Рей Бредбері Бетономішалка — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 2 июня 2016



Найновіший пральний порошок”.

 Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче па карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.

 Еттілові було холодно. Він знову ночаїі тремтіти.

 - Хіба ви не відчуваєте?-прошепотів вій.- Це не перед добром. Щось із нами скоїться.- Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…

 - А я кажу - їх треба винищити до ноги!

 - Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? - запитав другий марсіашш.

 Еттіл похитав головою.

 - Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби пас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно.- Він настроїв свій мозок на юрбу, [254] намагаючись розпізнати її настрій.- Воші й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” - так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…

 Оркестр заграв “Викотимо барильце”. Фірма “Пиво Хейгенбека” (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.

 Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.

 Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.

 - Змова, змова… підступна змова,- простогнав він, тримаючись за живіт.

 - Що ви з’їли? — над ним схилився Військовий наставник.

 - Щось таке…- простогнав Еттіл.- Називається кукурудзяні пластівці.

 - А ще?

 - Якийсь довгий шмат м’яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось - воші називали це тістечком,- зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.

 З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.

 - Повбивати підлих змовників! - слабким голосом вигукнув хтось.

 - Спокійно,- мовив Військовий наставник.- Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.

 Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.

 - Вперед кроком… руш! [255]

 - Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!

 Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь - усе пашіло жаром.

 Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.

 Вони саме йшли повз салон краси.

 Всередині хтось крадькома хихикнув.

 - Дивіться!

 З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.

 - Змова,- прошепотів Еттіл. - Кажу вам, це змова!

 Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.

 - Господи! - закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися.- Ходімо мерщій у ракети - і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!

 - Мовчати!

 ”Тільки подивіться на них,- думав Еттіл.- Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра”. [256]

 Він знов закричав.

 - Заткніть йому пельку!

 - Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?

 - А чом би й ні? - почулися голоси.

 - Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок - на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об’їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?

 - Так, хай їм чорт!

 З салону долинув голос - тонкий пронизливий жіночий голос.

 - Он той, посередині,- хіба не любчик?

 - А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж,- млосно обізвався інший голос.

 - Гей ви! Ау! Марсіани! Гей! Закричавши, Еттіл кинувся навтіки…

 Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг - там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; [258] а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам’янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней - кінематограф.

 - Привіт!

 Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.

 - Не втікай, я не кусаюся,- сказала вона.

 - Ох! - вихопилося в Еттіла.

 - Ходімо в кіно! - запропонувала жінка.

 - Ні.

 - Ходімо,- правила вона своєї.- Всі пішли.

 - Ні,- відказав він.- Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?

 - А чого тобі ще? - вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима.- Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!

 Еттіл втупився в неї, тоді запитав:

 - А все-таки, що ви робите?

 - Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий “Подлер-шість” з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина,- сказала вона, підморгнувши.- Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі “Подлер-шість” - і їдь куди хочеш!

 - Куди, в кіно?

 - А що тут поганого?

 - Нічого… нічого.

 - Знаєте що, пане? - сказала жінка.- Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому [259] світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули - чи не так?

 - Ось цього я аж ніяк не можу збагнути,- мовив Еттіл.- Чому ви так зробили?

 - Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя.- І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.

 Еттіл зібрався на силі - треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: “Люба Тілло…” Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.

 - Брате,- закричала вона, обпалюючи Етті-ла вогнистим поглядом.- Чи ти знайшов спасіння?

 Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.

 - Хіба мені загрожує небезпека?

 - Страшна небезпека! - заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо.- Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!

 - Здається, справді так,- затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.

 - Ми сьогодні вже багатьох порятували.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций