Нечуй-Левицький Іван Семенович Над Чорним морем — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 28 мая 2016



Він дивився спідлоба, якось по-вовчому на Комашка.

— Еге, за літературу українську й для народу і для панів, бо ми стоїмо за культуру, бо тільки своя література може розповсюднить культуру! — сказав Комашко.

— Не думаю так! — сказав Фесенко.

Фесенко насупив брови й гриз спідню губу. Він вже примітив, що Комашко залицяється до Сані, задивляється на неї, хоче одбить од його ті блакитні очі, через котрі він не міг заснути тієї ночі до самого світу; примітив, що й Саня ласкавіше говорить з Комашком, ніж з ним.

— Пане Фесенку? ви читали Дарвіна? — несподівано й своїм звичаєм різко спитала Саня, неначе одрубала.

Фесенко липнув на неї здивованими й злими очима й хотів сказати, що читав. Але подумавши, що гостра й смілива Саня почне без церемонії екзаменувати його, знехотя одказав: «Читав давно, та вже й позабував усе; книжка не варта уваги, бо мало наукова».

— А Спенсера читали? — знов спитала в його Саня. Мурашкова потаєнці смикнула Саню за рукав, але Саня була невгамована, бо. не любила Фесенка й хотіла його доконать.

— Чи ви пак читали Спенсера? — спитала вона вдруге.

«Оце причепилась причепа, як реп’ях! Сказати, що не читав, якось сором. Треба якось викручуватись», — подумав Фесенко.

— Зоставляю ці штуки читати гімназисткам в рожевих сукнях. Ці книжки не стосуються до моєї спеціальності, — сказав він бундючно й підняв голову вгору.

Фесенко замовк і насупивсь. Він тільки обводив сердитими очима веселу компанію й далі не вмикавсь в загальну розмову. Посидівши й помовчавши, він раптом схопивсь з місця, витяг з кишені золотий дорогий годинник і глянув на його.

— Ой, як я опізнився! В банкіра Катаржі ждуть мене на обід. Час би їхати, — промовив Фесенко й подав усім хапком свою білу руку.

Знявши циліндер, він зробив загальний реверанс, схиливши набік голову, й побіг нагору по східцях.

— Я добре знаю, що він не читав навіть і Костомарова, — сказав Комашко.

Саня одхилила руку за лавку і тихенько кинула Фесенків букет в зілля. Молоді люде знов почали змагання, перебираючи багато сучасних питаннів. Селаброс перелітав од одного принципу до другого й розпочав довгу розмову, напихаючи її усякими абстрактними термінами. Але його ніхто не слухав. Він примітив, що його не слухають, розсердився, напиндючився, вийняв з кишені газету й почав нишком читати.

— Чи ви бачите! Ціна на пшеницю та кукурудзу пішла вгору! їй-богу, пішла вгору і в нас, і за границею, та ще й добре! — гукнув Селаброс з палом з усього горла.

Він і сам незчувся, як прохопився й не потрапив у високий тон, в якому йшла розмова та всякі змагання. Всі засміялись. Мурашкова почервоніла, як півонія. В неї навіть стало червоне чоло, вуха й шия. Їй було сором за Аристида, що його, серед змагання за усякі ідеї, зацікавила така нікчемна звістка в газеті за купецькі справи. Він нагадав їй розмову смирнських та усякових грецьких торговельних агентів у домі в матері, розмову, що вже давно обридла їй.

Мавродін не втерпів і обізвався: «Кому що, а курці просо!.» Комашко зареготався просто в очі Селабросові.

— Ов. ва. ва! Цц. — цмакав Селаброс, читаючи далі газету, мовчки.

— Що там ви начитали таке ласе задля вас, що аж цмакаєте? — спитав в Селаброса Комашко. В Мурашкової в очах виступили сльози.

— Цур вам, з вашою вченою розмовою! — крикнула Христина Милашкевичева. — Яка нудна ваша розмова! Мені здалось, що я потрапила на якусь нудну професорську лекцію. Ходім лучче над море гуляти!

— А що, застоялись ваші вільні крильця? Час пром’яти! Га? — насмішкувато спитав нахабний Селаброс. — Як ходім, то й ходім! Я вчора писав та й писав аж до півночі, а думки якось важко й цупко низались. Ходім, подуріємо біля моря, щоб набратись свіжості, щоб в мене ввечері легко снувались думки.

Усі встали з лавок. Панни побігли поперед усіх, перебігли чисту терасу, заставлену стільцями та столами, й пішли вузенькою доріжкою між купами здорового каміння, схожими на руїни якогось старого замку. За ними пішли паничі. Доріжка стлалась, як шматок розстеленого полотна, до кам’яних вузеньких сходів. Саня побігла по сходах до кіоска, що стояв на вершечку неширокої скелі. Кіоск притуливсь зверху на скелі на щолопочку, неначе гриб на пеньку. Панни й паничі посідали на лавках і дивились зверху, як важка Христина Милашкевичева ніби плазувала по східцях, обпираючись руками об сірі стіни каменюк.

З цього високого місця було видко всю терасу Малого Фонтану як на долоні. Тераса стлалась понад морем на півверстви, подекуди ніби погнута сугорбами та переярками. Подекуди зеленіли густі кущі та берести, стриміло нарізно розкидане каміння. Береги тераси над морем обривались стрімкими скелями, котрі то оступались од моря, то вганялись далеко в море. Купи каміння виникали з води й стриміли далеко од берега, неначе зруйновані замки. Скеля Капуцин далеченько висовувалась з води, неначе в морі стояв і справді скам’янілий капуцин-чернець, напнутий гострою відлогою. Кругом терасу обступили, наче стіни, високі чорні та сірі скелі, загинались ободом і потім далеченько доходили до самого моря, заставляючи терасу на південь. Над скелями вгорі зеленіли старі акації, неначе зверху росли старі ліси. Над зеленою смугою з акацій синіло чисте синє прозоре, як кришталь, небо.

Малий Фонтан найкраще місце в Одесі; там забуваєш за сухі степи, за гарячу спеку великого шумливого південного города. Свіже морське повітря повіває з моря й завжди згонить зайву жару. Гарно, свіжо, вогко й не душно! Неначе несподівано заїхав у край, де цвіте весна й повіває тихий майський вітрець. Тут бувають великі гуляння, тут Одес одпочиває в вільний час од клопоту та праці.

Паннам та паничам не сиділось на одному місці: їм забажалось бігати, гратись. Саня схопилась з місця й ніби покотилась по східцях з гарненького кіоска, неначе опука. Слідком за нею пішла Мурашкова. Паничі недоброхіть потяглись за паннами. Стежка повилась понад скелистим берегом, ніби десь по степу між кущами деревію, материнки та польових васильків. Важкий дух польових васильків, чебчику розлягався в солонуватому повітрі. Вся компанія посідала рядом на камінні, над самісінькими скелистими кручами. Далеко-далеко в море вганялись рядки накиданого в безладді каміння: там далеченько купались в морі люде. Білі люде рядками стояли по камінні й лисніли на сонці. В щілинах скель сиділи й удили рибу рибалки. Білі чайки вились над ними й кигикали, ніби просили собі в рибалок поживку. Море стояло тихо, але між камінням підскакували білі гребені хвиль, шуміли, шелестіли, неначе кленовий лист на вітрі.

Дихнуло поезією з моря на молодих людей. Почулись тихі мотиви пісень та все за море, за далекі теплі краї. Пригадали й прощання Байрона з рідним краєм на кораблі, що летів, ніби крилами — шумливими вітрилами: «Бувай здоров, краю, мій краю коханий! Твій берег в імлі сизій зникає! За хвилями хвилі ревуть, наче п’яні, і чайка над ними літає!» Далеко в морі забіліло вітрило, наче крила чайки. Христина Милашкевичева стояла на камені й крикнула: «Ой, сіла б я на той корабель та й чкурнула оце аж в Константинополь!»

— А що ви там робили б? — спитав Селаброс.

— Взяла б дрючка та лупцювала турків, — сказала Христина.

— А то навіщо? — спитав Комашко.

— Дивилась би, як труки дають сторчака, — сказала Христина, і всі засміялись.

— Смілива ж ви дама, коли турків думаєте гамселить — сказав Комашко.

— А ви ж думали як?! Ой ви, мужчини! Обабились ви зовсім за тими книжками, — сказала Христина.

Вона крутнулась, вхопила однією рукою за плече Мавродіна, обкрутила його кругом себе, як дитину, й знов поставила на місце ще й штовхнула його легенько в плечі.

— Ого-го! Добру силку мають оці степові дами! Хоч і на Запорожжя в Січ! А нуте обкрутіть і мене, — сказав Селаброс.

— Мабуть, підвереджусь, — сказала Христина.

— А ходім подивимось, що то наші поробляють в кущах, — сказала Христина й побігла стежкою.

Всі пішли за нею. В густій тіні берестів, кругом низенького плискуватого каменя, сиділи Бородавкін та його товариші, підобгавши ноги по-турецькій. Всі були без сіртуків і без жилеток. З-під кущів тільки було чути: «Два вин, пас! три чирви! дві бубни!» Кругом валялись порожні пляшки та недоїдки паляниць, сиру, ковбас, шинки.

— Це вже ви, бачу, й поснідали без нас? — сказала Христина.

Вглядівши таку мальовничу групу, панни крутнулись, повернулись та навтікача! Христина спокійненько сіла собі на камені й дивилась, як грають в карти, їй самій заманулось пограти трохи, й вона ждала для себе черги. Бородавкін і його товариші швиденько понадівали сіртуки та жилетки.

Саня одбилась од усіх і побігла стежкою вперед. Вона оглянулась, стала й кинула очима на Комашка.

Тихі сині очі неначе манили його до себе, неначе казали без слів: йди до мене та побалакаємо вдвох насамоті.

Комашко вгадав ту розмову очей, наблизився до неї, і вони пішли поруч тихою ходою понад берегом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций