Рафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 31 мая 2016



Минуло шість років, і батько п’ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався і, напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Все життя, незважаючи на дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього вистачало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйоном, хоч і не брала активної участі в справах плантації.



Пітер Блад судив про неї - як нерідко. всі ми робимо,- не знаючи її в достатній мірі. Проте дуже скоро в нього з’явилася підстава змінити свою думку.



Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайлську бухту вповзло побите і понівечене [43] англійське судно “Прайд оф Девон”. Надводна частина судна була посічена і потрощена; рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір; бізань-щоглу знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок вказував на місце, де вона стояла. За словами капітана, це судно витримало бій з двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч капітан присягався, що це іспанці не спровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо “Прайд оф Девон” не переслідував його, то тільки тому, що він був уже нездатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля немалі скарби.



Фактично це був один з тих піратських нападів, які були джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом(1). Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.



(1) Тобто між Англією й Іспанією.



Проте Стід, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить розповіді англійського капітана. Він поділяв ту ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він дав судну “Прайд оф Девон” притулок у своїй бухті і створив усі умови для ремонту корабля.



Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих та понівечених, як і корабель, і шість іспанців - усе, що лишилося від іспанського загону, який вдерся під час бою на англійське судно. Поранених ррзмістили у великому бараці на пристані; для подання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців - він добре говорив по-іспанськи і, крім того, як раб займав нижче становище, ніж його колеги.



У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі і участь у війні в Іспанських Нідерлн-дах дали йому змогу ознайомитися з такими рисами іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов’язки лікаря, як кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може, удаваною прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, [44] що їх лікують, замість того, щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як для їхнього брата, покору. їх, правда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили в госпіталь пораненим англійським морякам фрукти, квіти і делікатеси. Та й не тільки це. Бо коли б узяти до уваги побажання декого з цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.



Пітер Блад це прекрасно розумів.



. Якось, вправляючи з допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос,- він усім своїм єством ненавидів його.



- Ти що тут робиш?



Блад не підвів очей і не відірвався од роботи. В цьому не було потреби. Як уже було сказано, він знав цей голос.



- Вправляю зламану ногу,- відповів Пітер.



- Я це сам бачу, дурню! - і на фоні вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом втупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську мову, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.



- Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?



- Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов’язок.



- Обов’язок! О боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.



- Навпаки, саме через те я тут.



- Чув, чув твою побрехеньку.^ Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно продовжує свою роботу, Бішоп розійшовся.- Кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?



Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.



- Людині боляче,- сказав він коротко і знову нахилився над пораненим.



- Чи чуєте - цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?



Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні [45] очі Пітера Блада вчасно помітили, як майнула палиця, і, щоб відвести удар, він швидко заговорив:



- Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.



Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.



- Губернатора Стіда,- повторив він. Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний кінець барака, де саме стояв губернатор.



Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення диктувалось не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим повелителем.



Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар стоїть на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою і взявся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, вся його масивна постать нависла, мов та вежа, над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його превосходи-тельство знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його превосходительство не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його. наказом Блад займається пораненими іспанцями, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.



- Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику,- не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів від образи і кулею вилетів з барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.



Через два дні після того знатні дами Бріджтауна - жінки та доньки плантаторів і купців - зробили свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.



Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, подаючи допомогу своїм пацієнтам, тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Все милосердя, всі подарунки призначалися членам команди “Прайд оф Девон”, і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев’язки одного з поранених, він, на превеликий подив, побачив, що якась дама, відійшовши від [46] гурту, поклала банани і жменю цукрових тростин на плащ, який служив ковдрою одному з його пацієнтів. На ній було красиве вбрання з блідолілового шовку. Слідом за нею ніс кошик напівголий негр.



Пітер Блад, без камзола, з засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і з закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його і привітно посміхнулася. Це була Араббела Бішоп.



- Цей чоловік іспанець,- сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його прозвучала ледве вловима нотка злої іронії. Посмішка, якою Арабелла привіталась з лікарем, враз зів’яла на її устах. Вона нахмурилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:



- Я це знаю, але він теж людина. Така відповідь вразила лікаря.



- Ваш дядько, полковник, іншої думки,- сказав він, опам’ятавшись.- Він вважає, що це черва, яку слід залишити на муки й смерть від ран.



Тепер їй стала зрозумілою іронія, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:



- Навіщо ви говорите це мені?



- Хочу попередити вас, що ви можете накликати на себе гнів свого дядечка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций