому! — гукає він знову, розплатується на воді, мов жаба, вихав спиною, перебирає ногами так, що вода кругом нього, наче під потоками, пінить та шумить.

А це зразу Яким як зажеліпае:

— Ох ти, бісова тварюко! Тпру-у! — і чимдуж замахав руками.

Не встигли ви підвестися, подивитися, чого то Яким так затурбувався, як він уже й на той берег виплив і голий помчався вподовж луки.

Що там лучилось? Ви підводитесь і бачите, як гнідко, вивернувшись на траві, наміряється перекинутись; хитнеться з боку на спину, підніме ноги вгору, вамеле ними та й упаде на бік.

— Бач, падло! — гукнув Яким біля гнідка, коли той таки перекинувсь.

Гнідко, зачувши біля себе грізний голос Якимів, підвівся на передні ноги, глянув на Якима й зразу підскочив на задні, схиляючи низько голову, мов засоромився, що без хазяйського приводу трохи побавивсь.

— Стій, я тебе, бісова звірюко, скупаю! — свариться Яким і почина одв’язувати повід. Гнідко наблизився до Якима, скоса блиснув на нього своїм червоним оком і тернувся об бік мордою.

— Ану! Чи бач, зрадів?! — І Яким замахнувся кулаком на гнідка. Той, прищурюючи око, геть одвів голову набік.

Через хвилину і гнідко, і Яким уже пливли річкою. Гнідко, задравши морду й виставивши, мов човен, широку спину, плив тихо, раз по раз порскаючи та хропучи, а Яким, ухопившись за хвіст, ззаду підганяв гнідка, як той намірявся звернути набік.

— Купай же, Якиме, гнідка, а мені час і вилазити, — кажете ви Якимові, почуваючи, що вода взяла-таки своє; частіше та частіше, обсипа вас з-за спини морозом, зуби цокочуть, ви повинні міцніше їх зціплювати.

Повагом ви перепливли річку, мерщій вискочили на берег одягатися. Одежа, напечена сонцем, гріє вас; тепер вам любе її тепло: воно зупинило несподіваний холод, що вас так зразу обняв, викликає якісь утішні почування, будить думки; глибоко вони до серця доходять. Обличчя ваше сумне, задумане; сказать би, ви розсердилися на кого. Та то тілько так здається, то тілько зокола; то незвичайна облуда тихої відради, що розпускається у вашому серці якимсь теплим привітом.

Ось ви мовчки, не дивлячись нікуди, оділись; мовчки знялись, почимчикували під тінь широковерхої осокорини, де Яким розклав багаття; ненароком глянули на казанок з водою над вогнем — чи не кипить ще? — і, наглянувши недалеко зелену, як рута, полянку, вивернулися на ній, як на м’якому килимі.

Тихо. Ви чуєте, як ваше серце б’ється об груди глухо, обрубо. А то що шумить? Ваша кров? Ні, то червоне полум’я, знявшись угору, лиже чорне дно казанкове і сичить на ньому незнарошне пролита вода, злегка лопочуть дрова; з річки доноситься гук та регіт Якимів, порскання гнідкове. Над вами стоїть гінка сокорина, високо вгору буяє, широко розвела на всі боки свою густу верховину і прикрила вас легенькою тінню. А он, на праву руч, здіймаються гори, підковою обняли вони ту долину, де ви лежите; вся верховина їх покрита густим лісом, а боки покриті глибокими ярами та крутими проваллями. Он понавертало цілі купи жовтої глини; понаставляло гострих стрільчатих голів червоного глею. Он гола скеля стоїть, трохи похилилася набік; на самім її вершечку примостилася біла береза, журливо спустивши віти додолу. І над усім цим високо розпросторилося блакитне небо; блискуче сонце обдає все своїм яскравим світом. Здається, перед вами стоїть картина й любо вражає ваші очі своєю чарівничою красою. Ви так задивилися на все те, так замилувалися, що незчулися, як і ваші очі закрились, як тихе забуття почало колихати вашу голову.

— Еге-ге! Я думав, що ви тут доглядаєте? А ви спати! — чуєте ви голос Якимів.

Розкриваєте очі, зиркнули. Яким, пустивши гнідка по волі, мерщій кинувся до триніжка, звернув казанок набік і надержує, поки той перестане клекотіти. Гнідко пішов попаски, вищипуючи свіжу траву та вишукуючи зеленішую місцину.

— Гей! гей! гнідко! гнідко! — гукає Яким, зігнувшись над триніжком і не знаючи, що йому робити; чи казанок доглядати, чи гнідка завертати?

Ви поспішаєте на поміч, берете з Якимових рук держалко з казанком, а він біжить мерщій гнідка ловити.

“Клопіт!” — думаєте ви, задивляючись, як Яким забігає вперед гнідкові, хитрить його перейняти. “Клопіт!” — б’є у вашу голову, як ви звернули увагу на себе. “От якби було не вивертатися під осокором та доглядати казанка, то й клопоту б не було, може б, уже досі й каша зварилась, не ссало б так за серце, не в’яло під грудьми.”

Яким не забарився гнідка зловити, прип’яв його віжками до берези й мерщій кинувся до казанка. За його працею швидко й каша поспіла.

Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? Щерба одна, засипана злегка пшоном та задобрена шматочком сала з цибулею, — от і все. А що то за смачна та добра! Пахощі страви поєдналися з пахощами польового повітря, будять у вас смак непевний, викликають голод ненаситний!. Шматок чорного засохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами, здається краще найсолодшого медяника; ложка щерби, що ви вливаєте в рот, якось смачно лоскоче за язик, гаряча пара, припахаючи злегка старим салом, приязно б’є в ніс і ще більший смак викликає. Ложка, шпарко переходячи від рота до казанка, щоб знову до рота сягнути, не похопиться вас задовольнити. Здається, навхильці пив би, очима їв — так хороше та смакови-то. І за серце перестало ссати, і під грудьми не в’яне, якась сила вас проймає, легкість та скорість бадьорить. Ось уже ложка почала й дна казанка досягати, гарчить по ньому, наміряючись повніше набратись; там, на самому споді, каша густіша та ще смачніша, так вона й розпливається в роті, так і розходиться, мов те масло на гарячій сковорідці.

— Та й мастак ти, Якиме, кашу варити! — скажете ви, кладучи ложку, як уже в казанку не зосталося нічого.

— Хіба то я її варив?

— А хто ж?

— Огонь! — жартує Яким.

— Та огонь-то огонь. А хто готував?

— Яка там готівля? Укинув пшона та затовк салом — от і все.

— А чого ж вона така добра?

— Польова каша завжди добра. Може, через те, Що не в печі упріває, а серед вільного повітря.

А може — ви виголодались добре? — додав Яким. — ЇІа голодні зуби, кажуть, і підошва смачною здається. Голод — не тітка! — гу горить весело Яким, перемиваючи ложки та складаючи добро в клунок.

— А що ж, пора, може, і рушати? — питає він, швидко упоравшись.

— Якщо ти зовсім управився, то й рушимо.

— Ось тілько воза підмажу та й готов.

Сонце геть повернуло на захід, як ви рушили з місця. Проїжджаючи мостом, ви ще раз глянули на чисту річку, де ви купалися, на зелену долину, де ви вилежувались та підкріплялися. Чиста водо-прохолодо! Тихий краю, земний раю! Раз на віку довелося вас здибати, та довіку не забуде серце вашого ласкавого привіту!

Ось і село. Ген по горі розіслалося воно невеличкими дворами з вишневими садками, з білими хатками. По дворах, як і слід, комірчини, хлівці всякі: кругом тини та загороди. Нащо то? Від кого люди розгородилися? Від якого ворога захищають своє добро отими тинами невисокими? Самі від себе? Від свого сусіди?. Ох, люди, люди! На широкому світі є багато і волі, і простору, і добра всякого без міри, та ваше ненажерливе око не задовольняється тим, чого треба, — гарбає скільки засягне! Треба тинів та ровів, щоб вашу ненажерливість спинити!

Вам стає чогось боляче, досадно. З гори так далеко видко. І темно-зелена долина, огорнена горами, і гори, покриті лісом, і луки, порізані синьою річкою. З-під гори сонце навкосяка обдає все те своїм золотим світом, пестить і красить своїм привітним сяєвом, мережає темними поясами тіні. Все таке хороше, красне! Дивитися б та милуватися, а вам став досадно. Чисте та привітне село здаля здається вам і тісним, і вонючим — з дворів несе хлівами, по вулицях трусько та вузько; привітні білі хатки здаються всередині темними та нещирими, заздрість та ворожнеча звили там своє гніздо і з-за їх тихого захисту визирають на світ божий, бажаючи його полонити. Швидше з села! Геть мерщій на вільне простір’я!

Ось ви вже й за селом, у царині. Сумні млини облягли широкий майдан, мов сторожі; сірий їх покліт здається вам пузатими павуками, а довгі крила — чорними пазурами. То вони виставились на краю села сторожити здобич? Поглядають з гори на безкраї поля і тихо регочуть: рости, буяй, зелена рослино, на нашу користь! Вигрівай та вирощайу ясне сонце, добре зерно! Не мине воно нашого ненажерливого рота, перемелемо ми.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций