Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 2 июня 2016



А він говорить:

— Так це ви — друзі Саші?

— Ми, — говорить Собака, не зводячи із кейсу похмільних очей. — Ми друзі.

— А що це ви туг, — питається дядя Роберт, намагаючись ввійти до нас у довіру, — коньяк зранку п’єте?

Мені він після цього чомусь відразу перестав подобатись. Стоїть якийсь притирок з кейсом, пиздить тут.

— Та це вони, — показує Собака на нас. — Ви проходьте, сідайте. Може, чаю?

Чай Собака востаннє пив років два тому, ще в школі. А тут, бач, розбалакався.

— А де Саша? — стурбовано питає чувак.

I тут усі справді думають — а де Саша? якось так сталось, що в останні кілька днів про нього всі забули, я так точно, якось так трапилось, що в кожного своя запара, свої проблеми, ну, знаєте, як це буває — закручуєшся по справах, а потім раптом виявляеться, що не знаєш навіть, де твої друзі позникали.

— Може, на заняттях, — говорю невпевнено.

— Ні, я там вже був, — каже дядя Роберт. — Мені сказали, що у вас занять вже тиждень як немає.

— Серйозно? — питаюсь.

— Так. Порадили тут пошукати, у вас.

— Ну, це правильно, — говорить Вася, щоб якось його заспокоїти. — Правильно. Де ж його ще шукати.

— Собака, — питаюсь я, — а на футболі його з вами не було?

— Ні, — каже Собака. — Хоча, в принципі, — він звертається безпосередньо до дяді Роберта, — я там свідомість втратив, тож добре не пам’ятаю, може, й був.

— А що трапилось? — питаюсь я.

— В Саші біда, — каже дядя Роберт і сідає при вході на свій кейс. Я ще думаю, що він насправді в нього порожній і він його замість стільчика носить.

— Що за біда? — питаюсь.

— 3 батьком.

— Так у нього ж немає батька, — кажу я. — У нього ж вітчим.

— Він йому був як батько, — каже дядя Роберт.

— Та ну, — раптом говорить Собака, — батько i вітчим — це зовсім різні речі. Хоча, — додає, — в принципі один хуй.

— Почекай, — кажу я Собаці. — А чому — був?

— Він загинув, — каже дядя Роберт. — Позавчора.

— Як загинув?

— Застрелився.

— Як?

— В нього рушниця була.

Про рушницю Карбюратор розповідав. Він загалом про своїх батьків говорити не любив, але щось десь все-таки розповідав, там у нього все якось поморочено виходило, батько його їх покинув, коли він ще зовсім малий був, потім з’явився цей чувак, з рушницею, Карбюратор говорив, що він просто кінчений, що він постійно бухає, ходить і відстрілює навколо їхнього будинку все живе, час від часу його забирають, але потім відпускають на волю, разом із рушницею, якийсь у них там зовсім дикий Захід виходив, як послухати Карбюратора. Ще він розповідав, що в його вітчима не було однієї ноги, не від народження, звичайно, не те, щоби він був якимось патолопчним виродком, йому п просто одного разу відрізали, це ще був совок, але для вітчима вже почалася його персональна громадянська війна, з якої він і повернувся на протезі. Цю історію Карбюратор розповідати любив, він смакував деталі, зображав усе це в ролях, одне слово — історія йому подобалась. Як я вже сказав, вітчим весь час тягав за собою рушницю, гарну колекційну, якщо вірити Карбюраторові, рушницю, їх там ніби як була ціла компанія безумних мисливців за скальпами, ліцензій у половини з них не було, але хтось із них працював в районній прокуратурі, тож вони могли хоч на панцерниках ганяти, жодне даі їх би не спинило, полювали вони цілий рік, на сезони не зважали, просто набухувались, брали мінтовський бобік і гнали в степ, в бік російського кордону, а оскільки, повторюся, совок ще тримався своє! купи, то кордону жодного й не було, вони просто гнали, наскільки їм вистачало бензину, а потім, заглохнувши десь посерел ярових чи там озимих, як могли добирались додому, замість трофеїв тягнучи на плечах один одного. Мені ця історія теж подобалась, я не розумів у принципі Карбюратора, в тебе, казав я йому, такий прикольний вітчим-їбанат, що ги на нього женеш, краще б з’їздив із ним, привіз би шкіру якого-небудь мамонта, я собі міг уявити таку поїздку, це вони так могли гнати в принципі до самого Каспію, як червоношкірі в преріях, вибиваючи по дорозі всю навко-лишню фауну, а вже виїхавши до Каспію, набити там цілу гору верблюдів, чи хто там на тому Каспії водиться, і назад, прикольно; але Карбюратор таких речей не любив, а може — любив, лише не подавав виду. I ось одного разу, під час чергового забуху, їхня п’яна компанія виїхала в поля, і десь там вони заглохли, тож мусили стати на ніч. А вранці на них наткнулись комбайни, оскільки були жнива, не сезон, знову ж таки, і застряли вони десь просто в покосах. Комбайни їхали, розтягнувшись на пару сотень метрів, і раптом перед ними з’явились червоношкірі, вірніше — червонопикі чуваки з рушницями. Принаймні я собі це саме так уявляю. Ближчий комбайн, який ішов просто на них почав звертати і тут йому забилась косарка, тож комбайн зупинився, звідти виліз чувак, і боязко обзиваючи мисливців, почав лізти ногою просто в пашеку свого сатанинського агрегату, намагаючись пробити тромб, що виник; Карбюратор нам потім на схемі показував, на схемі, принаймні, це виглядало страшно, я вже не говорю про техніку безпеки. Ну, але хто ж заради цього буде глушити комбайн, все-таки битва за врожай, всяка така фігня, що тут говорити. I ось мисливці, котрі ще й далі відчували себе на полюванні, раптом вирішили допомогти комбайнерові, не. знаю, може, в них там совість озвалася, хоча навряд, мабуть, їм просто було по приколу впоратись із таким монстром, як сільськогосподарський комбайн «Нива»; «Нива», «Нива», — кричав Карбюратор, йому у всій цій історії, очевидно, подобалась велика кількість техніки, і цей його кумарний вітчим теж поліз своєю ногою і навіть пробив тромб, і косилка закрутила своїми металевими зубами, заковтуючи в свою пащеку чергову порцію народного врожаю, з правою ногою вітчима включно, чувака встигли висмикнути назад, але вже без ноги, хоча могло бути значно гірше. А так просто відкусило по яйця, у всякому разі, так говорив Карбюратор. Я собі намагався уявити, що було потім — добре, думав я, він вже був без ноги, його, скоріш за все, повезли до лікарні, хоча, як вони звідти вибирались? На комбайнах чи шо? Ну, але добре. А нога? Це ж добре сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, вже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хряшами і жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, нутам, військовий черевик, хебешна холоша, коротше — купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали держав!, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось прийма


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций