Ліон Спрег де Камп Екзальтований — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 2 июня 2016



Він прекрасно підійшов би для картини, яка зображує вітрильник, що пливе під ясними небесами, або для уніформи швейцара в театрі. Але на обличчі президента коледжу він виглядав явно не зовсім доречно. Принаймні, так здалося професорам. Вони заворушилися, відстовбурчуючи маніжки, витріщили очі і почали перешіптуватися.

 Кук насупився, але продовжував говорити. Потім всі побачили, як він принюхався, немов зачув щось у повітрі. Ті, що сиділи за столом оратора, відчули слабкий запах ацетону, але навряд чи він міг стати слушним поясненням тієї імітації яйця малинівки, якою тепер стало обличчя їхнього шефа. Фарба покривала тепер все його обличчя і добралася навіть до того місця, де в Кука мало би рости волосся. Трохи зафарбувався навіть комір.

 Сам Кук не уявляв, чому його слухачі почали перешіптуватися і розгойдуватися, немов веслярі на палубі галери. Він подумав, що з їх боку це дуже неввічливо. Оскільки нахмурені брови не створили належного ефекту, він різко стиснув закінчення версії 3А, діловим тоном оголосив про зроблене пожертвування і зробив паузу, очікуючи грім оплесків.

 Але він його не дочекався. Правда, почулось деяке кволеньке поплескування в долоні, але будь-хто, в здоровому глузді, не назвав би його громом чого завгодно.

 Кук скосив очі на Далрімпла в надії, що сталева людина не відчує себе ображеною. На обличчі Далрімпла не відбилося чогось подібного, і Кук приписав це його надзвичайній витримці. Насправді ж Далрімпл виявився настільки заінтригований синім обличчям Кука, що навіть не помітив відсутності оплесків. Коли Кук представив його слухачам, йому довелося кілька секунд збиратися з думками.

 Почав він досить непевно: - Джентльмени і шановні викладачі… гм… звичайно, я мав на увазі, що ви ВСІ джентльмени… Я пригадую історію про фермера-птахівника, що одружився… тобто, власне, не ЦЮ історію, а про студента-богослова, який помер і потрапив в… - Отут Далрімпл спіймав погляд декана богословського факультету і перескочив знову: - Може, я краще… е-е… розповім історію про шотландця, який заблукав по дорозі додому і…

 Історія, чесно кажучи, виявилася непогана, але сміху практично не викликала. Замість цього професори почали розгойдуватися, немов одягнена в маніжки компанія східних аскетів за молитвами, і зашепталися знову.

 Далрімпл виявився кмітливішим від Кука. Він нахилився до нього і засичав у вухо:

 - У мене що-небудь не в порядку?

 - Так, ваше обличчя стало зеленим.

 - Зеленим?

 - Яскраво-зеленим. Приблизно, знаєте, як молода травичка.

 - Гм, у такому випадку, може бути, вам буде цікаво довідатися, що ваше - синє.

 Обидва обмацали свої обличчя. Сумнівів не залишилося: на них був нанесений свіжий, ще вологий шар фарби.

 - Що це ще за жарти? - прошептав Далрімпл.

 - Не знаю. Краще продовжуйте свою промову.

 Далрімпл спробував, але думки його безнадійно сплуталися. Він видавив пару фраз про те, наскільки щасливий він зараз знаходитися серед в’язів, плюща і традицій старого Елі, і плюхнувся на стілець. Його обличчя стало похмурішим. Якщо над ним так пожартували - що ж, він ще не підписував якихось чеків.

 Наступним у списку був лейтенант-губернатор штату Коннектикут. Кук запитально подивився в його бік. - А якщо і я офарблюся в який-небудь колір, коли встану? - промурмотав той.

 Питання про те, чи варто його честі виступати, так і залишилося невирішеним, тому що саме в цю мить на одному з кінців столу з’явилося ЩОСЬ. Це була звірюка розміром із сенбернара. Вона була схожа на звичайного кажана з тією різницею, що замість крил у неї були лапи з круглими подушечками на кінцях пальців. Очі в неї були величиною з тарілку.

 Всіма опанувала паніка. Джентльмен, який сидів до неї ближче всіх, різко відкинувся назад і майже впав разом зі стільцем. Лейтенант-губернатор перехрестився. Професор-зоолог з Англії натягнув окуляри. - Клянуся Юпітером, - вигукнув він, - це ж райдужний тарсир! Тільки дещо великуватий, як вам здається?

 Тарсир натуральних розмірів зі зручністю розміститься у вас на долоні, він досить симпатичний, хоча трохи скидається на примару. Але тарсир подібних розмірів - це не те видовище, на яке можна кинути побіжний погляд і продовжувати займатися своїми справами. Воно ошелешує вас, позбавляє дару мови і може перетворити у волаючого психа.

 Тарсир важкими кроками змірив всі три з половиною метри столу. Всі були занадто зайняті тим, щоб виявитися від нього подалі, і всі не помітили, що він не б’є келихи і не перевертає попільниці, а найголовніше - того, що він трошки прозорий. Добравшись до протилежного краю столу, він зник.

 Цікавість боролась в душі Джоні Блека з кращими спонуканнями його ведмежої вдачі. Цікавість підказувала, що всі ці дивні події відбувалися в присутності Айри Метьюена. Отже, Метьюен був щонайменше багатообіцяючим підозрюваним. “То і що? - відповідали його кращі спонукання. Він єдина людина, до якої ти по-справжньому прихильний. Навіть якщо ти дізнаєшся, що він головний винуватець, то не станеш його видавати, так же ж? Не сунь-но краще свою морду в чужу справу і не втручайся”.

 Але зрештою цікавість, як і було зазвичай, перемогла. Дивним було лише те, що кращі спонукання продовжували його відмовляти.

 Він відшукав Брюса Інглхарта. Юнак мав репутацію розсудливої людини.

Джоні пояснив: - Він ввів собі пррепаррат Метьюена: жробиф шобі ін’єкшію в шпинний можок - хотіф подивитиша, як він діє на людину. Це було тиждень тому. Повинно фжже шпрашуфати. Але він шкажаф, шшо ефекту нема. Можже й так. Але як рраз шерреж день пошшалишь ті дифні решші. Дужже шкладні жарти. Справа ррук геніального пшиха. Якшшо це фін, я повинен його жупинити, поки фін не наламаф дрроф. Допоможжеш мені?

 - Звичайно, Джоні. Тримай п’ять. Джоні протягнув йому лапу.





 

X x x







 ”Дарфі Хол” зайнявся через дві ночі. От вже сорок років в університеті йшли дискусії, чи варто зносити цей одночасно і потворний, і марний будинок. Якийсь час він був пустий, тільки в підвалі розташовувалася контора скарбника.

 Біля десяти годин вечора хтось зі студентів помітив танцюючі по даху язички полум’я. Не слід звинувачувати Нью-Хевенську пожежну команду в тому, що полум’я поширювалося з такою швидкістю, немов будинок був просочений гасом. Коли вони прибули, супроводжувані приблизно тисячею глядачів, весь центр будинку вже горів, видаючи ревіння і тріск. Якийсь асистент хоробро кинувся всередину і повернувся з оберемком паперів, які, як потім з’ясувалося, виявилися купою не потрібних будь-кому екзаменаційних бланків. Пожежні залили палаюче крило такою кількістю води, що її з лишком вистачило б погасити Везувій. Деякі з них піднялись по пожежних сходах на дах і почали пробивати в ньому діри.

 Здавалося, що вода не може впоратись з вогнем, і пожежні викликали підкріплення, розвили нові шланги і пустили ще більше води. Юрба студентів почала скандувати:

 - Раз, два - за пожежних! Три, чотири - за вогонь! Давай, лий, хлопці! Тримайся, пожежа!

 Джоні Блек наткнувся на Брюса Інглхарта, який блукав в юрбі з блокнотом і олівцем, намагаючись роздобути матеріал для Нью-Хевенського “Кур’єра”. Інглхарт поцікавився в Джоні, чи відомо йому що-небудь.

 - Я жнаю лише одне, - відповів Джоні. - Будь-коли рранішше не бачив холодної пожжежжі.

 Інглхарт подивився на Джоні, потім на палаючий будинок.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций