Бережний Василь Павлович Космічний Гольфстрім — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 31 мая 2016



Коли її заповнювали, вхід герметично закривався, і двоє чоловіків у скафандрах, відчинивши вихідний люк, все те перевантажували в товсте черево так званого спускового контейнера, який здійснював човникові рейси «Вікінг»—Гантеля—«Вікінг».

Алк поспішав за Еолою, і жінка відчувала його дихання на своїй шиї.

— Виростуть і плодові дерева, і тверді породи… — вигукував, неначе клятву.

— Шкода тільки, що не пурхатимуть птахи, — зітхнула Еола. — І спів соловейка почуємо хіба в запису…

Ботанік засміявся:

— Спів соловейка! Та навіщо він вам? Чи без того тьохкання не можна прожити? Хіба з нього матимеш якісь калорії?

Еола зиркнула на нього через плече і нічого не сказала. Тільки якась тінь пробігла в її очах.

— От якщо фізіологи мають у своїх колбах курячі зародки… — дихав на її шию Алк. — У них там великий набір. Почути на Гантелі кукурікання півня — оце була б радість! Згодьтеся, що куряча ніжка до пюре з хлорели не завадила б.

Еола знизала плечима, їй явно не хотілось продовжувати цю кулінарну тему. Знала, що для генетичних досліджень на борт «Вікінга» було взято чимало живого матеріалу, але, зрештою, космічний корабель — це не ноїв ковчег, де було всякої живності по парі, та й програма польоту не передбачала заселення невідомої планети… А що беруть для експериментів? Культури бактерій, маленьких акваріумних рибок, ікру деяких інших видів, може, ще — жаби, білі миші. А співочі птахи… Та невже ж у лісах Гантелі немає птахів? Планетолог Сіагуру висловив припущення: життя на цій планеті ще перебуває в рослинній стадії. Але ж… Що означає це «але ж» — Еола й сама не знала. Просто їй дуже хотілося, щоб літали, пурхали, щебетали птахи. Уява без найменшого зусилля миттю витворила живу картину — на поручнях, скобах, повсюди в коридорі сидять великі й маленькі, сірі та яскраві птахи. Шугають над головами в оцих заклопотаних людей, які поспішають випотрошити корабель, щоб якнайскоріш спуститися на планету.

Кліпнула очима, і видиво зникло. «Що ж ми ще не склали? — намагалася пригадати Еола. — Здається, все. Електронного діагноста нехай інженери… А що робить Гордій? Щось він не дуже квапиться…»

Попрямувала до рубки керування.

— Ну, як там медслужба? — спитав Нескуба, як тільки вона переступила поріг. — Упорались?

— Майже, — кивнула головою Еола. — Залишається демонтувати діагноста.

Окрім Нескуби, тут були фізик Ідерський, психолог Ілвала та двоє інженерів.

— А ми тут займаємось прогнозами, — сказав Нескуба. Еола звернула увагу: вираз обличчя в нього якийсь розгублений.

— Я не заважатиму?

— Навпаки, може, щось порадиш.

Еола вмостилася в крісло, защіпнула пасок, щоб не попливти вгору, і настроїлась слухати.

— Отже, енергетика… — Нескуба замислено цокав пальцями по підлокітнику.

— Чи є можливість збудувати хоч невеличку електростанцію? — обізвався Ілвала.

— Яку ти маєш на увазі?

— Ну, атомну, водяну чи теплову — яка різниця? Головне, щоб давала струм.

— Так, це головне. І побут, і електроніка — все життя колонії потребуватиме електроенергії. Вирішальне слово за нашими фізиками та інженерами. — Нескуба поглянув у бік Ідерського.

— Я гадаю, на перших порах ми обійдемось переносними установками, згодом використаємо реактор «Гондоли»… — розважливо заговорив Ідерський.

Нескуба слухав, стиснувши губи, щоб не прохопитись якоюсь поспішливою реплікою. Над усе він боявся, що фізик запропонує демонтаж силових агрегатів «Вікінга». Ці потужності могли б забезпечити енергією новостворене селище на сотню років. Але це ж означало б зруйнувати міст, єдиний міст, за допомогою якого ще можна дістатися до Землі. А втратити «Вікінг»… На саму думку про це капітан ставав сам не свій.

— …Зрештою, — продовжував Ідерський, — планета багата на термальну воду.

— А водоспади? А енергія морських хвиль? — кинув репліку Нескуба. — Еола відчула: йому одлягло від серця. — Гантеля дуже багата на гідроенергію.

Інженери також підкинули чимало несподіваних ідей: космічна електростанція, змонтована тут, на орбіті супутника, зможе використовувати промені центрального світила і передавати енергію на поверхню планети; установки, що діятимуть за рахунок фотосинтезу…

Нескуба поставився до цих проектів скептично, мовляв, теоретизувати — це одне, а втілити ідею, здійснити її — зовсім інше.

— Такі технологічно складні проекти — справа майбутнього… А напочатку, певне, доведеться спорудити звичайну парову установку, паливо для якої даватимуть ліси, а їх, на щастя, тут сила-силенна… І навіть таку електростанцію на голому місці, без потужної технічної бази побудувати зовсім не просто…

«І справді, — думала Еола, слухаючи тепер уже рівний, заспокоєний голос чоловіка,— інженери і механіки зроблять сяку-гаку турбіну. А котел? А лінія передачі? Трансформатори? Ох, і доведеться ж нам… Та найголовніше все-таки не це… Мікросвіт планети… Океан мікробів, бактерій, вірусів… Чужих, невідомих, може, в тисячу разів небезпечніших, аніж земні… Біологічний захист — ось що треба обміркувати насамперед»,

Нескуба неначе вгадав її думки:

— А що скаже представниця служби здоров’я?

— Мене дуже непокоїть біологічне середовище і… байдужість до нього. Чи не слід щонайперше виробити програму біозахисту? А то нікому буде споруджувати оті самі електростанції…

— Ви, шановна, трохи запізнилися, тому й не в курсі. Розмова на цю тему вже була, і не одна. Мікробіолог та головний лікар зараз опрацьовують програму біозахисту.

Жартівливий тон, яким говорив Нескуба, подобався Еолі, бо це ж засвідчувало хороший настрій чоловіка.

— Чи можна сподіватись, що й ви підключите свій неабиякий інтелект до розробки цього проекту? — провадив далі Нескуба.

— Сподівайтеся, — усміхнулась Еола.

Коли вони прийшли до своєї каюти на відпочинок, Еола зауважила:

— Мені здається, ти не дуже квапишся залишати корабель.

— А ще ж у давнину був такий звичай: капітан сходить останнім.

— Ні, серйозно. Я, наприклад, так звикла на «Вікінгу», що не уявляю, як житиму без нього.

— Розумію, — замислено сказав Нескуба. — До того ж і простору там, унизу, одразу не буде. Так, так, не дивуйся. Довший час доведеться тулитися в санітарних палатках.

— Карантин? Скільки ж він триватиме?

— Доки не будуть виявлені усі шкідливі фактори середовища. Сама розумієш…

Довго мовчали. Гордій поклав їй руку на плече, заговорив тихо, упівголоса, неначе розкривав їй секрет.

— Ну, скажи, що то за життя без великої мети? По-моєму, кожен, хто мислить, мусить поставити перед собою надзавдання. Інакше…

— А ти поставив? — перебила Еола.

— Так, я хочу здійснити зворотний рейс на Землю. Еола здригнулася.

— На Землю? — прошепотіла враз пересохлими губами. — Опам’ятайся, це неможливо! Ну, пригадай собі, як ми потрапили сюди… Повернутися на Землю… Це прекрасна мрія, може, колись, у далекому майбутньому наші нащадки… А тепер — це безумство, зрозумій, Гордію… І вже ж були суперечки, усі ж висловились проти… Голос її лунав то високо, гучно, то знижувався до шепоту. Кілька разів притуляла до рота тюбик з водою.

— Опанувати нову планету — ось наше надзавдання.

— А я сподівався, що ти… підтримаєш… — Нескуба подивився їй у вічі. — Досі ми були солідарними…

Еолу обсипало жаром. Те, що замислив цей упертий чоловік, було абсолютно нездійсненним, означало його загибель, — то навіщо ж… який сенс?

— А ти все зважив? Усе продумав?

— Ми з тобою ще молоді, — заговорив розважливо Нескуба. — Часу вистачить. А сповістити на Землю про наші відкриття — це завдання історичної ваги, наш святий обов’язок. От зберемо всю можливу інформацію про Гантелю, плескате сонце…

— Слухай, а це не втеча? Тут буде страшенно важко, небезпечно, а ти…

Нескуба зітхнув.

— Невже ти хоч на мить могла припустити, що я візьму та й утечу від свого колективу? Залишу друзів, товаришів напризволяще, перед невідомістю? Гай, гай, Еоло… — Поплескав її по плечу. — Не треба так погано думати про свого чоловіка. Доки наша колонія не вкоріниться на Гантелі, доки не запрацює автономний, незалежний од «Вікінга» механізм життя, — доти я буду разом з усіма. А коли без моєї допомоги зможуть обійтися, отоді вже матиму моральне право повести «Вікінг» у далекий рейс.

На відміну від Еоли, він увесь час говорив тихо, здавалося, навіть спокійно, але в голосі була така несхитна воля, така рішучість, переконаність, що Еола зрозуміла: усе давно обмірковано, зважено, і ніякі умовляння тут не допоможуть. Проте не хотіла відступати, в неї був ще один аргумент…

— Я тобі ще не казала: я стану матір’ю.

Гордій міцно обняв її і, цілуючи в щоки, губи, очі, приговорював:

— Ось тобі, ось тобі — за те, що мовчала!

Еола почервоніла, як троянда. Ну, тепер Гордій залишиться тут, її славетний, любий Гордій…

— Ох, як це здорово! — вигукнув, і в Еоли радісно тенькнуло серце: лишиться! — Чудово! — Нас у кораблі буде троє! Уявляєш? Утрьох прилетимо на Землю!

Розчарована Еола похнюпилась, тяжко зітхнула.

— Ні, Гордію, я не хочу, щоб мій син народився у невагомості.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций