Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 11 июня 2016



Nostalgia hecha hombre (Чоловік у глибокій тузі - ісп.), подумав він по-іспанському. Люди не знали, що від цього вмирають. На протилежній стіні, над книжковою шафою, висів “Monument in Arbeit” (Спорудження пам’ятника - нім.) Пауля Клее. Він не любив цю картину так, як “Гітариста”, але дивився на неї охоче й пригадував, якою потворною вона здавалась, коли він тільки-но купив її в Берліні, - кольори були такі ж непристойні, як на таблицях у батькових медичних книгах, де наводилися різні види шанкрів та інших венеричних виразок, - і як вона страхала його дружину, аж поки та навчилася правильно сприймати її потворність і бачити в ній лише живопис як такий. Він і тепер знав про цю картину не більше, ніж тоді, коли вперше побачив її в галереї Флехтгейма, у будинку над річкою, тієї прекрасної холодної осені, коли вони були такі щасливі. Але картина була добра, і він охоче дивився на неї.

Над другою книжковою шафою висів один з Массонових гаїв. То був “Ville d’Avray” (Містечко Аврей - фр), і Томас Хадсон любив цю картину так само, як “Гітариста”. Картини мали одну чудову властивість: їх можна було любити, не почуваючи ніякої безнадії. Їх можна було любити без смутку, а найкращі картини давали радість, бо в них уже було досягнуто того, чого ти сам завжди намагався досягти. Отже, воно вже існувало, і це добре, навіть якщо тобі зробити цього не вдалося.

До кімнати зайшов Бойз і скочив йому на коліна. Стрибав він чудово й міг без видимих зусиль скочити на найвищу шафу у великій спальні. От і тепер, стрибнувши легко й м’яко, він умостився на колінах у Томаса Хадсона й почав місити передніми лапами.

- Я дивлюся на картини, Бой. Якби й ти любив картини, тобі б краще жилося.

А втім, хто знає, чи не дістає він такої самої втіхи від своїх стрибків та нічних ловів, як я від картин, подумав Томас Хадсон, І все-таки жаль, що він не може тішитись живописом. Хоча тут не вгадаєш. Можливо, у нього був би жахливий смак.

- Цікаво, що б тобі могло подобатись, Бой. Мабуть, отой голландський період, коли малювали такі гарні натюрморти з рибою, устрицями та дичиною. Слухай, ану облиш. Надворі день божий. Ніхто не робить такого серед дня.

Бойз не припиняв свого, і Томас Хадсон повалив його на бік, щоб угамувати.

- Треба ж додержувати хоч якоїсь пристойності, Бой, - сказав він. - А я на догоду тобі ще навіть не привітався з іншими котами.

Бойз розкошував, і Томас Хадсон відчував пальцями безгучне муркотіння у нього в горлі.

- Мені треба помитися, Бой. У тебе йде на це половина всього твого часу. Але ти миєшся власним язиком. І в ці хвилини я для тебе не існую. Коли ти миєшся, ти наче той бісів ділок у своїй конторі: у мене важливе діло, прошу мені не заважати. Ну, а тепер і мені треба помитися. Але замість того я сиджу тут з тобою і вже зранку п’ю, мов якийсь нікчемний п’янюга. Оце така між нами різниця. Зате ти не зміг би вистояти вісімнадцять годин біля штурвала. А я можу. Дванадцять - будь-коли. Вісімнадцять - коли потрібно. І навіть дев’ятнадцять, як ото вчора й сьогодні вночі. А от стрибати так, як ти, я не вмію і полювати ночами не вмію. Хоча випадали й нам нічні полюваннячка, такі, що куди твоє діло. Але в тебе твій радар у вусах. А в голуба, певно, в отих наростах над дзьобом. Так чи ні, але всі поштові голуби мають такі нарости. Ну, а які в тебе ультрависокі частоти, Бой?

Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.

- Що показує твій локатор, Бой? Яка в тебе широта імпульсів? А яка частота повторів? Я ж маю вбудований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли з допомогою УВЧ підвищиться подільна здатність, ворожих гадів можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це мікрохвилі, Бой, і ти їх оце якраз і муркочеш.

То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все. поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів набути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити більш ніде.

Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch (Дурниці - нім). Просто онде воно там, і вітер рухає його, і течія, і вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Будь вдячний, що ти знову вирушиш у нього, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно - твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не в ньому твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.

Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо заглиблюватись у полковника, сказав він собі. Це одна з тих матерій, що їх краще не торкатися такого благодайного дня, як сьогодні. Я піду побачуся з ним. Але глибоко заходити в нього не буду. Досить уже зайшло в нього всякого, що ніколи не вийде назад. Та й з нього вийшло предосить такого, чого вже назад не заженеш. Отож я й подумав: нема чого тобі заходити в полковника. І не буду. Тільки побачуся з ним і, складу доповідь.

Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на ті три картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обмився холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер і стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо.

- Педро з’явився?

- Так, сеньйоре. Машина вже чекає.

- Зроби мені в дорогу “Тома Коллінза” з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.

- Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?

- Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.

- До обіду повернетесь?

- Ні. І до вечері навряд.

- А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де не такий вітер.

- Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм подарунок.

- То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, через кокосовий горіх.

Якого біса ти не схотів піти подивитися на котів? - запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.

Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо не видно було ні багажу, ні пакування.

- А може, я вчинив так задля тебе, Бой, - сказав Томас Хадсон. - Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось трохи кращого. Vamonos a limpiar la escopeta (Ходім прочистимо рушницю - ісп.).

Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам’яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і хитаючи похнюпленою головою.

- Бідолашна ти тварина, - мовив Томас Хадсон до пойнтера. Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі безпородні, й далі весело гарцювали, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:

- Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?

- Та непогано. Ну, а машини як?

- Усі в чудовому стані.

Так я тобі й повірив, - сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, оправлену в корок, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю. - Принеси светр для Педро. Такий там, з ґудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.

Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився помпи собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сучка, трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком, тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер’єра, мордочкою та розумними гідними очима.

Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, - вона побігла за кимось до дверей, - і спитав, якої породи собака.

- Кубинської, - відказав бармен. - Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.

Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций