Іваничук Роман Іванович Манускрипт з вулиці Руської — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 25 мая 2016


— Спасибі, Іване, — вклонився Рогатинець, коли він виходив.

Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:

— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих…»

Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар[25], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?

Розділ четвертий ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ І поклалася ти на красу свою, і стала розпусною через славу свою, і виливала ти розпусту на кожного перехожого.

Єзекіїл, гл. 16, стих. 15

Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.

А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.

На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.

Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і сте-терів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.

Льонця впізнала патера Лятерну теж — сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом — прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:

— Тяжко тобі, дитино, знаю… Таке нещастя впало на тебе, та злі покарані будуть, а доброму господь подасть допомогу. Повір свої болі святому костьолові…

— А то з якої речі? — Льонця зупинилася, нахилила вбік голову, відгорнула пальцями зливу білого волосся.

Немов з алебастру виточене вухо, біла шия, віддуті губи, складені в гордовиту гримасу, жолобипа між повними персами осліпили патера, він аж тепер зрозумів Антоніо Массарі і позаздрив йому. Опустивши очі, додав:

— …А католицька церква пошле спокій душі твоїй. У її руці…

— Скільки, святий отче, буде в тій руці? — голубизна Льончиних очей затопила патера, його вигартуване в божій дисципліні серце вмить розслабилося; Льонця, блиснувши зубами, перепитала: — Ну, скільки?

— Хіба можна виміряти грошима милосердя господнє, дитино? — взяв себе в руки патер. — Я ж про душу твою, втоплену во грісі, печалуюся… Ти вступи до нашого братства Божого тіла, а Ісус, який витерпів муки на хресті, допоможе тобі… — Лятерна підвів очі й голодно оглядав дівчину.

Льонця посміхнулася, їй говорили старші повії, що серед духовних осіб можна знайти щедрих клієнтів, вона спідлоба глянула на патера і промовила — зовсім без злості:

— Кламця. Брехун… Ти хоч раз спробував наслідувати Христа, його бідність і муки? Ти ж найбільший Ісусів ворог, бо користаєшся його ім’ям для своїх вигод… Та не хрестися, хіба не правду кажу? Братство Божого тіла… Марії Магдалини… — Льонця підступила до Лятерни, повела пальцем по білій пелерині, одягнутій поверх чорної ряси. — Задурно хочеш, га? А ти подивись… — Вона розстебнула один ґудзик на мережаній кофтині і жолобець поповз униз, розділяючи два білі бохонці персів. — Хіба можна таке — задурно? Кажи просто, святий отче, скільки заплатиш, то я зараз, хоча й дуже спати хочу…

— Свят-свят… — перехрестився патер Лятерна. — Цвіт, під яким гніздяться черви!

— То контетуйся плюсклою Жолкевською! — зареготала Льонця і пішла. Потім зупинилася, оглянулась: патер дивився їй услід.

— Я живу на розі Шкотської, отче. Пришли якогось монаха по Льонцю, гм-м? Після обіду, як висплюся…

Але заснути не могла. Лежала роздягнута на тапчані, водила долонею по обличчі, по грудях, стегнах, животі — наче сліпець дивилась дотиком, пізнавала красу свого тіла і вперше за довгий час відчула, як у ньому терпко й боляче щемить душа.

«Цвіт, під яким кишать черви…» А могло ж бути інакше. Могло… Мене, ще маленьку, коли я з мамою виходила на вулицю, хапали на руки незнайомі, любувалися й пророкували добру долю; мені, як я вже була дівчиськом, не спотреблювалося суконь з червоного шовку і з золотими комірцями, в які одягалися шляхтянки, щоб звернути на себе увагу; мені байдужими були атласи, адамашки й золоті ланцюги — яв сіренькій одежі ходила по місту королівною, і летіли за мною вслід захоплені й заздрісні шепоти: «Принцева наречена, русалка, зголоцяла сеньйорита!» Я стала дорослою і була чиста, мов лілея, і ніхто ближче, як на лікоть, не доступався до мене, навіть голодні жовніри, які ходили не раз за мною слідом, щоб затягнути в темний закамарок, тетеріли, коли я оглядалася, і була я пуп’янком троянди в те надвечір’я: переді мною зупинився опікун венеціанських купців консул Антоніо Массарі — смаглявий, з чорними палкими очима, високий, сильний — і сказав:

— Сеньйорито Леоніде, красуне… будь моєю коханою. Я відповіла:

— Я ж бідна…

Мені так тяжко було рушитися з місця, але я відірвала ноги від землі, а вони ніби в смолі застрягли, і пройшла мимо. Та з того часу невідома дотоді сила водила мене щодня південним боком Ринку попри будинок з чотирма вікнами і левом, який стоїть над порталом, тримаючи в лапах розгорнуту книжку, і кожного разу бачила Антоніо — то у брамі, то у вікні, та проходила, не зупиняючись, ніби ніколи й не зустрічалася з ним. Одного разу він вийшов з брами, заступив мені дорогу і, опустивши, мов хлопчисько, очі, мовив:

— Я не питаю тебе про багатство, сеньйорито, — лише твоєї згоди. Не можу без тебе…

— І триматимеш мене в горницях для своєї утіхи… Не хочу так. Краще за бідного піду і буду в людей на видноті, свою дитину високо на руках носитиму, бо створена я, сеньйоре Антоніо, для того, щоб мене бачили і втішалися моєю красою. Більше ж бо нічого не маю.

Я знову відірвала свої ноги від землі, з густої смоли, і від того дня більше не виходила на південний бік Ринку; дивилася вслід за Антоніо — смаглявим, високим і сильним — із свого вікна, аж поки мама мене, чисту, мов лілею, не обізвала кривдно:

«Шльондро, за ким заглядаєш?»

Я не відказала нічого, навіть не поглянула на маму, бо якби повернулася, то запосягла б страшного гріха — ударила б свою родительку в лице. Як запекло мені вогнем по живому те слово, а сьогодні вже й не болить.

А одного дня…

Того весняного дня 1607 року магістрат наказав мешканцям Галицького передмістя вийти укріплювати вали: Покутським шляхом на Снятии, Коломию і Галич, наближаючись до Львова, сунула тьмою-тьменною орда кримського хана Газі Гірея.

Тоді з Галицького передмістя, яке не раз добивалося в магістрату міського права, вийшли натовпом збіднілі шляхтичі, жовніри без служби, ремісники-партачі, панщизняні селяни — і рушили до ратуші.

За натовпом роз’юшених передмістян посунуло півміста, викрикуючи й собі:

— Патриціїв на вали!

Льонця бачила: на галерею ратуші вийшов бургомістр Павло Кампіан і крикнув до натовпу:

— Чого ви хочете?

Блідолиций чоловік, і був він ніхто інший, а Гануш Альнпек, який лікував бідних, виступив з юрби і проказав спокійно:

— Яким правом примушує магістрат до міських шарварків людей, котрі не мають міського права?

Кампіан підніс руки до очей, він кожного разу робив цей жест, коли бачив Альнпека. Страх перед заразою, яку вміє лікувати тільки лікар Гануш, породжував страх перед ним самим. Кампіан увів його до ради Сорока мужів, улещував, просив запобігливих ліків, Альнпек оглядав руки бургомістра, а ліків не давав; Кампіан прощав Альнпекові різкості, обіцяв зменшити податки — він усе одно менше боявся, коли поруч був лікар Гануш, але ж цей лотр зловживає його страхом — він став провідцем міської голоти!

— Пане Альнпек! — вигукнув обурений Кампіан. — Я накажу ціпакам схопити тебе як ребелізанта і посадити у вежу, ти в цю ж хвилину перестав бути членом ради Сорока мужів!

— За що така неласка, пане бургомістре? — відказав Альнпек. — Ці ж люди, — показав на передмістян, — вийшли голіруч, спокою не порушують, камінням у вікна ратуші не кидають, чому пан бургомістр не бажає вислухати вимог довіреного йому народу?

— Рокош[26] новий розпочинаєш? Тоді знявся крик:

— Ану, дуки, скидайте шуби і самі йдіть на вали, хіба вам татар не страшно?

— Як почнеться облога, ви не дасте нам притулку в місті!

— Міського права вимагаємо!

— У нас трава не росте від копит ординських коней, а ви ховаєтеся за мурами!

З ратушевої брами вибігли ціпаки з бардами в руках. Сахнувся натовп, дехто пустився навтіки, зчинилася метушня, та в цю мить вихопився з юрби — Льонця ахнула — Антоніо Массарі, він кинувся до першого ціпака і вибив йому з рук барду.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций